WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Україна на шляху євроатлантичної військової інтеграції - Реферат

Україна на шляху євроатлантичної військової інтеграції - Реферат

Реферат на тему:

Україна на шляху євроатлантичної військової інтеграції

Державотворення незалежної України розпочалося за умов існування СРСР та організації Варшавського Договору. 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу, прагнучи створити демократичне суспільство, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, ухвалила Декларацію "Про державний суверенітет України". У розділі 9 (зовнішня і внутрішня безпека) було заявлено, що Українська РСР "урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї" [1, С. 14]. За суттю Декларація була обов'язковим засобом утвердження на національному законодавчому рівні засад майбутньої державної незалежності України.

24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР проголосила Україну незалежною демократичною державою [2, С. 15 - 16]. 6 грудня 1991 року Президент України Л. Кравчук підписав Закон України "Про оборону України", стаття 1 якого проголошує, що Україна "... прагне до нейтралітету й дотримання неядерних принципів" [3, С. 17]. 8 грудня 1991 року у Мінську Україна уклала угоду "Про Співдружність Незалежних Держав" (СНД). У другому абзаці статті 6 угоди записано: "Сторони поважатимуть прагнення одна одної до досягнення статусу без'ядерної зони і нейтральної держави". У заяві Верховної Ради України від 20 грудня 1991 року з приводу укладення Україною угоди "Про Співдружність Незалежних Держав" наголошено: "Україна прагнутиме набуття статусу без'ядерної держави шляхом знищення усіх ядерних арсеналів під ефективним міжнародним контролем і на підставі Декларації про державний суверенітет Україна не входитиме до військових блоків" [4, С. 377].

Проголосивши свою незалежність і шукаючи шляхи гарантування безпеки, Україна однозначно стала на позицію входження у майбутньому в європейську систему колективної безпеки. Сьогодні українські політики і політологи, які обґрунтовують необхідність інтеграції України в НАТО, стверджують, що вже з перших днів набуття незалежності наша держава прагнула стати членом Північноатлантичного альянсу, тому ведуть відлік цього процесу з осені 1991 року, а в якості аргументів наводять приклади активних контактів України з НАТО протягом 1992 року. Але й у Воєнній доктрині України, яка була ухвалена Верховною Радою України 19 жовтня 1993 року, у статті 1 підтверджено цей статус: "Україна виступає за створення всеохоплюючих систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них важливим компонентом своєї національної безпеки. Дотримуючись позаблокового статусу, Україна сприяє створенню надійних міжнародних механізмів та загальноєвропейської структури безпеки на двосторонньому, регіональному і глобальному рівнях з метою зміцнення довіри і партнерства на основі прийнятих взаєморозуміння і відкритості у воєнно-політичній діяльності" [6, С. 4]. Слід відзначити, що наявність у документі терміна "позаблоковий статус" у подальшому дало підґрунтя опонентам щодо вступу України в НАТО у їх запереченнях стосовно курсу євроатлантичної інтеграції.

22 - 23 лютого 1992 року відбувся візит генерального секретаря НАТО М. Вернера до Києва, який офіційно запросив Україну до участі в РПАС (членом цієї організації наша держава стала 10 березня 1992 року), а 8 липня 1992 року Президент України Л. Кравчук відвідав штаб-квартиру альянсу в Брюсселі [5]. Важливою подією у розвитку відносин між Україною і НАТО стало відкриття у вересні 1992 року Посольства України в Брюсселі, яке було сполучною ланкою в контактах між нашою державою та НАТО.

Приєднання України до РПАС (Рада північноатлантичної співпраці) у 1992 році однозначно не може підтверджувати тезу про тогочасне прагнення нашої держави вступити в НАТО, тому що у цей же день до неї вступили всі члени СНД.

