WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМедицина → Розвиток медичних знань в Україні в період Середньовіччя - Реферат

Розвиток медичних знань в Україні в період Середньовіччя - Реферат

Міністерство освіти і науки
Робота до диференційованого заліку
На тему:
"Розвиток медичних знань в
Україні в період Середньовіччя"
Викладач:
Негрич М.І.
Підготувала:
Запухляк Л.М.
Група 2П11
2001 р.
З ХV ст. почалася підготовка учених лікарів в Замойській академії в місті Замості. Студенти Замойської академії об'єднувалися в землянства. На медичному факультеті кількість студентів не перевищувала 45. При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія проіснувала 190 років.
Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Замостя, вони відіграли певну позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення. Кількість випускників цієї школи, особливо українців і білорусів, була невелика, вони йшли на службу до феодалів, у резиденції біскупів, осідали в великих містах, обслуговували заможні верстви населення.
У 1701 р. за указом Петра І Києво-Могилянська колегія дістала титул і право академії. Київська академія відіграла значну роль у підготовці медичних кадрів у зв'язку з організацією шпитальних медичних шкіл. В доповіді Комісії з нагоди нового законоуложення в 1798 році відзначається, що протягом лише 14 років з Київської академії вступило до медичних шкіл понад 300 осіб. Пізніше кадри для медичних шкіл готували здебільшого колегії в Чернігові, Переяславі та Харкові. До медичних шкіл йшли переважно найздібніші учні. З 1802 року в академії запроваджено курс медицини.
В Київській академії навчалося понад тисячу учнів. При великому гуртожитку була лікарня, в якій лікували ченці. За їхніми рецептами в аптеках відпускали ліки. Дипломів ченці не мали, і тому на початку ХІХ ст., за наказом лікарської управи, ректорат академії вперше запросив дипломованого лікаря.
В 1377 році в міських актах Львова знаходимо відомості про заснування в місті шпиталю для хворих і бідних. У 1550 році міським лікарем працював доктор медицини в Іспанії Егреніус. В той час у Львові було три міські шпиталі і два при монастирях.
На час переходу Львова і галицьких земель в 1773 році під владу Австрії у місті було 25 тисяч жителів, з них 6 лікарів. Спроби відкрити у Львові вищу медичну школу робились ще у ХVII ст. Медичний факультет у Львівському університеті було створено тільки наприкінці ХІХ ст.
Архівні матеріали свідчать, що лікарні складали з хворими угоди на лікування як на звичайну торговельну справу, брали аванси, часом з дуже сміливими зобов'язаннями в певний строк вилікувати ту або іншу хворобу. Плата за лікування була дуже висока, недоступна для трудового народу. Широкі маси населення взагалі обслуговували не дипломовані лікарі, а лікувальники - ремісники, відомі в нас, як і по інших країнах, під назвою цирульників. Лікували вони, спираючись на віковий досвід народної медицини. У великих містах, виконуючи за принципом докторів медицини різні лікувальні рукодійні заходи, маючи взагалі близькі ділові стосунки з дипломованими лікарями, цирульники поповнювали свої знання. Таке поєднання досвіду побутової медицини з даними науки сприяло деякою мірою збільшенню обсягу медичних знань цирульників. Окремі з них досягли великої кількості майстерності в лікувальні ран, проведенні ампутацій, операцій витину каменів, виривання зубів і особливо в дуже поширеному засобі лікування - кровопусканні.
Ремісники середньовічних міст з економічних і правових причин об'єднувалися у цехи. Цехи цирульників протягом багатьох століть були своєрідною і єдиною школою медичних кадрів для широких народних мас. В той час кожен дипломований лікар звичайно мав коло себе кількох учнів, які допомагали йому в роботі, вчилися виконувати дрібні лікувальні маніпуляції та набували навичок догляду за хворими. З часом вони працювали по містечках і великих селах самостійно. Кількість таких учнів була невелика. Працювати по містах, де були цехи цирульників, вони не мали права під загрозою штрафів.
Зразком для цехів цирульників на Україні був львівський цех, заснований у 1512 році. Учнів приймали віком від 12 років, грамотність для них була необов'язковою. Кожний учень перед вступом вносив до цехової скриньки певний внесок. Навчання тривало три роки. Учнів у одного майстра не повинно було бути більше ніж 3-4. Майстри вчили робити кровопускання, ставити банки, сухі та з насічками, розрізати гнояки, виривати зуби, перев'язувати рани, накладати лещата при переломах, вправляти вивихи, виготовляти різні пластирі для лікування ран.
