WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

конфлікту без великомасштабної війни [539, с. 405-406]. Активно підтримував війну фельдмаршал Мініх, який розглядав її як шанс для зміцнення свого впливу при дворі [504, с. 63-64]. Схожу позицію зайняв кабінет-міністр А. Остерман, якого спостерігачі підозрювали у спробах відвернути таким чином увагу від недружніх щодо Росії дій Прусії. Війна на південних кордонах унеможливлювала конфлікт з цією державою [333, с. 165, 462]. Але не можна не згадати, що обидва ці політичні діячі вважали доцільним якнайдовше дезінформувати Туреччину, представляючи наявні бойові дії як прикордонний конфлікт між козаками та татарами [449, с. 528]. Остаточне рішення про підготовку до війни було прийнято 16 червня 1735 р. Кабінет-міністри А. Остерман, П. Ягужинскій та А. Черкаській, а також А. Ушаков, П. Шафіров, Бірон та Г. Головкін підписали "Рассуждение...", у якому оцінювали дії Туреччини в Персії як підготовку до антиросійського виступу. Передбачалися заходи негайної протидії (похід генерал-аншефа Вейсбаха на Перекоп), які б зв'язали руки кримським татарам і дозволили зберегти Персію як союзника в боротьбі з Туреччиною. Крім того, починалася активна підготовка до широкомасштабної війни [564, с. 25-30]. Приводом для початку бойових дій стали пересування кримських військ. Таке вже було восени 1733 р., коли Феті-Гірей, йдучи на перський театр війни, зіткнувся з російськими військами під командуванням князя Гессен-Гомбургського [504, с. 63]. Татари все ж прорвалися, а Росія почала висувати претензії щодо дій кримчаків перед Стамбулом. Непорозуміння було пов'язане також зі статусом кабардинських земель, які і Російська імперія, і Кримське ханство вважали своїми [539, с. 368-372]. У 1733 р., коли абсолютно незрозумілим був хід справ у Польщі, Росія не ризикнула розпочинати війну. Проте у 1735 р., після аналогічних дій татарських військ, корпус генерал-лейтенанта Леонтьєва вирушив до Перекопу, що фактично і стало початком російсько-турецької війни, офіційно оголошеної лише у 1736 р. [504, с. 63]. У 20 - першій половині 30-х рр. XVIII ст. можливий конфлікт з Османською імперією, під владою якої перебували запорожці та гетьман-емігрант П. Орлик, примушував російський уряд уважніше стежити за обстановкою в Гетьманщині, тим більше, що українські землі повинні були стати плацдармом для просування Російської імперії на південь. Ставлення російського уряду до запорожців не було однозначним. З одного боку, вони вважалися зрадниками. Ізоляція від Гетьманщини мусила запобігти поширенню цієї зарази між лівобережними козаками. Велику стурбованість Петербурга влітку 1731 р. викликала звістка гетьмана Д. Апостола про заселення січовиками Кодака. Як повідомляли гетьману полтавські купці, цей процес йшов доволі швидко і здійснювався з дозволу кримської влади. Уряд пропонував Д. Апостолу перетинати шлях можливим втікачам з Гетьманщини; впійманим загрожувала смертна кара [301, с. 35]. Обов'язковою умовою звільнення у 1731 р. Д. Горленка, який свого часу підтримав І. Мазепу, була підписка, за якою колишній прилуцький полковник зобов'язувався не мати жодних контактів ані з запорожцями, ані з П. Орликом. Гетьману доручалося слідкувати за виконанням цієї умови та не призначати Д. Горленка на офіційні посади [308, с. 5-6]. Російський уряд не визнавав жодних причин, які б могли виправдати контакти старшин з Січчю. Київський полковник А. Танський, інтригуючи проти гетьмана Д. Апостола, дізнався про наявність у Коші листів І. Мазепи та тоді ще миргородського полковника Д. Апостола до К. Гордієнка. Він відрядив на Січ козака Ф. Грошевського, який мусив придбати ці листи. Поїздка виявилася безрезультатною, але про неї дізналися у Петербурзі. Покарання було швидким. А. Танського оштрафували на 200 карбованців. Очевидно, намагання очорнити гетьмана все ж певною мірою послужило виправданням, оскільки більш жорстких заходів до полковника не вживали. Козака було бито киями, а ченця, який повідомив А. Танського про листи,ув'язнили у російському монастирі. Це рішення Колегія іноземних справ мотивувала самовільною поїздкою ченця на Запоріжжя, після чого йому жодним чином не дозволялося залишатися в Гетьманщині [301, арк. 68, 112]. Справді, російський уряд мав усі підстави для обережності, оскільки на початку 1730-х рр. значно активізувалася діяльність П. Орлика. Наприкінці 1729 р. київський воєвода Юзеф Потоцький та його брат Теодор, примас Польщі, налагодили зв'язок з Григором Орликом. Ці прихильники кандидатури С. Лєщінського на польському троні вважали за потрібне залучити на його бік П. Орлика та запорожців. Подорож Г. Орлика до Парижа була успішною. Незважаючи на прохолодний прийом, який у 1730 р. чекав на молодого Орлика у Стамбулі, його активність не зменшувалася. У 1732 р. він у Бахчисараї провів переговори з Каплан-Гіреєм і хан, давній противник Росії, обіцяв Г. Орлику всебічну підтримку [547, с.132-140]. Проте російську політику щодо Січі жодним чином не можна назвати однозначною. Наприклад, вже у 1715 р. Петербург дозволив запорожцям оселятися у містах та селах Гетьманщини. Звичайно, такий дозвіл не передбачав повернення Війська як цілості, а за січовиками мусили уважно стежити місцеві урядовці. Проте їх обіцяли не переслідувати, а на прохання переходу під владу Росії посланцям пояснили, що це поки що неможливо через міжнародні угоди [348, с. 1-3]. Схожу відповідь отримали представники проросійської партії на Запоріжжі у 1728 р. Одночасно російський уряд наказав дати козакам надію на повернення при зміні міжнародної обстановки. Прихильників Росії утримували від негайного виступу і заохочували грошима [348, с. 4-6] Боротьба проросійської та протатарської партії на Січі була тривалою. Довгий час перевагу мала остання, а кошовому К. Гордієнку вдавалося переконувати козаків у хибності орієнтації на Росію. Не завжди взаємини між партіями були мирними. Програвши вибори кошового у 1728 р., проросійська партія застосувала проти своїх опонентів силу [348, с. 8]. Перевага перейшла на бік цієї партії на початку 1730-х рр., коли предметно почали вестися переговори щодо переходу запорожців під російську юрисдикцію. Знаковим втіленням перемоги проросійської орієнтації стало згадування у церковних службах на Січі не П. Орлика, а Д. Апостола [547, с. 138]. У той же час не варто применшувати вагу протатарської партії, прихильники якої залишалися впливовими на Січі. Наприклад, І. Нєплюєв у 1734 р. радив якомога швидше приймати запорожців під владу Російської імперії, оскільки затягування могло відштовхнути не тільки січовиків, а й примусити замислитися й гетьманців [477, с. 82]. Остаточне рішення Петербург прийняв після повідомлення про звільнення П. Орлика з Салонік і його намір негайно вирушити на Січ. У травні 1734 р., не зважаючи на ще триваючий конфлікт у Польщі і побоювання все ж таки спровокувати Порту на початок війни, Анна Іоанновна прийняла Кіш під свою "високу руку" [547, с. 146]. Часткою козацької проблеми для Петербурга була діяльність Пилипа та Григора Орликів. З одного боку, офіційна влада на Січі явно відкидала будь-які спроби П. Орлика та кримського хана Каплан-Гірея схилити Кіш на свій бік, їхні листи пересилалися
Loading...

 
 

Цікаве