WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМедицина → Охорона здоров'я в закордонних країнах. всесвітня організація охорони здоров'я - Лекція

Охорона здоров'я в закордонних країнах. всесвітня організація охорони здоров'я - Лекція

Лекція

Охорона здоров'я в закордонних країнах. всесвітня організація охорони здоров'я

В даний час у закордонних країнах існує 3 основних системи охорони здоров'я: державна, страхова і приватнопідприємницька.

Як правило, у більшості країн ці системи поєднуються з перевагою однієї з них.

ДЕРЖАВНА СИСТЕМА ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Державна система охорони здоров'я зародилася в нашій країні. В даний час вона існує у Великобританії, Італії, Данії, Ірландії, Швеції, Алжирі, Анголі, Гвінеї, Конго, Малі, Ефіопії, Греції і деяких інших країн.

Державна система охорони здоров'я охоплює всі категорії населення. Це найбільш доступна форма надання медичної допомоги. При такій системі основна частина медичних установ належить державі. Керування і планування системою охорони здоров'я здійснюють центральні і місцеві органи.

Державна чи бюджетна система фінансується з загальних податкових надходжень у державний бюджет. При цьому на охорону здоров'я виділяється визначена сума коштів у % від національного доходу. Так у Великобританії він складає 9,8%, в Італії — 11,1%, у Японії — 12,4%.

Усі кошти накопичуються в центральному бюджеті і розподіляються зверху вниз по управлінській вертикалі.

Таке централізоване фінансування дозволяє стримувати ріст вартості лікування. Це, безсумнівно, позитивна сторона бюджетного фінансування. Крім того, бюджетні обмеження змушують медиків заощаджувати, обмежують масштаби використання дорогої і не завжди потрібної техніки, знижують імовірність зловживань, значно рідше зустрічаються випадки нав'язування пацієнтам непотрібних процедур, маніпуляцій, ліків з метою одержання додаткового доходу.

Однак, оскільки джерела фінансування охорони здоров'я замикаються на центральний державний бюджет, його розмір залежить від інших статей державних витрат і, більш того, конкурує з ними. В наявності уряд не має у своєму розпорядженні можливість розширення фондів охорони здоров'я. І якщо виділюваних сум недостатньо для задоволення потреб, то можливості акумуляції додаткових засобів дуже обмежені.

Підняття ж загального прибуткового податку — задача більш складна, насамперед по політичних розуміннях, так як у даному випадку мова йде про знеособлені вилучення, необхідність яких значно сутужніше обґрунтувати.

При державній системі охорони здоров'я недостатність асигнувань на цю мету проявляється набагато гостріше, ніж у країнах зі страховою чи приватною медициною. Охорона здоров'я країн з бюджетним фінансуванням набагато уступає по технічній оснащеності такому в країнах з аналогічним рівнем економічного розвитку, але з іншим фінансуванням. Так, наприклад, в Англії, де переважає державна система охорони здоров'я, число комп'ютерних томографів на 1 млн. жителів складає 2,7; у той час як у Німеччині — 7,7; Бельгії — 6,4; Нідерландах — 3,6. Частота гемодіалізу в Англії — 200 на 1 млн. жителів, у Німеччині — 300, Бельгії — 394.

Ще сильніше відставання від США. Наприклад, хірургічних операцій на коронарній артерії англійські лікарі роблять у 10 разів менше (у розрахунку на душу населення). Особливо великий розрив по тим видам медичної допомоги, що надається не за життєвими показниками, а визначають лише якість життя. Наприклад, робити чи не робити артропластику стегна для усунення кульгавості? Це не питання життя чи смерті, але воно дуже важливе для хворого. Американські лікарі завжди вирішують питання на користь хворого, але хворого, що має страховку. Якщо ж оплата не гарантована, то вони відмовляються. Це, зрозуміло, суперечить гуманним принципам медицини.

Імовірність відмови в цих випадках англійських лікарів вище, але причини відмови зовсім інші. Основна причина — це недостача ресурсів, негнучкість системи фінансування галузі охорони здоров'я.

На якомусь етапі розвитку медицини, коли вирішувалися відносно прості задачі боротьби з хворобами, така система демонструвала свої переваги. Зараз вона стала гальмом для розвитку галузі.

СТРАХОВА СИСТЕМА ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Найбільш визнана у світі страхова система охорони здоров'я.

Ця система також керується державними органами влади, але фінансується, як правило з 3-х джерел: субсидії держави, цільові внески роботодавців і внески самих працівників. У різних країнах співвідношення перерахованих джерел доходів неоднакові (див. табл. 1).

