WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДПЮ, Військова справа → Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Реферат

коли Б. Мініх надіслав голові ПГУ О. Румянцеву гнівну промеморію. Фельдмаршал вимагав негайного ремонту укріплень, звинувачуючи Глухів у недбальстві. Отримавши догану, керівництво ГВК призначило своїх представників до кожного полку; переважно ними стали бунчукові. Наприклад, до Стародубського полку поїхав Ф. Ширай, до Прилуцького - В. Чарнолуський, до Миргородського - В. Завадовський. Ці люди особисто відповідали за хід робіт і не могли покинути полк до їх завершення [145, арк. 3, 68, 168-169, 190, 198-199, 206]. Бунчукові товариші працювали у судовій системі Гетьманщини. Наприклад, М. Скоропадський та А. Полуботок були третейськими суддями, а Д. Рубець виконував спеціальне доручення ГВК, розбираючи звинувачення, висунуті б. т. І. Коропцем проти київської полкової старшини - судді І. Стопановського та писаря І. Покорського [261, арк. 8-9]. Доводилося їм виконувати і арешти старшин високого рангу. Генерал-аншеф Румянцев 11 травня 1739 р. відрядив В. Завадовського заарештувати лубенського полковника П. Апостола за затримку військ, а його колеги зі схожими завданнями відбули до Ніжинського та Гадяцького полків [332, с. 63]. Бунчукові товариші могли виконувати функції полковників та сотників. В одному з варіантів старшина обирала бунчукового товариша на цю посаду, а затвердження з боку російської влади не надходило. Так сталося з посадою переяславського полковника, на якій у 1735-1736 рр. перебував б. т. В. Томара, про що вже йшлося вище. У свій останній похід В.Томара пішов у званні наказного полковника та бунчукового товариша [360, с. 512; 74, арк. 75]. Схожа ситуація була у П. Ломиковського, який обіймав посаду сосницького (Чернігівський полк) сотника, але довгий час не був затверджений та іменувався наказним і бунчуковим товаришем. В разі схвальної реакції Петербурга новозатвердженого посадовця бунчуковим товаришем вже не іменували, як це видно зі справи про вибори К. Шаули носівським (Київський полк) сотником [19, арк. 2-4; 49, арк. 2; 50, арк. 31]. Досить часто бунчукові керували на полковому рівні за відсутності дійсної старшини. Після початку слідства над київським полковником А. Танським до полкового правління ввели б. т. Я. Борсука. Найчастіше він підписував документи першим, над прізвищами інших старшин. Виключенням були випадки, коли в канцелярії був присутнім полковий обозний Ф. Ханенко [19, арк. 2-4; 23, арк. 23-24]. Я. Борсук перебував при полковому правлінні тривалий час, але у більшості випадків бунчуковий товариш очолював полк влітку, коли старшина була в походах. Для прикладу згадаємо Ф. Марковича (Гадяцький полк, 1736 р.) [38, арк. 2] чи Г. Скоруппу (Київський полк, 1738 р.) [155, арк. 2-3]. У переважній більшості бунчукові намагалися уникнути служби, або, у крайньому випадку, прилаштуватися до якоїсь комісії по збору волів і не брати участь в бойових діях. Керівництву ГВК доводилось нагадувати цим людям про те, що їхня служба є обов'язковою, і саме вона дає право на володіння ґрунтами [276, арк. 2]. Найбільш поширеним було ухиляння від служби під приводом хвороби. Показовою є справа № 5339 з архіву ГВК, датована серпнем 1736 р. Глухів вимагав від 68 бунчукових виступу в похід, сподіваючись підсилити ними 6-тисячний козацький корпус, який прикривав кордони Гетьманщини. Відразу до ГВК полетіли листи, в яких бунчукові товариші повідомляли про свої хвороби. Нездатними до походу виявились І. Гудович, А. Трощинський, С. Лазаревич, С. Солонина, Г. Силевич, Ф. Савич, М. Жураківський, Г. Черняк, В. Кутневський. Особливо