WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

лояльністю став перехід права земельного пожалування до виключної компетенції Петербурга. Впевненість російського уряду стосовно своїх позицій на Лівобережжі проявилася у забороні виборів гетьмана та інших кроках, які обмежували автономію Гетьманщини. Можна констатувати розбіжності у ставленні до Гетьманщини з боку воєначальників та урядових чинників. Військові вважали себе повноправними володарями краю, які не мусять рахуватися з місцевими особливостями чи зважати на думку населення, в тому числі козацької старшини. Реквізиції та примус щодо козаків, селян та міщан пояснюється, перш за все, міркуваннями доцільності. З іншого боку, російський уряд та його уповноважені намагалися проводити більш виважену політику. Стосовно старшин, крім механізмів контролю, застосовувалися механізми заохочення за вірну службу - кар'єрне просування, земельні надання тощо. Уряд уникав репресивних заходів, які могли б викликати гучний суспільний резонанс. Заборона реквізицій, нехай не втілена в життя, мусила схиляти мешканців лівобережних полків до політики Кабінету Міністрів. Аналіз становища окремих категорій лівобережного козацтва засвідчив, що правовий статус урядової старшини, на відміну від значного військового товариства та рядового козацтва, не зазнав змін. Російський вплив на цю групу мав швидше механічний характер і був пов'язаний з забороною виборів гетьмана або призначенням на старшинські посади, в тому числі росіян, що протягом 1735-1739 рр. знаходилося в руках голови ПГУ та, рідше, залежало від російських воєначальників. Влада в умовах війни вимагала виснажливої служби і не сприймала пояснень стосовно неможливості її виконання. Існувала мобілізаційна норма, яка вимагала виходу в далекий похід не менше ніж 50% урядової старшини. Якщо до цього додати ближні походи, то стає зрозумілим, наскільки інтенсивною була служба цієї категорії старшини. Смерті, хвороби та відставки призвели до того, що протягом війни та одразу після закінчення старшинський корпус значною мірою оновився персонально. Умовами, які забезпечували отримання посади, були вірність Російській імперії, спроможність виконання посадових обов'язків, зв'язки серед високопосадових старшин та російських генералів. Воєнні обставини збільшили вагу особистої хоробрості і ретельного виконання обов'язків під час походів як підстави для призначення на посаду. Російсько-турецька війна 1735-1739 рр. підкреслила поєднання цивільної та військової складових влади козацької старшини. Найбільший тягар власне військових обов'язків несли полковники, обозні , осавули, меншою мірою - хорунжі. Найменше далекі походи зачепили суддів та писарів. Проте в разі потреби старшини цих рангів вирушали в далекий похід або очолювали козацькі відділи під час ближнього походу. Значне військове товариство зазнало реформування у 1730-х рр. Найголовніше, змінилося трактування цієї категорії козацького стану. Російський уряд вважав їх не стільки заслуженими, значними козаками, чий ранг підкреслює винятковість на тлі інших категорій, скільки офіцерами, які мусять нести певний обсяг служби з наявних маєтків. Цікаво, що право на землі забезпечувалося цією службою, однак її обсяг не залежав від розміру маєтку. Наявність значної кількості привілейованих старшин з дещо невизначеним статусом не вкладалася у регулярне мислення російських чиновників. Це призвело до низки розслідувань з приводу підстав, які давали право козакові на певні привілеї. Значно зменшилась під час війни кількість військових товаришів. Очевидно, уряд волів мати справу з бунчуковими або значковими товаришами, не розуміючи доцільності існування ще однієї, проміжної, категорії. Стосовно бунчукових товаришів окремого указу не видавалося, влада обмежилась з'ясуванням законності універсалів, які підтверджували чин, та залученням бунчукових до реальної служби. Кількість значкових товаришів визначалася імператорським указом, а надання цього статусу передавалося з полкового рівня на рівень ГВК. Суттєвими були реформи, яких зазнало рядове козацтво. Поділ 1735 р. на виборних та підпомічників засвідчив глибоку кризу козацтва як військової сили. Це було пов'язано, перш за все, з суперечливою становою природою козацтва, яке поєднувало в собі риси "людей меча" та "людей праці". Безперервні фортифікаційні походи, які не приносили військової здобичі, виснажили більшу частину козаків економічно. Реформа 1735 р. зафіксувала втрату значною кількістю лівобережних козаків якостей "людей меча", попри те, що офіційно вони зберегли більшість козацьких прав. Бойові дії 1735-1739 рр. показали неефективність реформи. Відмова уряду виплачувати козакам жалування під час походу після 1735 р., виснажливе самозабезпечення всім необхідним, нерозуміння з боку чиновників того, що козак не може щороку виходити в похід, призвели до зубожіння переважної більшості рядових козаків, що чітко відзначено в ревізьких книгах. Все це безпосередньо відбилось на боєздатності лівобережних полків, а спроби у 1738 р. поповнити лави виборних звелися до переведення до цієї категорії тих, хто раніше був записаний як підпомічник. Якщо в 1736-1738 рр. за кількісними показниками Гетьманщина в цілому виконувала мобілізаційні плани уряду, то спорядження козацького контингенту, починаючи з 1737 р., було вкрай незадовільним. У 1739 р. лівобережні полки фактично зірвали мобілізацію для Кримського походу. Лівобережні полки протягом війни брали участь як в далеких, так і в ближніх походах, залучаючись до відбиття татарських нападів, планової охорони кордонів, фортифікаційних робіт. Вивчення участі лівобережного козацтва у бойових діях російсько-турецької війни 1735-1739 рр. залишає у дослідника низку суперечливих вражень. З одного боку, перед початком фактично кожної кампанії лівобережні полки мали некомплект особового складу або невідповідність спорядження існуючим вимогам. Їхні дії під час походів сучасниками часто оцінювалися зневажливо, вони використовувалися на допоміжних роботах і обслуговували потреби регулярної армії. Проте за умови постановки перед гетьманцями бойової задачі, яка відповідала особливостям козацтва як роду військ, вони найчастіше з успіхом виконували її. Коли ж йдеться про участь в окремих операціях добровольців, то їхні дії можна оцінити як високоефективні. Вплив суб'єктивного чинника на ефективність використання лівобережного козацтва у боях 1735-1739 рр.був великим. Особисте ставлення фельдмаршалів до гетьманців обумовлювало способи їх використання як бойової сили. Для Б. Мініха вони були небоєздатною масою, яка мусила рити окопи, охороняти обоз та ходити в караули. Натомість П. Лассі довіряв гетьманцям розвідку, дії в авангарді та відриві від основних сил, фальшиві демонстрації, призначені для відволікання уваги противника, рейди вглиб його території, які козаки успішно виконували. Невипадковість цього підтвердили дії лівобережних козаків під час Хотинського (1739) походу, коли Б. Мініх наважився довірити їм рейди тилами противника, що й було блискуче виконано. Документи засвідчують, що значна частина старшин
Loading...

 
 

Цікаве