WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

захистити їх [366, с. 92]. Конфлікт юрисдикцій розв'язувався на вищому, ніж командування корпусу, рівні. Наприклад, наприкінці походу 1736 р. генеральний хорунжий Я. Горленко не ризикував виконати наказ ГВК про демобілізацію більшості козаків, оскільки він входив у суперечність з наказом генерал-майора Трубецького. Лише після узгодження ГВК свого наказу з вищим військовим командуванням козаків розпустили по домівкам. Для Я. Горленка похід закінчився тільки після особистого звіту голові ПГУ, про що генеральний хорунжий зробив власноручний запис у журналі своєї похідної канцелярії [68, арк. 17-19]. Під час далеких походів корпус гетьманців, у залежності від рішень командуючого армією, міг діяти як цілість, а міг бути розпорошеним. Наявні джерела дають підставу стверджувати, що розподіл гетьманців між частинами регулярної армії, особливо під час походів Б. Мініха, був значно поширенішим явищем, ніж перебування їх у складі цілісного корпусу. Для прикладу візьмемо Кримський (1736) похід. Наказний гетьман Я. Горленко з самого початку мав під своєю командою Гадяцький, Миргородський, Лубенський, Переяславський та охочекомонний Павлова полки. У цей же час Полтавський полк перебував у складі бригади Девіца, Прилуцький - у команді генерал-майора Шпігеля, Ніжинський - прибув до Я. Горленка 3 травня і цього ж дня був відряджений до князя Гессен-Гомбургського. Київський полк увійшов до складу команди генерального хорунжого 2 травня, а про Чернігівський та Стародубський полки Я. Горленко не мав інформації [68, арк. 11-12]. Дещо інший підхід спостерігаємо в Очаківському (1737) поході. Лівобережні козаки були розподілені рівними частинами (по 2000 шабель) між усіма трьома дивізіями, причому кожен з цих загонів мав свого командира. Миргородський полковник В. Капніст очолив гетьманців у першій дивізії, генеральний обозний Я. Лизогуб - у другій, а київський полковник А. Танський - у третій [385, с. 137]. Розподіл гетьманців між частинами армії зафіксував журнал наказів фельдмаршала Мініха у вересні 1739 р. Після того, як Миргородський полк вирушив у рейд, козаків розподілили так: кордебаталія (центр) - генеральний осавул Ф. Лисенко з бунчуковими товаришами та Переяславським полком, лівий фланг - Київський та Стародубський полки (ймовірно, під загальним командуванням А. Танського), правий фланг - Чернігівський та Прилуцький полки [365, с.124, 132]. Козаки використовувалися не тільки у складі російських частин, а і як окремі військові формування. Про відсутність принципових заперечень проти об'єднання гетьманців свідчить поступове збирання полків у команду генерального хорунжого Я. Горленка у 1736 р. (дивись таблицю № 23) [68, арк. 2- 4, 10, 12, 15]. Єдиним корпусом у бойових діях гетьманці виступали, наприклад, 29 червня та 8 липня 1738 р. [384, с. 506, 551], 22 вересня 1739 р. [365, с. 133] та в низці інших випадків. Розпорошення корпусу гетьманців, ймовірно, здійснювалося виключно з поточних армійських потреб. Вищий російський генералітет вважав лівобережних козаків звичайним нерегулярним військом, без якогось особливого статусу, що різко відрізнялося від ставлення до запорожців. Під час Очаківського (1737) походу Б. Мініх розподілив їх, як і гетьманців, між трьома дивізіями. Однак кошовий І. Малашевич, приєднавшись 17 травня 1737 р. до армії, без погодження з фельдмаршалом віддав наказ січовикам об'єднатися. Б. Мініх змирився з таким порушенням субординації. Для вищих офіцерів командуючий видав наказ, у якому пропонував з запорожцями "осторожно поступать и ничем их не озлоблять" [385, с. 137]. Джерела дозволяють з'ясувати питання про сферу компетенції командира лівобережні козаків у далекому поході. Перед виступом у похід він отримував від ГВК інструкцію. Цей документ визначав, які сили передавалися командиру та які старшини поведуть свої полки у похід. Командир корпусу був зобов'язаний провести перевірку особового складу після прибуття в район зосередження. Інструкція мала загальний характер, вимагала служити "в исправности" і виконувати накази командування [90, арк. 34-36; 117, арк. 13-15]. ГВК висилала також у похід канцеляриста, який був уповноважений пильнувати, щоби "непорядностей и неисправностей не чинилося" [116, арк. 10]. При командирі корпусу знаходилася похідна канцелярія та його особисті курінчики. Важко сказати, чи існувала корпусна похідна церква, а про полкові є звістки в джерелах [332, с. 66, 77]. Для забезпечення ефективної діяльності своєї канцелярії командир вимагав від полків писців, які переходили до його ставки [68, арк. 3]. Крім того, полковники вимушені були передавати до штабу музик (довбишів, сурмачів) з інструментами та запасом провізії [68, арк. 3-4]. Певні ускладнення виникали у командира корпусу в листуванні з Гетьманщиною. Фельдмаршал Мініх негативно ставився до можливості надсилання старшинами додому листів з інформацією про бойові дії. Дозволялося писати тільки про домашні справи і ці листи подавалися до похідної канцелярії фельдмаршала [68, арк. 10]. Враховуючи конфлікт Б. Мініха з головою ПГУ, керівництво ГВК передбачило таку реакцію фельдмаршала і в 1736 р. наказний гетьман отримав кілька незаповнених подорожних ГВК, призначених для гінців до Глухова [68, арк. 20]. Були також випадки, коли подорожні видавалися командиром корпусу. З такими подорожними старшини відсилали з походу слуг або синів [68, арк. 7, 9]. Станом здоров'я та віком кременчуцького (Миргородський полк) сотника Г. Ілляшенка пояснюється рішення П. Апостола та Я. Горленка відпустити його з походу. Це було зроблено за умови, що його син Павло очолить сотню [68, арк. 4]. Командир гетьманців не мав повноважень вимагати з'єднання всіх полків під своєю командою. Він хіба що міг звернутися до полків з наказом доповісти, де і за чиїм наказом вони знаходяться і чому не рапортують. На вимогу свого командира, генерал-лейтенанта Леонтьєва, Я. Горленко доповідав, що якісь відомості про половину полків він подати не може. Ті ж частини, які знаходилися під владою командира козацького корпусу, постійно розпорошувалися. На це, наприклад, скаржився ніжинський осавул А. Володковський. Він питав, чи й далі мусить виконувати накази російських генералів без підтвердження з боку свого командира. Катастрофічне зменшення кількості козаків у його загоні явно не подобалось осавулу. Наказний гетьман, очевидно, не мав можливості опиратися і підтвердив безумовне виконання наказів росіян [68, арк. 10]. Можна навести й інші приклади дуже вільного поводження з козаками. Генерал-лейтенант Гейн позбавив лубенців полкової артилерії з усім припасом, передавши її до ландміліції [68, арк. 12], а іваницький (Прилуцький полк) сотник П. Миницький, який вів свій загін на з'єднання з основними силами гетьманців , мусив залишити більшу частину козаків під Перекопом [68, арк. 13; 453, с. 81]. Таким чином, повноваження генеральногостаршини, який очолював лівобережні полки у поході, були доволі обмеженими. Фактично він слідкував за внутрішнім порядком у таборі, розв'язував дрібні суперечки між старшинами,

 
 

Цікаве

Загрузка...