WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Незважаючи на те, що дослідник обмежив своє дослідження 1735 роком і свідомо не торкнувся проблеми російсько-турецької війни 1735-1739 рр., робота М. Петрухінцева дозволяє з'ясувати погляди вищого генералітету на ведення війни, принципи організації армії, ставлення до нерегулярних військ. Історик зауважив, що, незважаючи на потребу російського уряду в сербських гусарах, рішення щодо їх поселення на території Полтавського полку не було прийнято. Петербург в даному випадку знехтував вимогами сербів, оскільки не бажав порушувати автономні права Гетьманщини в такий спосіб [505, с. 198]. Спеціально автор наголосив на тому, що саме війна 1735-1739 рр. показала помилкові уявлення керівництва країни стосовно напрямку розвитку флоту [505, с. 283-284]. Тема протистояння Російської та Османської імперій, їх боротьби за північний берег Чорного моря становить окремий інтерес. Російський історик А. Широкорад у 2000 р. опублікував 750-сторінкове дослідження про російсько-турецькі війни 1676-1918 рр. [560]. Автор не тільки описав основні події війни 1735-1739 рр., а й приділив певну увагу козакам, хоча характеристика гетьманців запозичена у Б. Мініха - вони "як миші, дурно хліб армійський їдять" [560, с. 92]. Привабливішим у А. Широкорада вийшов портрет запорожців. Вони змальовані вправними вояками, але їх лояльність до Росії ставилася під сумнів вищим керівництвом імперії, а свавільність завдавала прикрості армійським генералам [560, с. 118-119]. Вибивається з традицій російської історіографії опис війни у В. Возгріна . Він подав погляди татарських авторів на походи у Крим у 1735-1738 рр. Тут, немов у дзеркальному відображенні, бачимо опис військових злочинів татар, якими російські та українські історики пояснювали необхідність боротьби з Кримським ханством та Османською імперією. Тільки у мусульманських авторів ці злочини здійснюють солдати і козаки - нищать міста, спалюють мечеті, вбивають мирних людей [397]. Історія Гетьманщини є однією з центральних тем сучасної української історіографії. В той же час показовою є фактична відсутність ґрунтовних розробок історії Лівобережної України доби ПГУ. Наприклад, ретельно досліджуючи політичну історію Гетьманщини, В. Горобець закінчив свій аналіз українсько-російських відносин першою чвертю XVIII ст. [406], а О. Струкевич зупиняється на другій половині XVIII ст., добі ІІ Малоросійської колегії Окрема розвідка В. Горобця присвячена обмеженню автономних прав під час виборів гетьмана у 1727 р. Автор навів інструкцію, яку отримав російський резидент Ф. Наумов, де було жорстко регламентовано процес "виборів" гетьмана [407]. Безпосередньо ПГУ присвячено невелику статтю Л. Мельника, де автор проаналізував процес прийняття російським урядом рішення про запровадження цієї форми управління Гетьманщиною і обмежився 1733-1735 рр. [476]. До проблеми дослідження органів управління Гетьманщини, як центрального, так і місцевого рівня, піднятої свого часу М. Слабченком та Л. Окиншевичем, звернулася В. Панашенко. Вона аналізує діяльність питомо українських органів управління та структур, впроваджених імперською владою. У полі її зору опинилися, крім іншого, зміни в обсягах повноважень, які відбулися у другій половині 1730-х рр. в адміністративних структурах Лівобережної України [500]. Окрема монографія цієї дослідниці присвячена адміністративним установам полкового рівня та функціям полкового управління [502]. На сучасному етапі спостерігається пожвавлення інтересу до вищих прошарків суспільства різних регіонів України, в тому числі Гетьманщини, перш за все до старшин. У своїх розвідках такі науковці як О. Струкевич, висвітлюють долю окремих особистостей [545], а О. Пріцак, О. Апанович, Т. Литвинова звернули увагу на внесок старшин в інтелектуальне життя [380, 468, 512]. Історія слобідської старшини та політики російського уряду в цьому регіоні перебуває в центрі уваги В. Маслійчука [472], аналогічна проблематика, пов'язана з південноукраїнським регіоном в другій половині XVIII - на початку ХІХ ст. розкривається у дослідженнях Д. Каюка [442]. В. Панашенко в 1995 р. оприлюднила ґрунтовну монографію, присвячену соціальній еліті Лівобережжя другої половини XVII - XVIII ст. Автор вивчила різні категорії тодішньої верхівки, обсяг їх прав та обов'язків, стосунки окремих старшин з центральним урядом. Як приклад намагання старшин отримати російське дворянство розглянуто зусилля роду Марковичів. Велику увагу приділено накопиченню земельної власності - економічної основи панування еліти Гетьманщини XVIII ст. [501]. Величезну роботу зі встановлення персонального складу старшинської верстви зроблено В. Кривошиєю. Автор підготував довідкове видання, у якому простежив час перебування тих чи інших осіб на різних посадах. Матеріал згруповано за рівнями влади - генеральна, полкова старшина та сотники [453]. І. Кривошия захистила кандидатську дисертацію, присвячену старшині Переяславського полку з 1648 по 1782 рр. Дослідниця не тільки з'ясувала персональний склад старшин різного рівня, а й звернула увагу на різні групи, які боролися за владу у полку, підстави для призначення на старшинський уряд і т. ін., проаналізувала участь старшин Переяславського полку у подіях 1735-1739 рр. [455]. З'ясуванню персонального складу бунчукового товариства та сотників у 1733 р., перед початком війни, сприяє стаття чернігівського дослідника І. Ситого, який оприлюднив списки цих старшин [529]. Все частіше стає предметом розгляду сучасних дослідників військова історії козаччини [433, 537, 543]. Проте бойові дії гетьманців у війні 1735-1739 рр.розглядаються у контексті значно ширшого періоду історії збройних сил, який, наприклад у І. Стороженка охоплює останню третину XVII - XVIII ст. [543]. Даючи загальну характеристику розвитку козацького війська у другій половині XVIII ст., О. Путро звернувся до нових, раніше не залучених до наукового обігу, архівних джерел про старшинські служби у 1730-х рр. [516]. Змальовуючи обов'язки бунчукових товаришів, дослідник використав "сказку о службах" В. Романовича, який брав участь у польському поході, воював під Очаковом у 1737 р., на Дністрі у 1738 р. та під Ясами і Хотином у 1739 р. [516, с. 17]. Деякі сучасні краєзнавчі розвідки також містять оригінальні згадки про війну. Наприклад, у роботах Ю. Мицика міститься інформація щодо долі одного з козаків Полтавського полку, який під час татарського набігу у 1737 р. потрапив у полон [482] та відомості про ще один татарський набіг на Посамар'я [483]. Безпосередньо російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. присвячено дослідження Г. Шпитальова, який проаналізував участь запорозької кінноти та флоту у походах російської армії. Автор зазначив, що січовики за способом ведення бойових дій різко відрізнялися від регулярних частин, найефективніше вони оперували у відриві від основних сил, рейдуючи тилами противника та ведучи розвідку [561]. У сучасній історіографії, як один з можливих підходів до вивчення історії України та українського козацтва, застосовується концепція Великого кордону. Докладне обґрунтування необхідності такого підходу здійснив Я. Дашкевич, який розглядає козаччину як прикордонну спільноту, сформовану
Loading...

 
 

Цікаве