WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМедицина → Охорона здоров'я в закордонних країнах. всесвітня організація охорони здоров'я - Лекція

Охорона здоров'я в закордонних країнах. всесвітня організація охорони здоров'я - Лекція

Для охорони здоров'я цих країн характерна регіональна й етапна система з переважним розвитком лікувально-спеціалізованої допомоги в містах. У більшості країн Східного Середземномор'я й Африки створене централізоване частково чи децентралізоване керування охороною здоров'я з головним органом керування Міністерством. У його функції входить контроль за державними медичними установами, плануванням, підготовкою кадрів, міжнародним співробітництвом, боротьба з карантинними й іншими хворобами. У країнах Латинської Америки поширена децентралізована система керування охороною здоров'я.

Організаційна структура медичної допомоги в країнах "третього світу" свідчить про наявність загальних характерних для них закономірностей. Вони обумовлені запропонованими в різні роки ВООЗ єдиними принциповими схемами організації медичної допомоги шляхом створення в першу чергу мережі установ первинної медико-санітарної допомоги сільським жителям, що складають, незважаючи на урбанізацію, більшість населення. Однак, при наявності єдиних цілей і задач у країнах склалася неоднорідність у структурі установ первинної медико-санітарної допомоги, рівнів та етапів організації медичної допомоги. При цьому слід зазначити значну строкатість не тільки в найменуваннях медичних установ, починаючи з первинної ланки (диспансери, центри охорони здоров'я, комунальні центри охорони здоров'я й ін.), але й обсязі виконуваних ними робіт, кількості населення, що обслуговується, радіусі обслуговування.

Розрізняють наступні етапи організації охорони здоров'я в країнах, що розвиваються.

I етап — це первинна ланка. Медична допомога надається в диспансерах, підцентрах, медичних пунктах. В задачі цих установ входить надання першої долікарської допомоги, допомоги при пологах, проведення елементарних протиепідемічних заходів. Первинна ланка укомплектована одним працівником (медичною сестрою чи молодшим медичним персоналом). Медична допомога надається одному чи декільком селам з радіусом обслуговування 5— 10 і більш тисяч чоловік. Розташовуються диспансери в пристосованих приміщеннях, у деяких з них мається 2— 7 ліжок для екстрених і нетранспортабельних хворих.

II етап — це центр. Відповідно до визначення ВООЗ, центр охорони здоров'я —ця місцева установа системи охорони здоров'я, у задачі якого входить поліпшення санітарно-гігієнічних умов населених пунктів і надання медичної допомоги, зокрема діагностика і лікування захворювань, боротьба з інфекційними хворобами, родопоміч, профілактична і санітарно-просвітительська робота, гігієна навколишнього середовища, медична статистика. Керує центром охорони здоров'я помічник лікаря, що має середнє утворення і 3—8 місяців спеціальної підготовки. Крім того, у штати центра можуть входити медична сестра, акушерка, медичний і санітарний інспектори, санітари. Центри розташовують 5—10 ліжками для госпіталізації хворих і породілей. Як правило, центр охорони здоров'я розрахований на 60—70 тисяч і більш населення. Однак, кількість населення і радіус обслуговування коливається в різних країнах. Наприклад, у Кенії він обслуговує 15 — 80 тисяч, у Танзанії — 50 - 100 тисяч, у Нігерії — 150—200 тисяч чоловік. Для гнітючого більшості сільських населень центри охорони здоров'я є єдиною установою, де хворі можуть одержати медичну допомогу. Однак невеликий штат центра, як правило, не може надати медичну допомогу всьому прикріпленому населенню в радіусі 50 км і більш. Другим серйозним недоліком у роботі центрів є відсутність лікарського контролю і необхідних консультацій. Крім того, відзначається велике перевантаження медичного персоналу. Так, на одного хворого приділяється не більш 2 хвилин, породіллі в стаціонарі знаходяться не більш доби, а в багатьох центрах не надають стаціонарну допомогу. Весь персонал працює безпосередньо в центрах 2—3 дні в тиждень. В інші дні виїжджає в інші села, проводячи амбулаторний прийом на базі диспансерів.