Закінчивши навчання, учень вносив до цехової скриньки певний внесок і його вписували в цехову книжку вже підмайстром, молодиком. Молодик повинен був працювати у свого майстра ще 6 місяців. Після цього строку він мав право перейти на роботу до іншого майстра. За більшістю статутів, підмайстер, закінчивши науку в основного майстра, повинен був розпочати "мандрування". Діставши від свого цеху довідку про навчання, він переходив до іншого міста, там звертався до хехмайстра, і за його призначенням, починав працювати челядником в одного з майстрів. "Мандрування" мало на меті ознайомити молодика із засобами лікування по інших містах. У Києві, Львові, Луцьку та деяких інших містах України від обов'язку "мандрування" можна було відкупитися певним внеском до цехової скриньки.
Попрацювавши три роки, тобто не раніше як через шість років після початку навчання цирульничої майстерності взагалі, молодик міг клопотатися перед дехом про дозвіл складати іспит на майстра. Діставши дозвіл, він вносив до цехової скриньки певний внесок і одержував від цеху матеріали для виготовлення іспитових лікувальних зразків. Для іспитів потрібно було виготовити мазі, пластирі, пущадло для кровопускання. Якщо кандидат на майстра одружувався з удовою цирульника або його дочкою, іспитовий грошовий внесок та й сам іспит щодо кількості завдань зменшувався на половину. Вдова по смерті чоловіка зберігала всі права на майстерню. Цех виділяв для неї підмайстра, який вів справу.
Після закінчення іспитів кандидат у майстри влаштовував гостину для свого цеху. Невиконання новим майстром цього обов'язку перед цехом каралося штрафом.
Члени цеху цирульників не користувалися в своїй масі пошаною серед громадянства, і належність до цієї корпорації не вважалася почесною навіть в очах інших цехів. Така негативна репутація цирульників у тогочасному суспільстві пояснювалася поведінкою їх і ставленням до хворих. Між членами цеху панувала жорстка конкуренція. Крім цехових цирульників по великих містах медичною практикою займалося багато цирульників, які в цехи з тієї чи іншої причини не були вписані. Називалися вони "партачами". Між обома цими групами постійно тривала запекла боротьба. У маєтках поміщики мали своїх цирульників з кріпаків, яких віддавали в науку до лікарів або до міських цирульників.
Одним з найпоширеніших методів лікування, яким користувалося міське і сільське населення, було кровопускання. Його широко практикували цирульники в майстернях, лазнях і по домівках.
Цирульники, обслуговуючи широкі масиміського і сільського населення, близькі до них своїм світоглядом, становили основні кадри, які лікували народ протягом багатьох віків. Цехова медицина на Україні втратила своє значення лише в другій половині ХІХ ст.
Історія України не може обминути братств-організацій українського міщанства. Вони займалися різноманітною діяльністю, допомагали збіднілим та хворим членам своєї партії.
При Онуфрієвському монастирі братство влаштовує в 1522 році шпиталь. В передмістях Львова при українських церквах було відкрито ще 4 невеликі шпиталі.
Братські шпиталі, школи утримувалися коштом парафіян. У містах великі ремісничі цехи утримували свої шпиталі. Менші цехи об'єднувалися і мали один шпиталь.
Всі ці шпиталі мали опікувальну мету. Лікувальні заклади виникли пізніше. Медичну допомогу хворим, за винятком безпритульних, подавали вдома, це було цілком приватною справою.
Київське братство засноване пізніше - в 1615 році. Воно мало свою школу і шпиталь "для людей убогих, старих, уламних та духовних", як зазначалося в його заснованій грамоті.
Утворившись військові шпиталі в монастирях Лебединському біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче приймали на себе піклування про козаків. В козацьких шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не тільки індивіди, тут також лікували поранених та покалічених. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади на Україні.
Шпиталь в Межигір'ї після 1755 року передбачалось перетворити в інвалідний громадський будинок. Проте такий будинок було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір'ї наказано відкрити військовий шпиталь.
Основою лікувальної допомоги для всіх верств населення була народна медицина. В містах діяли народні лікарі-ремісники, як чоловіки, так і жінки, по селах - знахарі та віщуни.
У містах лікарі - ремісники поділялися за спеціальностями: кровопуски, зубоволоки, костоправи, очні лікарі, зелейники. Лікарі-ремісники, особливо ті, що лікували рослинними ліками, у великих містах мали свої крамниці в "зелейних" торгових рядах. При великих церквах і монастирях, за стародавньою традицією, існували богадільні для немічних і людей похилого віку, які утримувалися коштом парафіян і монастирів. При монастирях існували лікарні, де хворих обслуговували ченці-лікарі, обізнані як із засобами народної медицини, так і частково з науковою медициною, про що свідчать знайдені в окремих монастирях скорочені переклади коментарів Голена, праць Гіппократа. В монастирських лікарнях під час воєн лікували поранених. З таких монастирів особливою повагою користувалися Троїцько-Сергіївська лавра, лікарня в якій існувала вже у 1452 році.
Loading...

 
 

Цікаве