Таблиця 1

Процентне співвідношення джерел доходу в різних країнах (у %%)

Країна

Джерела надходжень

Від держави

Від роботодавця

Від працівників

1. Італія

7,3

83,3

9,4

2. Бельгія

31.4

79,5

19,1

3. Фінляндія

44,0

49,0

7,0

4. Німеччина

19,0

42,7

38,3

5. Нідерланди

6,3

42,5

51,2

6. Данія

80,0

11,0

9,0

7. Швейцарія

21.2

0,02

78,7

8. Франція

81,0

12,5

6,5

Внески і фонди соціального страхування є різновидом податків і знаходяться під контролем держави. Сам по собі факт участі працівників і формування фондів не робить систему охорони здоров'я менш демократичною. Усе залежить від діючого порядку оподатковування і нарахування зарплати.

Так, французький робітник одержує зарплату, у яку закладені витрати на охорону здоров'я, тому він сам робить внески в страхову компанію.

Англійський же робітник одержує зарплату, з якої уже вилучені кошти, що йдуть на цю мету. Він також бере участь у фінансуванні системи, але непрямим образом.

Реальне розходження між двома системами охорони здоров'я, державної і страхової, пов'язано з видом формування фондів.

Страхові фонди формуються на цільовій основі і розраховані на визначене коло осіб, що беруть участь у відповідній страховій програмі. Така система має свої переваги. Насамперед, цільове фінансування забезпечує більш вагомі позиції охорони здоров'я. Ці внески, йдуть не в загальний бюджет, а безпосередньо на фінансування охорони здоров'я і забезпечують платникам тверду гарантію повернення цих коштів. Цільовий характер фінансування дозволяє більш гнучко й оперативно реагувати на розширення потреб у медичній допомозі.

Цільові внески є обов'язковими для всіх одержувачів доходів і сплачуються у вигляді визначеного відсотка від заробітної плати (Франція— 16%, Італія —13%, Нідерланди — 9%, Японія — 7%).

Обсяг медичних послуг не залежить від матеріального статку і розмірів внесків у Страхові фонди. У результаті багатий платить за бідного, молодий — за старого, здоровий за хворого, тобто діє принцип суспільної солідарності.

У більшості розвинутих країн системи медичного страхування охоплюють від 70 до 100% населення, тобто практично всіх осіб найманої праці і їхніх утриманців, пенсіонерів, студентів, дрібних підприємців. Лише незначна частина найбільш забезпечених громадян лікуються за свій рахунок.

Таким чином, основними характерними рисами страхової медицини є: по-перше, участь у формуванні страхових фондів трудящих разом з підприємцями і державою; по-друге, державне керування цими фондами; по-третє, розподіл фондів незалежно від заробітку одержувачів ,пільг, а також від розміру їхніх внесків.

ПРИВАТНОПІДПРИЄМНИЦЬКА СИСТЕМА ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Приватнопідприємницька система — це переважно платна система, що фінансується з особистих коштів населення і медичне обслуговування надається переважно на платній основі. Охорона здоров'я, при цьому є не тільки видом медичної діяльності, але і бізнесом: лікар продає свої послуги, а хворий їх купує.

Медичну допомогу населенню, як правило, надають приватнопрактикуючі лікарі, що одержують плату за це безпосередньо від хворого чи через страхову організацію. Вони організують прийом хворих до приватних кабінетах, одержуючи за це великі гонорари, Приймальня лікаря, устаткування, інструменти — усе це особиста власність лікаря. Хазяїн і працівник, керівник і виконавець об'єднуються в одній особі. Творчі мотиви і професійні зобов'язання доповнюються економічними стимулами.

Навіть у формальному відношенні лікар приватної практики не є найманим службовцем., Діючи на договірній основі, він має визначену автономію — може обмовляти коло послуг, працювати за сумісництвом у лікарні, набирати помічників і оплачувати їхню працю.

Однак, працюючи поодинці, лікар не в змозі забезпечити комплексне обстеження і лікування, консультації у лікарів-фахівців. В останні роки набула поширення система так називаної групової практики, коли в одному приміщенні приймають хворих декілька лікарів, у т.ч. лікарі-фахівці. Групова практика дозволяє спільно купувати дороге устаткування, наймати сестринський персонал. Найчастіше в складі групової практики діють 5—7 лікарів однієї чи декількох спеціальностей.

Loading...

 
 

Цікаве