III етап — це сільські лікарні чи госпіталі. На цьому етапі надається перша лікарська допомога. Чисельність прикріпленого населення коливається в різних країнах від 500 тисяч до 1,5 млн чоловік. У штат цих установ входять, як правило, два лікарі, один із яких має терапевтичний ухил, а другий виконує обов'язки хірурга й акушера-гінеколога. В обов'язки медичного персоналу входить лікування і діагностика хворих як в амбулаторних, так і в стаціонарних умовах. Відзначається велика завантаженість лікарів, відсутність діагностичного і лікувального устаткування, медикаментів, недолік ліжок, відсутність лікарняної і постільної білизни, звітно-облікової документації, хворі одержують одноразове харчування, розподіляються в палатах у незалежності від статі, можуть піти з лікарні, не попередивши лікаря.

IV етап — районна ланка, що представлена лікарнями провінцій, губерній та інших адміністративних районів. На цьому етапі надається, як правило, спеціалізована допомога. Потужність стаціонарів цих лікарень, як і чисельність медичного персоналу, дуже різна і складає, у середньому 150—200 ліжок. Число лікарів в одних лікарнях доходить до десятків, в інші обмежується одним фахівцем. Крім лікувально-діагностичної роботи у функції цих установ входить надання консультативної допомоги сільським лікарням, контроль за проведенням санітарно-гігієнічних і противоепідемічних заходів.

V етап — найбільші медичні установи в столицях, у яких надається спеціалізована і кваліфікована медична допомога. З усіх перерахованих нижче медичних установ це найбільш забезпечені як у фінансовому, так і в кадровому відношенні заклади. Більш половини бюджету охорони здоров'я країни виділяється на розвиток медичної допомоги в столицях. Тут працює більш половини медичних працівників країни. У результаті наявності в країнах змішаної приватно-державної форми охорони здоров'я значна частина лікарень знаходиться не в державному підпорядкуванні, а у веденні комерційних і некомерційних організацій. У державному секторі зосереджені головним чином стаціонарні установи загального профілю з мінімальним числом відділень (терапії, хірургії, акушерства-гінекології, педіатрії), що обслуговують найменш забезпечені шари населення. Спеціалізовані лікарні (інфекційні, протитуберкульозні, родильні будинки, дитячі лікарні) переважно розташовуються в приватному секторі, якими через високу плату за лікування більшість населення скористатися не може. Незважаючи на змінни типів патології, що потребує створення спеціалізованих кардіологічних, онкологічних і ін. лікарень, таких установ у країнах, що розвиваються, нараховується одиниці.

Свою мережу медичних установ мають органи соціального страхування, що надають медичну допомогу промисловим робітником, службовцям і членам їхніх родин. У ряді районів свої лікарні мають приватні промислові компанії, що за плату надають медичну допомогу своїм робітником. Маються також благодійні лікарні, є лікарні, що належать асоціаціям емігрантів (іспанським, португальським, німецьким).

Основною особливістю охорони здоров'я, характерною для всіх країн, що розвиваються, є його децентралізація, мала доступність медичної допомоги, перевантаженість медичного персоналу, нерівномірний розподіл між містом і селом, так стаціонарна допомога є, в основному, тільки в містах. Різка нерівномірність відзначається також і в розподілі медичних кадрів. Так у Бангладеш, у містах 1 лікар приходиться на 1200 чоловік, а в сільському місцевості, де проживає близько 90% населення, 1 лікар — на 30000 населення.

Країни, що розвиваються, відчувають гострий дефіцит у лікарських кадрах і медичному персоналі. Забезпеченість лікарями складає: 1 лікар на 17—18 тис. жителів, а в ряді країн: Сомалі, Судан, Того - 1 лікар на 30—35 тис. жителів, Маян - 1 лікар на 25 тис.; Непал - 1 лікар на 33 тис. населення. Найменш сприятлива ситуація забезпеченості населення лікарями відзначається в країнах Африки, більш сприятлива — у країнах Латинської Америки й Азії. У середньому в африканських країнах на 10000 населення приходиться менш 1 лікаря; в латино-американських - 6 лікарів; в азіатських близько 3 лікарів.

Дефіцит медичних кадрів визначається трьома гострими причинами:

—обмежені можливості підготовки медичних кадрів;

— триваюче істотне збільшення чисельності населення;

— еміграція лікарів в економічно розвинуті країни (щорічно емігрують більш 60 тис. лікарів).

Велика частина лікарів зайнята приватною практикою, і широкі кола населення не мають можливості скористатися їхньою допомогою. Так у державній службі охорони здоров'я в Нігерії зайнято 20,3% лікарів, Уганді —31 %, Ефіопії ~ 40%, Танзанії — 50%. Хоча в центральних африканських республіках їхня частка досягає 98%.

Loading...

 
 

Цікаве