непереконливою виглядає хвороба Я. Дуніна, якого за тиждень до підписання указу про похід бачили цілком здоровим на похороні В. Томари [44, арк. 2-33]. Маючи родичів та зв'язки у ГВК, бунчуковим часто вдавалося уникати служби. На це скаржилися Ф. Ширай та В. Завадовський у листі до Г. Скоруппи, нарікаючи на те, що служать одні й ті ж, а іншим вдається залишатися вдома [283, арк. 66-67]. Винятки з загального небажання воювати лише підтверджують правило. Велике здивування серед канцеляристів викликало прохання Петра Ломиковського вислати його у похід замість відбування цивільної комісії в Прилуках. Від імені О. Румянцева клопотання задовольнили, додавши похвалу за ініціативність [249, арк. 54-55]. Категорія значкового товариства була проміжною між старшинською верствою та рядовим, хоч і заможним, козацтвом. Статус значкового товариша, як правило, надавався дітям полкової та сотенної старшини, міських урядовців, духовенства, заслужених козаків, у низці випадків - вихідцям з сімей генеральної старшини, бунчукових та військових товаришів. Вони перебували під малим полковим прапором (значком) і були першими чиновниками в сотнях після сотника. До 1734 р. право переводити особу до значкового товариства зберігали за собою полковники, фактично констатуючи відмінність цієї людини від рядового козацтва. Чіткого визначення кількості значкових не існувало. Значно менше їх було в південних полках, де розшарування козацького стану йшло повільніше. Радикальні зміни приніс указ Анни Іоанновни від 8 серпня 1734 р., який обмежив кількість значкового товариства 420 особами (в Ніжинському,Стародубському, Чернігівському, Лубенському, Полтавському, Переяславському полках - по 50 чол., в інших - по 30.). Відтепер включення до значкового товариства стало прерогативою ГВК [498, с. 48-50; 501, с. 72-73]. Цей указ змінював ставлення до значкового товариства. Тепер кожен полк мав визначену кількість офіційних посад, які треба заповнити. Це відкрило двері до значкового товариства енергійним козакам, здатним нести більший тягар обов'язків. Звання значкового могло стати сходинкою до більш високих щаблів старшинської ієрархії. Хоробрість та ініціативність принесли в 1738 р. П. Губарю посаду смілянського сотника, хоча, звичайно, не варто перебільшувати перспективи, які відкривались перед значковим товаришем [151, арк. 2]. Незважаючи на відстань, яка лежала між бунчуковим та значковим товариством, канцеляристи розглядали їх як представників одного й того ж значного військового товариства. Наприклад, у ревізькій книзі Лубенського полку за 1740 р. бунчукові, військові та значкові товариші об'єднані й подана загальна цифра у 108 чол. [278, арк. 12]. В той же час російське керівництво було схильне до обмежень традиційних привілеїв значкових товаришів. За звичаєм кожному з них під час походу виділялося 2 козаків-погоничів. О. Румянцев, голова ПГУ, 24 квітня 1738 р. підтвердив скасування цього привілею [142, арк. 2-3]. Згідно джерел, які дають можливість отримати інформацію щодо реальної чисельності значкового товариства у 5 полках на 1735 р. (тільки по Полтавському наведена цифра стосується 1734 р.), ситуація виглядала так. У Лубенському налічувалося 57 значкових, у Київському - 32, Чернігівському - 45, Прилуцькому - 85, Полтавському - 44. Таким чином у Полтавському та Чернігівському полках кількість значкових була меншою за встановлену імператорським указом, а в Лубенському, Київському та Прилуцькому - більшою [16, арк. 5, 30; 20, арк. 2; 261, арк. 13; 300, арк.1]. Особливо складне завдання стояло перед прилуцького полкового старшиною, яка мусила позбавити звання значкового товариша 55
Loading...

 
 

Цікаве