WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

старшині Полтавського полку [142, арк. 2-3]. Про те, наскільки важко старшина розлучалася з правом мати курінчиків, свідчить звіт Чернігівського полку від 16 серпня 1736 р. Майже через рік після заборони ГВК у цьому полку за генеральним обозним Я.Лизогубом налічувалось 38 курінчиків, за генеральним осавулом - 52, за бунчуковим товаришем В. Лизогубом - 16 [32, арк. 3-4]. З вищенаведених фактів випливає, що козацький статус у роки війни втрачав свою привабливість. Проте не варто це абсолютизувати. Приклад братів Сергієнків (Глухівська сотня Ніжинського полку) яскраво демонструє, з якою наполегливістю козак міг захищати свою станову належність. Не маючи змоги придбати все необхідне для походу, брати позичили 60 крб. у Я. Лизогуба, домовившись натомість віддавати йому щороку по 6 чвертей жита та вівса. Але за намовою генерального обозного глухівський сотник С. Уманець зареєстрував фальшиву купчу на землі Сергієнків, які тепер опинялися у повній залежності від Лизогуба. Спроба повернути йому 60 крб. і відновити статус-кво успіху не принесла. Безуспішно апелювали М. та О. Сергієнки до ГВК та Сенату, проте їхня наполегливість таки далася взнаки. У своїй чолобитній до Кабінету Міністрів брати акцентували увагу на своєму бажанні воювати з ворогами імперії та підкреслюють , що саме дії Я. Лизогуба та інших старшин призводять до зменшення чисельності козацького війська. Не дивно, що прохання Сергієнків про повернення до козацького стану задовольнили [324, с. 143-146]. Турбота про поповнення козацьких лав примушувала імперію йти на обмеження старшинських апетитів. За указом Петра І від 16 квітня 1723 р. ті особи, які претендували на козацьке звання, мали довести, що їхні батьки , діди або самі вони були козаками. Для цього було достатньо підтвердження кількох свідків або відповідного запису у полковому (сотенному) компуті [488, с. 126]. Війна давала шанс енергійній людині з селянського стану підвищити свій статус, про що свідчить справа Степана та Сидора Мартиненків. Залишившись малими без батьків, вони зубожіли. Почавши господарювати на батьківських землях, потрапили у залежність від І. Мазепи та П. Полуботка і були записані до ревізьких книг як посполиті. Степану Мартиненку у травні 1738 р. стало відомо про наявність указу щодо "шукачів козацтва" і вони з братом звернулися з відповідним клопотанням до Чернігівської полкової канцелярії. Любецький сотник І. Савич та зн. т. Звонкевич провели розслідування, яке довело, що батько та дядьки Мартиненків були козаками і ходили у Чигиринські походи. Власне, старше покоління Мартиненків і полягло у цих походах. На підставі свідчень старожилів полкова канцелярія ухвалила рішення про внесення братів до козацьких списків [307, арк. 1-3]. Цей випадок не був поодиноким. В одному з документів Канцелярії міністерського правління вказувалося, що багато хто з підданих змагався за козацьке звання і здобував його [10, арк. 2]. 3.2. Урядова старшина Висвітлення становища урядової старшини напередодні та під час війни дозволить більш адекватно усвідомити причини і тенденції еволюції козацтва як військової спільноти. В історіографії не знайшли достатнього висвітлення такі проблеми як рівень виконання службових обов'язків та ставлення до них, відповідність особистих якостей посаді, розмежування військових та цивільних обов'язків між старшинами, ротація кадрів до та під час війни, принципи заміщення посад, специфіка судочинства в бойових умовах. Для того, щоби з'ясувати співвідношення цивільних та військових обов'язків, проаналізуємо на персональному рівні виконання генеральною старшиною різноманітних завдань протягом війни. Генеральні старшини (персональний склад дивись таблицю № 3) виводили війська у далекі (дивись таблицю № 4) та тривожні (дивись таблицю № 5) походи, рідше вони організовували звичайну охорону кордонів. Найчастіше - тричі - козаків у далекі походи виводили хорунжий Я. Горленко та осавул Ф. Лисенко. По одному походу випало на долю найвищого та найнижчого за рангом з ген. старшин - Я. Лизогуба та С. Галецького. Тривожні походи дають не менш промовисту картину: по два рази козаків у поле виводять Я. Горленко та Ф. Лисенко, одного разу - Я. Лизогуб. Відомості про те, що саме Я. Горленко [108, арк. 3] та Я. Лизогуб [332, с. 59-60] очолювали гетьманців під час регулярної охорони кордонів не залишають сумнівів щодо того, хто ж саме з генеральних тягнув на собі виконання військових функцій. Поєднання військових та цивільних функцій найкраще видно на прикладі Я. Лизогуба та Ф. Лисенка. Кожен з них не тільки воював, а й був членом ПГУ. З українського боку до Правління також входив А. Маркович, але щодо його участі у бойових діях документи мовчать. Трохи інша ситуація складається з І. Борозною, який фактично сам займався справами Генерального Суду. На додачу, при складанні плану кампанії 1737 р. йому доручили очолити війська у Очаківському поході. Лише в останній момент внаслідок невідомих причин генерального суддю замінив Я. Лизогуб [90, арк. 28, 63]. Троє з генеральних старшин майже не брали участі в управлінні та бойових діях. Це суддя М. Забіла, писар М. Турковський, осавул І. Мануйлович. Першому відомість про дії старшин протягом 1735-1738 рр. дає таку характеристику:"...стар, дряхл, едва в суде быт может" [261, арк. 7]. Ймовірно, схожим чином можна пояснити бездіяльність І. Мануйловича та М. Турковського. Їхні імена майже не зустрічаються в документах; генеральний писар поступово відступає на другий план, а реальними справами у ГВК та ГВПК відає старший канцелярист А. Безбородько [277, арк. 34; 284, арк. 88, 90, 92]. Після закінчення війни А. Безбородько обійняв посаду генерального писаря [453, с. 8]. Отже, коли мова йде про генеральну старшину, то протягом війни чітко простежується поділ на тих, хто виконував цивільні обов'язки та тих, хто поєднував цивільну службу з військовою. До першої категорії входять суддя та підскарбій, до другої - обозний, осавул, хорунжий та бунчужний. Це в цілому відповідає поділу старшинських рангів на цивільні та військові, відображеному в спеціальній таблиці, укладеній ГВК [501, с. 42-43]. Існувала певна залежність між посадою та функціями, що реально виконувалися, на полковому рівні. За документами, полковники очолювали свої підрозділи у далеких походах 21 раз (дивись таблицю № 6). Найчастіше виводили свої загони в поле П. Апостол (4 рази), Г. Грабянка, А. Танський, В. Капніст (по 3 рази). Неможливо точно визначити причини, за якими В. Кочубей та Г. Ґалаґан брали участь удалеких походах лише по одному разу, що не йде у порівняння з навантаженням їхніх колег. Можливо, це був похилий вік, на який зважала ГВК. Закономірність простежується у незалученні полковників-росіян (І. Хрущева, М. Богданова, А. Радищева та В. Ізмайлова) до означених походів. Під сумнів це твердження може поставити інформація з архіву ГВПК про планування Хотинського (1739) походу. За канцелярськими розписами планувалося, що полковники А. Радищев та В. Ізмайлов візьмуть участь у бойових діях, проте їхньої наявності у війську не згадував такий уважний спостерігач як Я. Маркович [332, с. 64-87]. Заперечує присутність А. Радищева у Хотинському
Loading...

 
 

Цікаве