WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Горленка, а переяславський хорунжий діяв у відриві від інших військ, забезпечуючи охорону обозів з провіантом. Козацьке військо в головному поході очолював хтось з генеральних старшин; кількість людей у його команді визначалася потребами армії та можливостями Гетьманщини. Протягом війни у головних походах генеральним старшинам підлягало від 4000 до 16000 козаків. Не існувало норми, яка б вимагала для більшої кількості козаків старшого за чином полководця - генеральний хорунжий Я. Горленко у 1736 р. водив до Криму 16000 чоловік, а генеральний обозний Я. Лизогуб у 1737 р. під Очаків - 6000. Але простежується інша закономірність, пов'язана з особою російського головнокомандуючого (таблицю укладено на підставі даних, наведених у розділі ІУ дисертації): Рік Фельдмаршал П.Лассі Фельдмаршал Б.Мініх 1737 ген. хорунжий Я.Горленко ген. обозний Я.Лизогуб 1738 ген. бунчужний С.Галецький ген. осавул Ф. Лисенко 1739 ген. хорунжий Я.Горленко ген. осавул Ф. Лисенко Завжди старший за чином з українців очолював корпус у складі армії Б. Мініха, в свою чергу старшого з російських полководців. І тут чисельність козацького загону не грала жодної ролі. У 1738 р. Ф. Лисенко повів у похід близько 4000 чоловік проти 8000 у команді С. Галецького. Не була важливою чисельність команди в разі нападу татарських військ - генеральні старшини вели на відсіч тих козаків, які були під рукою. Але як тільки небезпека зменшувалась - одразу невідповідність між кількістю шабель і рангом старшини виступала на перший план. Саме такою невідповідністю аргументував у жовтні 1738 р. генеральний обозний Я. Лизогуб своє небажання командувати сотнею шабель у фортеці Св. Іоанна [152, арк. 258]. Узагальнюючи вищенаведені факти, можна стверджувати, що кількість козаків у сотенних, полкових та корпусних командах під час головних походів не залежала від рангу командира. Поза головними походами традиційною вважалась така кількість підлеглих: для сотника - 150-400, для полкового старшини - 500-1000, для полковника - 1500 - 2000 чол. Трюїзмом є твердження про те, що кожна війна не тільки несе з собою горе, а й відкриває перспективи. Процес заміни старшинських кадрів протягом війни відбувався досить інтенсивно. Головними причинами звільнення посад були смерть та неможливість виконання обов'язків через старість і хвороби. Треба зауважити, що зведених даних про старшинські втрати немає. Наприкінці 1738 р. Б. Мініх звернувся з промеморією до ГВК, пропонуючи скласти докладні відомості про старшинські служби під час війни, в яких зазначався б і факт смерті. Проте з архівної справи зведена відомість була вилучена за невідомих обставин [133]. Ймовірно, що документи, які збереглися у справі 58 фонду ГВПК були підготовчими матеріалами для вищезгаданої справи [261]. Укладена таблиця (дивись таблицю № 13) дозволяє говорити про вагомі втрати, особливо якщо врахувати не всю наявну старшину, а лише ту, яка брала участь у бойових діях. З чотирьох генеральних старшин загинув один, з семи полковників (а з 1736 р. - шести, оскільки М. Богданов став переяславським полковником і, як і інші росіяни, у далекі походи не ходив.) - троє. Для старшини нижчого рангу небезпечнішими за турецькі кулі чи татарські шаблі були хвороби та голод у походах. Наприклад, лише у Гадяцькому полку за час польського походу вмерли осавул М. Клименко, хорунжий Г. Ципка, сотники І. Пирятинський та М. Жадко [17, арк. 3-5]. Схожа ситуація спостерігалася у 1738 р. в Ніжинському полку, який втратив трьох сотників - Є. Тарасевича, М. Адасовського, М. Маньківського [261, арк. 