WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

джерело безоплатної робочої сили під час війни, причому до проведення робіт залучалися не тільки козаки, а й селяни та міщани. Зміцнення укріплень фактично не припинялося протягом всієї війни. Виснаження населення під час цих робіт бралося до уваги головами ПГУ, які намагалися знизити норми мобілізацій, запропоновані вищим військовим командуванням. Реакцією на надмірні вимоги стали перш за все втечі. Ближні походи лівобережних козаків для планової охорони кордону демонструють ті ж тенденції, які вже відзначалися при розгляді проведення фортифікаційних робіт. Найголовніше, що планування чисельності людей на кордоні, особливо у розпал війни, виходило з апріорних уявлень генералітету про те, що чим більше там буде людей - тим краще. Мобілізаційні можливості Гетьманщини почали враховуватися лише наприкінці війни. Але і тут військові знаходили можливість під маркою "нагальної потреби" вимагати і отримувати додаткові козацькі команди на кордон, нехай навіть вони були мало боєздатні. Відсутність вчасної зміни та тривала служба у відриві від обжитих районів виснажувала лівобережних козаків. В тривожних походах козаки діяли як з'єднаннями, під командуванням генеральних старшин, так і окремими полковими командами. Не варто перебільшувати ступінь самостійності козацьких військ. По-перше, вони підлягали російському офіцеру, який відповідав за конкретну ділянку кордону. По-друге, досить часто козацьку команду розпорошували по різних місцях і її командир залишався лише з гучним титулом. Значні проблеми спостерігалися під час мобілізації для тривожних походів. Головною причиною цих ускладнень слід вважати неврахування можливостей полків. Хоча в 1738 р. було зроблено докладну ревізію, російський генералітет зважав не на можливості, а на потреби. Постійні вирядження козаків на роботи та планову охоронну службу призводили до того, що старшина іноді фізично не в змозі була вирядити виборних чи підпомічників в тривожний похід, оскільки їх на території полку залишалася мізерна кількість. Не треба скидати з рахунку й ухиляння козаків від мобілізації, з яким старшина не завжди могла упоратись. Крім того, дійсна старшина найчастіше вирушала влітку в похід з арміями фельдмаршалів Лассі та Мініха, вимушено доручаючи полкове правління людям, які не мали досвіду. З 1737 р. нормою стає практика залучення до охорони кордонів не тільки козаків, а й міщан та селян. Відчувши згубні для економіки наслідки такого рішення, ГВК з вересня 1738 р. намагається обмежити використання селян. Складно оцінювати ефективність тривожних походів. Звичайно, велика кількість людей відривалася від господарства, іноді за фальшивою тривогою. В той же час комплексні заходи по охороні кордонів, частиною яких були тривожні походи, не дозволили противнику під час війни 1735-1739 рр. більш-менш тривалий час перебувати на території Гетьманщини чи Слобожанщини. Висновки Проведений історіографічний аналіз показав, що спеціально участь лівобережного козацтва в російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. не розглядалася, а проблема вивчення еволюції козацтва як військового стану через призму війни не ставилася. Козацтво у 1730-х рр. і його участь у бойових діях розглядалися лише в контексті інших тем - політики Росії щодо Гетьманщини, військової історії Росії, дипломатичної історії, військового мистецтва козацтва, економічної історії Гетьманщини тощо. Джерельна база дослідження є репрезентативною і дозволила розв'язати поставлені завдання. Більшість документів вводиться до наукового обігу вперше. Найінформативнішими відносно теми є фонди ЦДІАУК. Йдеться, перш за все, про фонд ГВК (ф.51) та ГВПК (ф. 1501), які містять матеріали про мобілізації козацьких полків, участь гетьманців у бойових діях, охорону кордонів, матеріальне забезпечення. Унікальним є фонд 1560 - Канцелярія наказного гетьмана у Кримському поході Я. Горленка. За документами цього фонду чітко простежуються відносини між командиром козацького корпусу та вищим російським генералітетом, маршрут війська у 1736 р. і т. ін. Менш інформативними є деякі фонди полкових та сотенних канцелярій (63, 64, 98 та ін.). На цьому тлі вирізняється комплекс документів Шептаківської сотні Чернігівського полку (фонд 64, справи 690-975), який дозволяє досить повно судити про життя сотні під час війни. Найважливішим у зібранні ІР НБУ стали матеріали колекції О. Лазаревського, які багато в чому сприяли персоніфікації подій війни. Перш за все, йдеться про документи, які фіксують службу козацьких старшин. Ставлення представників цієї верстви до війни відбиває їхнє приватне листування. "Козацька проблема" постала в контексті відносин між Російською та Османською імперіями. Як Росія, так і Туреччина з союзниками звертали увагу на три складові цієї проблеми - запорозьке козацтво, гетьмана - емігранта П. Орлика та Гетьманщину. Активно діючими були перші дві складові, і, якщо Туреччина прагнула утворення єдиного антиросійського угруповання, створеного з прибічників П. Орлика та запорожців, то зусилля Росії були спрямовані на повернення січовиків до своєї сфери впливу, а згодом на утримання запорожців під російською протекцією та нейтралізацію впливів П. Орлика серед козаків. На перший погляд Гетьманщина у цій боротьбі не грала суттєвої ролі і не виявляла рис суб'єкта міжнародної політики. Джерела не містять свідчень щодо планів лівобережних старшин використати воєнну ситуацію для зміни статусу Гетьманщини. Проте аналіз дій Російської та Османської імперій дозволяють стверджувати, що радикально змінитись розклад сил у регіоні міг би за умови орієнтації Лівобережної України на Туреччину. Ані позиція Запорозької Січі, ані дії П. Орлика не могли суттєво вплинути на ситуацію на чорноморському напрямку російської експансії. Водночас ймовірна координація антиросійських зусиль запорожців та П. Орлика створювала можливість для дестабілізації ситуації в Гетьманщині, давала змогу проводити активну антиросійську агітацію, що в умовах неминучих воєнних труднощів було небезпечно для російського уряду. Такий погляд на проблему дозволяє пояснити увагу російського уряду до дій П. Орлика, який не мав у своєму розпорядженні воєнних сил. Також стає зрозумілим поблажливе ставлення до поведінки запорожців, яке неможливо пояснити лише реальною значимістю січовиків для регулярної армії. Після закінчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. позиція українців у міждержавних переговорахне враховувалася. Козаки виступали як консультанти з певних прикордонних питань та робоча сила, за допомогою якої втілювалися рішення сторін щодо розмежування кордону. Забезпечувати лояльність Гетьманщини мусив комплекс заходів. Відзначимо, що традиційно велика увага приділялася недопущенню контактів лівобережної старшини з представниками П. Орлика. Після початку російсько-турецької війни 1735-1739 рр. втілення такої політики полегшувалося комплексом проти - шпигунських заходів, припиненням торгівлі з Османською імперією та жорстким контролем за прибулими на прикордонних форпостах. Важливим елементом контролю за старшинською
Loading...

 
 

Цікаве