WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

особливої радості від втручання П. Лассі у чужі прерогативи. Справа тягнулася до квітня 1739 р., коли врешті повноваження П. Галецького були остаточно визнані в Петербурзі [151, арк. 53-71]. Такий тривалий захист "давніх вільностей" в даному випадку пояснюється співпадінням інтересів гадячан та О. Румянцева. У схожій справі, яка датується першою половиною 1738 р., коли ті ж гадячани спробували запропонувати на посаду судді двох кандидатів: полкового писаря І. Ситенського та ковалювського сотника Д. Перехреста, О. Румянцев прийняв інше рішення. ГВК призначила суддею вищезгаданого В. Биковського. Жодного опору в полку не спостерігалося, принаймні за документами це не простежується [126, арк. 2-6]. Згадку про самочинне втручання високого українського урядовця у проблему обсадження старшинської посади виявлено лише одну. Під час Польського походу генеральний обозний Я. Лизогуб своїм універсалом призначив Петра Пирятинського полковим гадяцьким сотником - на місце батька, Івана [17, арк. 4]. Це призначення мало умовний характер. Навіть через рік після нього П. Пирятинський іменувався наказним і його місце у ГВК розглядалося як " вакансове" [50, арк. 32]. Лише згодом креатура Я. Лизогуба була затверджена [453, с. 17]. Важливою проблемою є те, хто ж мав більші шанси для кар'єрного зростання. Ще в "Решительных пунктах " зазначено, що призначити можна лише осіб, вірність яких російському престолу не підлягала сумнівам. Росія жорстко припиняла як контакти з запорожцями (до їхнього повернення) [301, арк. 68], так і можливість призначення людини, яка особисто чи через предків була пов'язана з виступом І. Мазепи [301, арк. 475; 308, арк. 5]. Під час війни зберігається тенденція перетворення урядів на спадкові, про що свідчать дані, наведені в таблиці № 14. Найчастіше спадковими ставали сотенні уряди, але тільки ними справа не обмежувалася. У попередній історії Гетьманщини були прецеденти передачі уряду полковника в руки родича. Таким же шляхом пішов і Гнат Ґалаґан. У зверненому до російського уряду чолобитті він описав свої служби, акцентуючи на своїй відданості престолу. Вік Г. Ґалаґана не дозволяв йому служити далі і тому він просив про відставку і передачу прилуцького полковництва сину, Григорію [172, арк. 2-4]. Питання розв'язувалося досить довго. Чолобитна Г. Ґалаґана датована 1737 р., а призначення сина на полк відбулося лише після закінчення війни, у січні 1740 р. [332, с. 106]. Військові заслуги давали шанс на кар'єрний зріст. Цей чинник не був визначальним, але його брали до уваги. Яскравим підтвердженням є доля В. Капніста. Іноземець без зв'язків, він міг покладатися лише на себе. В. Капніст брав участь у багатьох походах. Його ініціативність у 1728 р. була винагороджена посадою полкового ізюмського сотника. Російсько-турецька війна дала новий шанс. У січні 1735 р. козаки під проводом В. Капніста розбили калмицьку партію; у Кримському (1736) поході він особисто взяв у полон двох яничарів [301, арк. 455]. За протегування Б. Мініха ізюмський сотник став миргородським полковником, знову беручи участь у всіх походах зі своїм полком. Маємо й інші приклади, наприклад, б. т. В. Биковський одержав посаду гадяцького судді за службу наказним генеральним осавулом в Очаківському (1737) поході [126, арк. 3-4]; М. Ханенко, стародубський суддя (до 1738 р.) та обозний (1738 - 1741 рр.) за військові заслуги отримав ранг генерального бунчужного [493, с. 270] ; переяславський обозний С.Сулима, який замість полковника-росіянина М. Богданова постійно водив полк у походи, в 1739 р. був призначений полковником [453, с. 59]. Військові заслуги розглядались як достатня підстава для прохання про призначення. Запорозький козак С. Рудий та отаман Грива, наводячи свої заслуги у походах 1735-1739 рр. у листопаді 1739 р. звернулись до ГВК за винагородою - посадами сотника у Переяславському полку та компанійського полковника відповідно [200, арк. 2-4]. Інша особливість, властива 1730-м рокам - призначення на посади сотників людей, які мали за плечима досвід військового канцеляриста. Зведені дані щодо таких призначень подано в таблиці № 15. Документи фіксують у 1736 р. два таких випадки, у 1738 - один, 1739 - також один. Військовий канцелярист міг розраховувати і на більш вагомі посади - у 1737 р. І. Покорський став київським полковим писарем. У дослідженні статусу різних груп урядової старшини досить складною є проблема підсудності, особливо у воєнний час. Загальновідомо, що українська судова система у другій половині 1730-х рр. зазнала впливів російського судочинства. Одночасно екстремальні умови бойових дій відроджували архаїчні форми козацького суду. Полковник-росіянин ще за гетьманування Д. Апостола фактично був непідсудний українській владі, але це - продовження практики, яка склалася ще за І. Скоропадського [459, с. 54]. Більш цікаво, що у деяких питаннях такі посадові особи відмовлялися виконувати накази голови ПГУ. У серпні 1736 р. чернігівський полковник В. Ізмайлов зігнорував військовий похід, хоча отримав указ ГВК за підписом І. Барятинського. В. Ізмайлов пояснював свої дії тим, що він хворий і імператриця призначила йому Чернігівський полк "для прокормленія" [72, арк. 10-11]. Справа перейшла на інший рівень і, очевидно, була виграна полковником, оскільки під час війни в походи він не ходив. Підпорядкування козацьких загонів російським офіцерам послаблювало владу вищої старшини і дозволяло знаходити шляхи для ігнорування неприємних наказів. Г. Остроградський, оменицький сотник, 8 листопада 1738 р. вирушив з командою Миргородського полку на полонення криги під Кременчук. Наприкінці місяця на дистанцію цього полку по Українській лінії мали вийти 115 козаків; командиром над ними полковник В. Капністпризначив хорунжого К. Шкурку, який на той час перебував під слідством. Полковий суддя Ф. Остроградський, який передав наказ К. Шкурці, не зумів умовити хорунжого очолити козаків. В. Капніст, розлючений відмовою, відігрався на рідному братові судді, вже згаданому оменицькому сотнику, передавши командування йому. Григорій Остроградський, не маючи особливого бажання їхати з цивілізованого Кременчука на лінію, звернувся до генерал-майора Бахметьєва, якому підлягав, і не виконав наказ свого прямого начальника. Спроби В. Капніста заарештувати непокірного сотника наштовхнулись на протидію з боку російських офіцерів. Справу довелося переносити до вищої інстанції [249, арк. 16-17]. Інформацію про наявність у 30-х рр. XVIII ст. старшинського корпоративного суду честі містить журнал документів Я. Горленка, наказного гетьмана у Кримському поході 1736 р. Тут збереглися дві справи, датовані 4 липня та 17 серпня, які дають можливість розглянути цю проблему. У першому випадку переяславський осавул Я. Пилипенко мав конфлікт з хорунжим цього ж полку Г. Моцоком. У справу "о безчестіи " генеральний хорунжий не став втручатися особисто. Натомість Я. Горленко доручив прилуцькому осавулу М. Мовчану (цікаво, чому саме йому ? Можливо, він був найстаршим за віком, оскільки старших за рангом було достатньо.) зібрати у себе всіх старшин полкового рівня та сотників. Це зібрання, заслухавши обидві сторони, подало свої пропозиції щодо
Loading...

 
 

Цікаве