40]. Зважаючи на вищенаведені факти, не дивує повідомлення Я. Горленка з Кримського походу 1737 р. про те, що у його корпусі п'ятеро старшин через хвороби нездатні нести службу [78, арк. 4]. Здавалось би, старшини не мусили страждати від голоду, оскільки їхні господарства були потужнішими за козацькі. Але непродумана система постачання призводила, наприклад, до того, що вже 19 травня 1736 р. старшини Прилуцького, Полтавського, Чернігівського та охочекомонного полків відчували нестачу провіанту, залишеного, за наказом Б. Мініха, біля Кам'яного Затону.[68, арк. 12]. Іноді старшинське господарство не витримувало навантаження. У 1740 р. переяславський хорунжий С. Ілляшенко не міг приєднатися до команди, яка розмежовувала кордон з Османською імперією, оскільки за період війни зубожів настільки, що не зумів забезпечити себе на час походу [175, арк. 70]. Досить рідко вдається встановити зв'язок хвороби чи поранення, отриманого у поході, з наступною відставкою. Поодиноким прикладом може бути гадяцький суддя М. Штишевський, який 8 травня 1736 р. був поранений в битві при Чорній долині і залишився у Казикерменському ретраншементі. Остаточно одужати він не зміг і отримав абшит [74, арк. 24; 126, арк. 2-3]. Хвороби та вік, які були перепоною для участі у походах, слугували підставою для відставки. Проте більшість старшин трималася за посаду, не зважаючи на вік та здоров'я. Генеральні старшини М. Турковський, І. Мануйлович та М. Забіла фактично усунулися від виконання своїх обов'язків через хвороби [261, арк. 7]. Полковий рівень страждав не менше. Вже на початку війни, у березні 1736 р., з Прилуцького полку до походів не могли залучатися обозний М. Огронович - " за паралезною болезнью "; суддя М. Ягельницький - " за болезнью "; хорунжий І. Семенович - " за приключившейся трясовичною болезнью" [46, арк. 17-18]. Аналогічні проблеми мав лубенський полковник П. Апостол. Його спроба вирядити у похід обозного С. Родзянку призвела до негайних скарг останнього на " ножную болезнь " и " давнюю злобу ко мне оного полковника ". ГВК залишила С. Родзянку у спокої, але його колегу, лубенського суддю С. Максимовича, який " за дряхлостью на коне служить не может ", все ж вирядили у похід до Воронежа [46, арк. 20-23]. " За болезнью " чи " старостью " від Кримського (1736) походу ухилились також київський обозний Ф. Ханенко, полтавський суддя В. Зеленський, переяславський суддя П. Черняховський, чернігівський писар І. Холодович та деякі сотники.[50, арк.26-34]. Фельдмаршали Мініх та Лассі не раз турбували Кабінет Міністрів скаргами на незадовільну кількість дійсної старшини у походах, за що ГВК , в свою чергу, отримувала догани зі столиці. 31 січня 1737 р. з Глухова в усі полки відправили наказ, який передбачав обрання нових старшин замість вбитих, хворих та старих. Посада приносила і реальний вплив на справи полку чи сотні, і прибутки від рангових маєтностей. Те, як старшина міг триматися за місце, нехтуючи неспроможністю виконувати свої обов'язки, видно на прикладі київського осавула О. Гречки, стан якого полковою канцелярією змальовувався так: " ...очень стар и дряхл, к тому ж на одну ногу калека и с малих лет на войнах, а ныне мается болезн от Кримского походу на лошади сидет весма не может." [105, арк. 2]. Проте київський осавул до весни 1738 р. опирався відставці, справа з його абшитом була розв'язана тільки спеціальною інструкцією ГВК [105, арк. 3-4]. Зусилля ГВК та природні причини призвели до того, що особовий склад старшини значно оновився у 1735-1741 рр.* Всього в Гетьманщині було 9 генеральних старшин, а вибули з посад 6,
Loading...

 
 

Цікаве