WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМедицина → Розвиток хірургії в Україні - Реферат

Розвиток хірургії в Україні - Реферат

РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ
У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не основним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 тисяч) з'явився попит на медичну допо-могу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле-ментами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші - на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.
У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.
Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними методами своїх країн і в свою чергу запозича
ли наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.
Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона засну-вала в Києві лікарні, а догляд за хворими доручила жінкам. Князь Володи-мир Великий у 996 p. та князь Ярослав Мудрий у 1096 p. закріпили право лікувати за монастирями.
За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.
"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.
Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха - Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 p., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедичну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і ус-пшіно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським царевичем у 1152 p. вона продовжувала свою медичну освіту, навчаючись у найкращих лікарів Візантійської імперії. Свій досвід і знання Євпраксія виклала у науковому трактаті "Мазі" та першій в Русі науковій праці, написаній українською мовою, яка є своєрідною енциклопедією тодішніх медичних знань. Тепер ця книжка зберігається в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції в Італії.
У часи розквіту в Київській Русі були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про лікування хвороб, виходячи як з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, так і з писемних джерел стародавніх учених, які потрапляли до нас з інших країн.
Найдавнішим випадком хірургічного лікування, що згадується у писемних джерелах, є "рєзаньє желве", тобто вирізування пухлини, зроблене у 1076 p. Святославу Ярославичу.
У 1237-1243 pp. усі землі Київської Русі опинилися в тяжкій татаро-мон-гольській неволі. Глибокий занепад економічного і культурного життя народу не сприяв розвитку лікувальної справи в ті часи. Найменше потерпіли від кочівників західні українські землі - Волинь і Галичина.
Під час навали кочівників кількість покалічених, хворих, тих, хто потребував опіки й хірургічної допомоги, значно збільшилася. Але глибокий загальний занепад економічного і культурного життя народу гальмував роз-виток лікувальної справи. Припиняються також зв'язки з Візантією, південними і західними слов'янськими народами.
У XIII ст. у Львові, який не був окупований татаро-монголами, медицина розвивалася далі, організувалися перші громадські лікарні.
У XIV ст. в Русі склалися відносно сприятливі умови для розвитку медицини.
yXVcr. починають готувати лікарів у Краківському університеті, а пізніше - в Замойській академії (в м. Замос-гі поблизу Львова). При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія проіснувала 190 років.
Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і За-мостя, вони відіграли позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення наших земель. Кількість випускників цих шкіл, особ-ливо українців і білорусів, була невеликою. Окремі з них, отримавши звання ліценціатів медицини, продовжували своє навчання в університетах Італії, де здобули вчений ступінь доктора медицини. Серед них Юрій Ко-термак-Дрогобич, Георгій Франціско Скорина, Пилип Ляшковський.
У 1445 p. у Львові було обладнано першу в Україні аптеку. У XVII ст. такі аптеки відкрито в Чигирині, Києві, Ніжині.
Першим вищим навчальним закладом в Україні була Києво-Могилянська колегія, яку заснував у 1671 p. Петро Могила шляхом об'єднання школи Київського братства зі школою/Києво-Печерської лаври.
У 1701 p. вона стала Київською академією. Багато ії вихованців були відомими вченими, засновниками медицини, зокрема Нестор Максимович-Амбо-дик, Андрієвський, Шумлянський. Збільшується кількість шпиталів та лікарень, відкриваються урядовий військо- . вий шпиталь у Києві, державні лікарні в Кременчуці, Полтаві, Ромнах, Лубнах.
У королівській Польщі і підлеглих їй українських землях лікарська справа була поза увагою і контролем державної влади. Широкі маси населення обслуговували не дипломовані лікарі, а лікувальники-ремісники, відомі під назваю цирульників.
У Київському центральному архіві зберігається копія статуту цеху цирульників XVIII ст. У ньому обсяг їх діяльності окреслювався так: "Оное мастер-ство цирульников имеет стоять в том:
бреить, кров жилную й зашкурную пускать, рани гоить рубание й стреляньїе, а особенно в вириваний зуба й в изле-чении французской й шолудной болез-ней, в поставке крастером й шлифова-нии бритов". Як бачимо, вся травматологія, лікування венеричних, шкірних хвороб, захворювання зубів були в компетенції цирульників.
Крім цехових цирульників, у великих містах медичною практикою займалося багато осіб, які в цехи з тієї чи тієї причини не входили. Називали їх "партачами" (приватниками). Між цими групами постійно велася боротьба.
Після
Loading...

 
 

Цікаве