WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

інформував про стан полків російський генералітет та ретранслював його накази для козаків. Командир козацького корпусу не мав навіть достатніх повноважень у дисциплінарній сфері - дезертира - лубенця Т. Ляшенка він передав для вирішення його долі російському офіцеру [68, арк. 17]. Проте ситуація, очевидно, змінювалася тоді, коли козаки діяли у відриві від основних сил, про що йтиметься нижче. Під час далеких походів траплялися випадки, коли полковники та полкова старшина очолювали кількатисячні загони козаків різних полків, виступаючи таким чином у ролі корпусних командирів. М. Гербель відзначав, що під час Очаківського (1737) походу слобідські полки перебували у відання миргородського полковника В. Капніста [402, с. 81]. Він же очолював козаків, які обороняли Очаків [339, с. 131; 384, с. 413-420]. У джерелах фіксуються й інші випадки. Наприкінці Кримського (1736) походу генерал-майор Аракчеєв під Перекопом провів огляд лівобережних полків, з яких відібрав 3000 найбільш боєздатних козаків. Цей загін під командуванням гадяцького полковника Г. Грабянки, посилений артилерією, залишився під Перекопом, перетинаючи вихід з Криму противнику і унеможливлюючи переслідування татарськими військами в степу армії, що відступала. Проблеми у Г. Грабянки виникли зі старшиною і значковими товаришами, які намагалися всіма правдами і неправдами якомога швидше потрапити додому [68, арк. 15 -16]. Кількатисячна спеціальна команда могла доручатися і старшині нижчого рангу. У квітні 1736 р. Я. Горленко відрядив прилуцького осавула М. Мовчана з 2000 козаків до генерал-майора Шпігеля [68, арк. 8]. Вибір саме М. Мовчана напевне пояснюється величезним досвідом цього старшини, якому можна було довірити командування великим загоном, що діяв у відриві від армії [363]. Про життя табору лівобережних козаків у поході відомо небагато. Певну інформацію містять документи похідної канцелярії 1736 р. та щоденник Я. Марковича. Визначення місця табору було прерогативою командира дивізії, до складу якої входили гетьманці. Один з наказів генерал-лейтенанта Леонтьєва розкриває механізм цього процесу. Генерал визначив офіцера, який опікувався розташуванням табору для дивізії. Наказний гетьман, у свою чергу, надіслав з кожного полку по 100 козаків, які переходили під командування росіянина - квартирмейстера і виконували його завдання як в інтересах всієї дивізії, так і свого корпусу [275, арк. 9]. Проте така велика кількість козаків-квартирмейстерів, очевидно, виявилася непотрібною. Надалі гетьманці висилали 100 чоловік з одним сотником [68, арк. 9, 10]. Табір гетьманців навіть у складі однієї дивізії не обов'язково був цілісним. Командир дивізії міг розділити його, як це сталося 26 квітня 1736 р. По два полки стали праворуч і ліворуч від регулярних військ, інші козаки - за половину версти попереду. У разі нападу лівобережні козаки мусили прийняти на себе перший удар, даючи час регулярним військам зайняти оборону [275, арк. 10]. Звичайне життя у таборі реконструюється досить складно, воно майже не відбито у офіційних документах. Після денного переходу частина козаків йшла у караули та на охорону табунів [275, арк. 8-14]. Обозні вози розташовувалися поза місцем, де ночували гетьманці [68, арк. 6]. Було кілька заборон для козаків, одна з яких виключала надмірне вживання горілки. Цю вимогу ще перед походом , за свідченням лубенського полковника П. Апостола, доводила до полкових старшин ГВК [46, арк. 20]. Пункти про заборону пиятик містить інструкція ГВК командиру козацького корпусу [116, арк. 8]. Сам же командир під час стоянки вимагав, щоби козаки знаходились у розташуванні полку, не зчиняли галасу і не стріляли [68, арк. 6]. Кожен полк мав похідну канцелярію [68, арк. 17] та похідну церкву [332, с. 77]. За свідченням Я. Марковича неодмінною складовою старшинського життя у поході були бенкети [332, с. 69, 74]. Стосунки лівобережних козаків з солдатами регулярних частин були доволі напруженими. Регулярні полки ще на початку Кримського (1736) походу продемонстрували своє ставлення до гетьманців як до допоміжної сили, з якою можна не рахуватися. Полковники гадяцький Г. Грабянка та наказний переяславський В. Томара доповідали, що росіяни забирають у козаків коней для своїх обозів [68, арк. 2] Обтяжливим для козацьких обозів був наказ підбирати хворих з російських полків [68, арк. 14]. Такі допоміжні обов'язки часто виходили за межі наказу. Наприклад, поширеною була практика виділення 200 козаків для охорони коней драгунських полків, причому гетьманці переходили під безпосереднє командування російських офіцерів [384, с. 269]. Але цих козаків примушували до інших робіт, наприклад молоти зерно у жорнах для солдатів [68, арк. 14]. Зловживання були швидше правилом, ніж винятком. Козацьких коней, яких мобілізовували для перевезення артилерії та хворих, солдати по кілька днів не випускали пастися [68, арк. 14]. Часто таких коней просто не повертали [68, арк. 15]. Досить вільне ставлення до права власності демонстрував фельдмаршал Мініх під час Хотинського (1739) походу. Головнокомандуючий для святкування перемоги наказав видати кожному по чарці. Якщо ж вина на всіх не вистачить, то його треба взяти у гетьманців [365, с. 99]. Козаки рідко наважувалися на опір, взагалі на відкриті конфлікти з росіянами. Один з таких нечисленних випадків зафіксовано у справі 103 фонду ГВПК. Тодішній голова ПГУ О. Румянцев отримав скаргу поручника Ладозького полку Арбузова на білоуського (Чернігівський полк) сотника Д. Малинського. Поручник скаржився, що Д. Малинський побив його. О. Румянцев відіслав цю скаргу до ГВПК. Розгляд скарги проводили переяславський писар К. Лесеневич та інші старшини. Думаю, що такий склад суду, визначений генерал-аншефом Румянцевим, багато в чому обумовив оправдальний вердикт [272, арк. 2-5]. Показово, що козаки сподівались на захист з боку голів ПГУ, але звернення цих посадовців ігнорувалися Б. Мініхом [366, с. 92]. На вільне поводження з собою та своїм майном козаки відповідали не менш вільним поводженням з майном чужим. Йдеться, перш за все, про крадіжки коней у регулярних полків. Про це у звіті до фельдмаршала Мініха писав командир Володимирського полку Вендель. Він зазначав, що козаки під виглядом татар постійно відганяють коней [384, с. 282-283]. Напевно вершиною чиєїсь кар'єри конокрада стала крадіжка коней Б. Мініха. Розслідування нічого не дало, хоча з канцелярії головнокомандуючого гетьманцям погрожували всіма можливими карами [275, арк. 5-7]. Розповсюдженим явищем було дезертирство. Воно важко піддається обрахунку, проте командування було впевненим, що з 691 гетьманця, яких недорахувався Я. Горленко у 1736 р., більшість є дезертирами [384, с. 274]. Масовим був цей рух у 1735 р., коли наприкінці походу козаки відмовились слухати командирів і рушили додому [11, арк. 2; 331, с. 446]. Судячи зі"сказок" дезертирів втеча після заглиблення на територію противника не була поширена, що й не дивно. Козаки тікали з охорони кур'єрів, з обозів, без дозволу залишали ретраншементи [33, арк. 3-6]. Під час
Loading...

 
 

Цікаве