Прихильники вступу до НАТО відстоюють думку, що у 1993 році була закладена політико-правова база відносин Україна-НАТО. При цьому вони посилаються на документ "Основні напрями зовнішньої політики України", ухвалений постановою Верховної Ради України 2 липня 1993 року. У документі, зокрема, зазначено: "В умовах зникнення блокового протистояння в Європі пріоритетного значення набуває проблема створення загальноєвропейської структури безпеки на базі чинних міжнародних інститутів, таких як НБСЄЄ, РПАС, НАТО, ЗЄС. Безпосереднє та повне членство України в такій структурі створюватиме необхідні зовнішні гарантії її національної безпеки... З огляду на кардинальні зміни, що відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею намір свого часу стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може вважатися перешкодою її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки" [7, С. 944].

Варто відзначити, що до сьогоднішнього часу цей документ не перероблявся та не удосконалювався, і залишається чинним. Посилання на нього прихильників вступу до НАТО, на наш погляд, не зовсім коректне, тому що в ньому йде мова не конкретно про Північноатлантичний альянс, а про майбутню структуру загальноєвропейської безпеки. Дійсно, сьогодні НАТО є такою структурою, але намір нашої держави бути нейтральною або позаблоковою треба ще "адаптувати до нових умов".

Серед перших безпосередніх контактів України з НАТО слід відзначити семінар Північноатлантичної асамблеї "Україна і європейська безпека", який відбувся 20 - 23 червня 1993 року у Києві. Асамблея виконує функцію консультативного органу альянсу. Основний напрямок її діяльності - створення сприятливих умов європейської безпеки, включаючи військові, економічні, політичні та екологічні аспекти цієї проблеми. Учасники семінару обговорювали питання внутрішньої та зовнішньої політики України, проблеми ядерної зброї, розміщеної на її території, реалізації економічних та конверсійних програм [8, С. 1].

9 лютого 1994 року міністр закордонних справ України А. Зленко підписав у штаб-квартирі НАТО рамковий документ програми "Партнерство заради миру". А 25 травня того ж року Україна передала Північноатлантичному альянсу свій презентаційний документ для цієї програми [5, С. 519, 523].

Згідно з рамковим документом програми ПЗМ, співробітництво нашої країни з альянсом у рамках програми передбачає досягнення таких цілей: сприяння відкритості у плануванні національної оборони та формування військового бюджету; забезпечення демократичного контролю над збройними силами; підтримання здатності та готовності брати участь у межах, дозволених конституцією, в операціях, здійснюваних під егідою ООН і/або в рамках відповідальності ОБСЄ; розвиток співробітництва з НАТО у військовій сфері з метою здійснення спільного планування і військової підготовки та навчальних маневрів, покликаних підвищити їхню спроможність до виконання завдань, пов'язаних з миротворчою діяльністю, пошуковими і рятувальними операціями, операціями з надання гуманітарної допомоги та іншими, про які згодом може бути домовлено; формування у тривалій перспективі таких збройних сил, які зможуть краще взаємодіяти із збройними силами країн-членів НАТО.

Для участі у програмі "Партнерство заради миру" Україна надала, відповідно до її чинного законодавства, 1291 військовослужбовця, 10 літаків, 6 вертольотів, 2 кораблі та воєнізовані підрозділи цивільної оборони і два полігони [9, С. 26].

Важливою подією у розвитку співробітництва нашої країни з НАТО стало започаткування 3 березня 1994 року безпосередніх консультацій з альянсом у форматі "16+1", як це передбачено п.8 Рамкового документа програми "Партнерство заради миру", з метою вивчення умов налагодження особливих відносин та встановлення "спеціального партнерства" між Україною і НАТО. Згідно з адміністративною угодою та угодою у сфері безпеки між Україною і НАТО були відкриті офіси зв'язку України у штаб-квартирі НАТО і Координаційному центрі партнерства (КЦП) та були визначені перші офіцери зв'язку до КЦП та штаб-квартири альянсу [10].

Фактично перша ІПП (індивідуальна програма партнерства) між Україною і альянсом була прийнята де-юре у червні - липні 1995 року, коли Генеральний секретар НАТО і Міністр закордонних справ України обмінялися відповідними листами. 14 вересня 1995 року ІПП Україна - НАТО була офіційно схвалена на спеціальному засіданні Північноатлантичної Ради (ПАР) НАТО. За результатами діяльності 1996 року Україна виконала програму на 38%, взявши участь у 113 з 268 заходів [9, С. 25].

Loading...

 
 

Цікаве