WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

від'їзду Б. Мініха доповідав до Кабінету Міністрів, що татар помічено біля Тора та Дніпра і варто чекати спроби прорвати кордон по Дніпру на півдні Гетьманщини. 25 січня 1739 р. ГВК наказала усім полкам вирушати на захист кордону. Певний час панувала тиша і лише 15 лютого загін татар перейшов Дніпро між селами Власівка і Городище Миргородського полку. На зустріч їм вирушив генерал-майора Бахметьєв з Кременчука, проте раніше встигли компанійці полковника Часника та козаки Миргородського і Лубенського полків (командир - миргородський полковник В. Капніст). В. Капніст, оцінивши сили татар, частиною своїх козаків відрізав їх від Дніпра. Татарські війська були розбиті, лише частині вдалося вирватися за Дніпро. В погоню за ними нарядили загін у 1400 шабель з компанійців, запорожців та козаків Полтавського полку, проте успіху ця експедиція не мала. В бою, за різними оцінками, було вбито від 1000 (Я. Маркевич) до 4000 (В. Капніст) татар. Одночасно з проривом на території Миргородського полку були атаковані війська неподалік Китайгорода та Усть-Самари, Однак, і тут спроби прорвати кордон були марними. Найбільше відзначилися в подіях лютого 1739 р. козаки Миргородського полку на чолі з полковником В. Капністом, якому О. Румянцев висловив подяку імператриці за вірну службу [326, с. 47, 109, 257; 332, с. 53, 57; 477, с. 111]. Здатність козаків виконувати поставлені завдання під час походу залежала не тільки від їхньої кількості. Багато важили досвід, озброєння, наявність доброго коня. Російські командуючі неодноразово висловлювали претензії з приводу стану козаків, які вирушали до головних армії, наприклад генерал-аншеф Вейсбах 5 серпня 1735 р. так характеризував більшість гетьманців, які прибули в м. Кишеньки: " ...самые неимущие, у них не только ружей, но и седел нет, многие из ребят, а старшина почитай вся наказная, которая от мужиков не отличается" [321, с. 310]. Схожі думки висловлював фельдмаршал Мініх, підбиваючи підсумки участі гетьманців в Кримському (1736) поході: "...многие слабые и безоружные, и не прямые казаки, а наемники, а полковников и старшины почитай никого не было, но большей частью были наказные. В той кампании оные казаки, не имея над собой добрых командиров, в великой неисправности и безпорядке находились" [366, с. 243-244]. Фельдмаршал Лассі, вимагаючи від ГВК заміни небоєздатних козаків, давав їм таку характеристику: "...казаков в команду ...явилось много старых и малолетних, худоконных и худооружных" [323, с. 342]. Скарги генералітету, потрапляючи до Кабінету Міністрів, перетворювались на суворі догани, які отримували керівники ГВК. Ця установа, в свою чергу, погрожувала полковій старшині санкціями за поганий стан козаків. Цікавими є пояснення старшини, які дозволяють зрозуміти причини такого жалюгідного становища гетьманців. Відсутність коней була викликана тим, що їх забирали регулярні полки. Так, гадяцький полковник Г. Грабянка у квітні 1736 р. писав генеральному хорунжому Я. Горленку про причини своєї затримки: "...великоросийские полки в козаков полку в наряжених в поход коней в подводу позабирали" [68, арк. 2]. У звіті Ніжинського полку (березень 1736 р.) подано аналогічні пояснення того, що на цей час було відряджено тільки другу полкову та Новомлинівську сотні [46, арк. 33-34]. Під час перевірки представниками ГВК у 1737 р. чернігівська та переяславська старшина знову вказувала на самоуправство регулярних полків [90, арк. 61-63]. Те ж саме робив полтавський полковник В. Кочубей у березні 1738 р.[146, арк. 6]. Крім того, відсутність коней пояснювалася втратами під час походів, бо нестача води та кормів призводила до того, що козак, який навесні вийшов з двома конями, міг повернутися пішки. Про це йдеться в звітах Переяславського та Київського полків у 1737 р. [139, арк. 2-3], а також в листі В.Кочубея до ГВК у 1738 р. [146, арк. 6]. Нестача добре озброєних та досвідчених козаків була викликана тим, що командири довго не відпускали таких вояків, і тому вони не встигали повернутися до початку нового походу. Такі випадки траплялися з 1737 р. До цього додавалося те, що регулярні полки використовували козаків як погоничів [68, арк. 2; 90, арк. 61-63]. Окремо варто зауважити, що часто козаки тікали від служби. Про це до ГВК писав гадяцький полковий писар І. Ситенський у квітні 1738 р., доповідаючи про 2000 втікачів [146, арк. 23]. Роком пізніше полтавський полковий обозний І. Левенець недорахував 1506 козацьких дворів у своєму полку. Останню цифру не можна пояснити тільки втечами, вона включає в себе також козаків, які загинули в боях [106, арк. 3]. Гетьманці, відриваючись на довгий час від господарства, були не в змозі забезпечити себе всім необхідним. Це значно знижувало їхню боєздатність. Не принесли бажаного результату і зусилля російського уряду, спрямовані на виокремлення групи заможних козаків, які б несли на собі основний тягар воєнної служби. В умовах тривалих походів, не отримуючи платні, ці виборні козаки швидко ставали незаможними. Щорічно уряд, враховуючи реальну ситуацію, зменшував норму набору гетьманців до діючої армії. Проте такі заходи не були ефективними, бо продовжувалось використання козаків на різних допоміжних роботах. Проведення мобілізацій під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. продемонструвало, що масове залучення козаків до воєнних походів з одночасним використанням території лівобережних полків як основної бази діючої армії, виявилось неможливим Аналіз бойової активності лівобережних козаків у далеких походах 1735-1739 рр. дозволяє поставити під сумнів усталені підходи до цієї проблеми, які пропонують російська та українська історіографія. З одного боку, твердження про абсолютну небоєздатність лівобережних полків, які ґрунтуються на оцінках Б. Мініха та Х. Манштейна, виглядають дуже суб'єктивними. Їх корені варто шукати у ставленні російських офіцерів-сучасників до гетьманців, у другорядності лівобережних полків щодо регулярних. З іншого боку, не можна розглядати армію фельдмаршалів П. Лассі та Б. Мініха як російсько-українську в плані рівнозначності цих частин. Ані кількісно, ані якісно українські частини не могли конкурувати в означений період з регулярною армією. Лівобережні козаки протягом війни брали участь у наступальних та оборонних боях. Проте по справжньому вони проявили себе у тих видах бойової активності, для яких найкраще придатні нерегулярні частини легкої кавалерії - розвідка, рейд тилами противника,нанесення відволікаючого удару, демонстрація. Вдало використовував ці козацькі якості фельдмаршал Лассі, довіряючи лівобережному корпусу самостійні дії на території Криму. Фельдмаршал Мініх, внаслідок несприйняття гетьманців як самостійної воєнної сили, почав доручати їм такі завдання лише під час Хотинського (1739) походу. Не варто, однак, і перебільшувати боєздатність лівобережних полків. Гетьманці потребували допомоги з боку регулярної армії. Кількість, виучка та озброєння гетьманців не дозволяють трактувати їх як самодостатню силу. Населення Гетьманщини розглядалося російським командуванням як
Loading...

 
 

Цікаве