WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

дослідники взагалі не згадували про участь гетьманців у подіях 1735-1739 рр. [492]. Військову історію часів Анни Іоанновни виклав у своєму нарисі М. Полевой. Тут дуже стисло змальовуються найвизначніші битви російско-польської та російсько-турецької війн [508]. З середини ХІХ століття спостерігається підвищення інтересу до участі козацьких частин у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. Однією з перших робіт, які були присвячені окремим козацьким частинам, стала розвідка М. Гербеля, який у 1852 р. оприлюднив нарис історії Ізюмського полку, у якому він служив. Незважаючи на частково (до 1811 р.) втрачений полковий архів, дослідник докладно висвітлив події 1735-1739 рр., зосереджуючи увагу на постаті В. Капніста, його діях під Ізюмом, Очаковом, Сороками [402, с. 74-85]. Незвичний для російської історіографії підхід обрав В. Смирнов. Він вивчав історію Кримського ханства, надаючи слово у своїй роботі турецьким і татарським авторам. Завдяки цьому дізнаємося про погляд татар на причини невдач у 1736 р., їх трактування битви 8 липня 1738 р., про персоналії татарських полководців і т. ін. [530, с. 56-57, 66]. У контексті теми даного дослідження представляє інтерес полеміка, яка розгорнулася в кінці ХІХ ст. між "академічною школою" (Г. Леєр) та "російською школою" (Д. Масловський), що склалися у військовій історіографії Росії. В "Огляді війн Росії" Г.Леєр змалював російську військову історію як безперервний ланцюг запозичень [492]. Такі твердження заперечувалися "російською школою" . Її представники апелювали до національного в військовій історії, вважаючи, що особливі риси російського народу, які відрізняють його від інших, не могли не вплинути на військове мистецтво. Лідер "російської школи" Д. Масловський був переконаний, що критика постулатів "академістів" можлива лише за використання широкої джерельної бази. Д. Масловський, А. Мишлаєвський та інші провели велику роботу з введення до обігу документів з російської воєнної історії, переважно XVIII ст. Були надруковані, наприклад, похідний журнал П. Лассі за 1736 р., рапорти, донесення, накази Б. Мініха за 1736-1739 рр., інші матеріали. У цих документах, які відбивають щоденну діяльність армії в поході, знаходяться відомості про склад та кількість українських військ, особливості їх використання у бойових умовах, відбито особисте ставлення російського генералітету до козаків [338, 365, 366]. В середині - другій половині ХІХ ст. підвищується інтерес до особистостей, які мали безпосереднє відношення до російсько-турецької війни 1735-1739 рр. У своїй розвідці "Фельдмаршал Миних и его значение в русской истории" М. Костомаров концентрував увагу читача на війнах, у яких брав участь цей полководець і на загал схвально оцінював його діяльність. Історик згадав дії козацьких підрозділів у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., назвав їх чисельність та втрати внаслідок походів, але докладно на цьому питанні не зупинявся [449]. У центрі уваги С. Шубинського опинилася ще одна людина, котра, як і Б. Мініх, визначала політику Російської імперії в 30-і рр. XVIII ст. Дослідник у 1863 р. оприлюднив біографічний нарис, де простежувалося кар'єрне зростання та основні підходи до політичних проблем А. І. Остермана. В контексті даної теми це важливо з огляду на роль А. Остермана, який був одним з авторів "української політики" російського уряду [562]. Йому ж присвячене дослідження О. Кочубинського, який зосередився на діяльності А. Остермана у 1735-1739 рр. Автор проаналізував інтереси різних держав напередодні конфлікту, підготовку Росії до війни та погляди графа Остермана на зовнішню політику імперії. Певну увагу приділив О. Кочубинський місцю українського чинника у міжнародній політиці того часу [450]. Дії російської дипломатії у 1730-х рр. Детально досліджував у своїй "Історії Росії" С. Соловьйов. На багатому фактичному матеріалі історик прослідкував зовнішньополітичні зусилля Росії, що дозволили уникнути одночасного вступу у війну Польщі, Туреччини та Швеції. Дослідник звернув увагу також і на вплив дипломатичних комбінацій на долю запорожців та П. Орлика, спроби антиросійських сил розіграти "українську карту" з метою створення додаткових проблем для Росії. У відповідному розділі своєї роботи С. Соловьйов змалював бойові дії 1735-1739 рр. Він ґрунтувався на свідченнях сучасників, документах російських архівів, широко залучив матеріали, які вийшли з-під пера фельдмаршала Мініха. Про участь лівобережних козаків він згадував у зв'язку з нищівною характеристикою їх боєздатності Б. Мініхом. Дещо більше уваги приділено запорожцям. Акцент зроблено на їх високих бойових якостях та поінформованості стосовно театру бойових дій і методів боротьби з татарами. Одночасно дослідник зазначав, що повної довіри у генералітету та уряду запорожці не мали через свавільність [539]. Окрема розвідка дослідника, "Восточный вопрос", присвячена аналізу причин конфліктів Росії та Османської імперії [540]. У другій половині ХІХ століття російські вчені зверталися до стосунків між Росією та Туреччиною як до цілісного феномену, намагаючись знайти об'єктивні причини протистояння. Напрацьований до цього часу матеріал давав можливості проводити більш широкі узагальнення. Наприкінці століття з'явилося дослідження С. Жигарева, присвячене "східному питанню" у політиці Росії. Автор вважав, що воно виникло для Російської держави після захоплення Константинополя турками. Він виходив з того, що боротьбу росіян з Османською імперією обумовлювали як матеріальні (наприклад, боротьба за Північне Причорномор'я), так і духовні спонуки. При цьому до кінця XVIII століття визначальним був власне матеріальний бік конфлікту [429, с. 58]. Робота російської дипломатії, що супроводжувала військові дії 1735-1739 рр., розглядається у розділі "Східне питання" за найближчих спадкоємців Петра І". Українська проблематика тут відсутня, хоча дещо вище С. Жигарев зазначав, що приєднання українських земель активізувало антитурецький вектор російської зовнішньої політики [429, с. 90, 122-132]. Проблему вільного судноплавства Чорним морем у XVIII столітті в контексті російсько-турецького протистояння розглянуто в монографії В. Ульяницького. Він вважав, що національно-релігійна риторика про звільнення християн була дляРосії не більше ніж зручним виправданням боротьби за свої меркантильні інтереси на Чорному морі. Автор вивчав територіальні та торгові претензії Росії до Туреччини перед початком війни та під час Немирівськогго конгресу та їх реалізацію у пунктах Белградського миру. Українська проблематика згадується тільки одного разу, коли турецька сторона у Немирові звинуватила росіян у підготовці умов для майбутніх козацьких набігів [554, с. 54]. Друга половина ХІХ століття для російської та української історіографій ознаменувалася початком вивчення українського чинника у центрально-східноєвропейській політиці 1730-х рр. Йдеться, перш за все, про дії Пилипа Орлика, який активно боровся з проросійською партією на Січі і намагався запобігти поверненню запорожців під юрисдикцію Російської імперії [532, с. 254, 260, 266; 566, с. 431-452]. Крім того, у поле зору дослідників потрапив інтерес західноєвропейських держав
Loading...

 
 

Цікаве