WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

перших проявів інтересу до ролі України у цій війні стала стаття І. Мельникової "Борьба России с Турцией в 30-х годах XVIII века и Украина", яка побачила світ у 1948 р. Дослідниця спиралася переважно на друковані джерела (документи Кабінету Міністрів, Повне зібрання законів Російської імперії), але використала і рукописні матеріали, що зберігалися у Державній бібліотеці ім. В. Леніна. Вона навела чимало цікавих бойових епізодів за участю лівобережних козаків, ретельно фіксуючи щонайменші доступні згадки. Козаки постають перед читачем надзвичайно вправними вояками, яким російські генерали доручають відповідальні завдання. Історик, віддаючи належне дружбі російського та українського народів, мотивувала потребу війни для України власне українськими інтересами на північному березі Чорного моря [477]. Увага дослідників до військової історії XVIII ст. не обмежувалася невеликими розвідками та статтями. У 1958 р. з'являється фундаментальна монографія Л. Бескровного "Русская армия и флот в XVIII ст." На погляди автора щодо тенденцій розвитку військової справи в Росії безумовний вплив мала "російська школа" кінця ХІХ- початку ХХ століть. Л. Бескровний дослідив організацію і комплектування армії, управління збройними силами, вивчив розвиток військового мистецтва в Росії XVIII ст. Інформація щодо українських частин подається у розділах, присвячених нерегулярним військам, і є незначною за обсягом. Історик зупинився лише на чисельності та загальних характеристиках тактики дій цих військ. Участь козацьких полків у бойових діях 1735-1739 рр. залишилася поза увагою дослідника [389]. Дуже широко використала матеріали про участь козацьких військ у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. О. Апанович у своїй монографії "Збройні сили України першої половини XVIII століття." [378]. Свої твердження з приводу структури, мобілізаційних можливостей, тактики українського війська першої половини XVIII ст. автор переважно ілюструвала прикладами за 1735-1739 рр. Порівняно з роботою І. Мельникової за рахунок використання фондів ЦДІАУК значно розширилася джерельна база. Зауважимо, однак, що події війни потрібні автору саме як ілюстрація, вони не стали предметом дослідження. Впадає у око переважання матеріалів щодо організаційних та мобілізаційних можливостей лівобережних полків. Значно менше вміщено свідчень про бойові сутички за участю гетьманців. Деякі твердження автора при глибшому вивченні теми можуть бути поставлені під сумнів. Це стосується тези про окремий козацький піхотний підрозділ у складі армії фельдмаршала Лассі або згадування генерального судді І. Борозни у якості командира бунчукових у 1737 р. [378, с. 45, 64]. У 70-80-х рр. ХХ ст. події російсько-турецької війни 1735-1739 рр. випадають з поля зору радянських дослідників, проте з'являється низка робіт, які комплексно досліджують російсько-турецькі відносини протягом першої половини XVIII ст. С. Орєшкова вивчала ці стосунки у першій чверті століття [499], а Р. Міхнєва - у 40-50-ті рр. [481]. Окремої розвідки, присвяченої російсько-турецьким відносинам у 20-30-х рр. не було створено, але цю тему докладно висвітлив Г. Некрасов у книзі "Роль России в европейской международной политике 1725-1739 гг." Автор не вважав, що Туреччина в цей час була самостійним міжнародним гравцем. Стосунки з нею російська дипломатія будувала багато в чому з оглядкою на політику "східного бар'єру", яку проводив французький уряд. Історик проаналізував комплекс причин, які призвели до початку російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Українська проблематика у дослідженні Г. Некрасова не згадується [490]. Російсько-молдовські зв'язки під час війни 1735-1739 рр. плідно вивчав Є. Шульман [563, 564]. За його інтерпретацією у ці роки російський уряд докладав багато зусиль для того, щоби визволити православних Молдови та Валахії з османської неволі. Автор заперечував агресивність зовнішньої політики Петербургу у 1730-х рр., активно полемізуючи з поглядами вже згадуваного вище А. Кочубинського. Є. Шульман вважав Росію мирною країною, яка оборонялася і була вимушена вступити у війну. Українських козаків автор згадував у сюжеті, присвяченому підготовці Кримського (1735) походу. На його думку участь нерегулярних частин надавала цьому походу, за планом уряду, вигляду прикордонної сутички [564]. У 1982 р. побачила світ стаття О. Гуржія, в якій зроблено спробу визначити місце рядового козацтва у становій структурі суспільства Гетьманщини першої половини XVIII ст.[413]. Автор звернув увагу на процес поширення на козаків загальнонародних повинностей, що фактично заперечувало класичні козацькі права, які передбачали тільки "податок кров'ю", який "сплачувався" монарху під час війни [413, с. 92]. У своїй монографії "Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII века" О. Гуржій приділив увагу соціальній історії 1730-х рр., зачіпаючи взаємодію старшини, рядового козацтва та селянства. Цей період, з точки зору історика, характерний взаємовиключними тенденціями у розвитку рядового козацтва. Уряд вживав активних зусиль, спрямованих на поповнення козацьких лав та підвищення його боєздатності. Одночасно економічний стан примушував зубожіле козацтво під різними приводами переходити у залежність до старшин та російських землевласників. О. Гуржій не тільки аналізував законодавчі й урядові рішення, він звернувся до окремих справ, подав відомості полкових та сотенних канцелярій і розглянув окремі випадки, що характеризують загальні тенденції [414]. У сфері історії права працював А. Пашук, який вивчав судоустрій Гетьманщини та правові норми, поширені на цій території у другій половині XVII - XVIII століттях. Автор побіжно згадав про наявність козацьких військово-польових судів,проте не дав розгорнутої характеристики козацького судочинства в умовах військових походів [503, с. 34, 39-40]. У сучасній російській історіографії спостерігається підсилення інтересу до епохи Анни Іоанновни. Варто згадати оприлюднення мемуарів цієї доби [317, 319, 359], а також роботи Є. Анісімова "Россия без Петра", "Анна Иоанновна" та ін. Спеціальної уваги до російсько-турецької війни 1735-1739 рр. історики не виявили, але в контексті даного дослідження представляють інтерес спостереження Є. Анісімова щодо зміни характеру європейських війн у XVIII ст. [377, с. 360-361], а також оцінки істориком російської зовнішньої та внутрішньої політики напередодні та під час війни [376, с. 271-285]. Власне цій проблемі присвячена хіба що розвідка М. Петрухінцева, вміщена у журналі "Родина". У цій статті автор виступив як популяризатор, він використав досягнення попередників і фактично не залучав архівні джерела. Показова причина неуваги російської історіографії до цієї теми, на яку вказує історик - війна виглядає блідою на тлі блискучих успіхів імперської зброї наприкінці століття. На думку В. Петрухінцева причиною невдач був "фактор степу", який не врахував Б. Мініх і таким чином російська армія програла "війну з простором" [504]. У 2001 р. побачила світ монографія М. Петрухінцева, присвячена формуванню внутрішньополітичного курсу уряду Анни Іоанновни та реформуванню армії та флоту в 1730-1735 рр. [505].
Loading...

 
 

Цікаве