WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМедицина → Розвиток медицини в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї - Реферат

Розвиток медицини в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї - Реферат

перевагою начала ян, що проявляється симптомами збудження функцій організму, і з перевагою інь - з ознаками пригнічення всіх функцій.
У Китайській імперії в період її найбільшого посилення існувала державна медична установа - медичний приказ. Основним його призначенням було обслуговування потреб імператорського двору і передусім особисто імператора. Але у функції його входили також деякі аспекти медичної справи, що були в компетенції державної влади (наприклад, при епідеміях).
Підготовка лікарів у Стародавньому Китаї мала фамільний характер, медичні знання передавалися з роду в рід. З утворенням царства, посиленням впливу релігії почалася й шкільна підготовка лікарів при храмах; керівна роль у медицині перейшла до жерців. В епоху Чжоуської династії (XI-III ст. до н. е.) лікарі за кваліфікацією, яка визначалась відповідними комісіями, поділялись на розряди. Емпірична народна меди-цина почала поповнюватись великою кількістю засобів містичного характеру. В усі часи поруч з жерцями працювало багато лікарів-емпіриків типу ремісників. За XI-VII ст. до н. е. в літературних пам'ятках Китаю "Шицзін" знаходимо численні відомості медичного характеру. З лікарів Стародавнього Китаю особливою славою користується Бянь Цю, який жив у VI- V ст. до н. е., автор відомого "Трактату про хвороби". За за-гальною глибокогуманістичною спрямованістю його наукових праць, клінічною спостережливістю Бянь Ціо справедливо вважають китайським Гіппократом; визнають як творця вчення про пульс.
Лікар Цан Гуп (III ст. до н. с.) перший почав вести записи перебігу захворювання досліджуваних хворих (дати огляду їх, помічені зміни в симптомах, призначене лікування, результати лікування).
Анатомічні й фізіологічні відомості китайських учених були недостатні, оскільки за всіма поширеними в Китаї релігіями (конфуціанство, даосизм, буддизм) заборонялося робити розтини людських трупів. Анатомічні описи і малюнки неповні, а іноді й спотворені. Китайські учені знали, що серце зумовлює рух крові. В одному з трактатів часів "Нуці-Кінг" зазначається, що "кров тече без перерви в закритому колі, ніколи не зупиняється", але пояснень щодо механізму цього руху не подається.
У діагностиці захворювань великого значення надавали анамнезові, загальному вигляду хворого. Пильно досліджували очі, ніздрі, рот та інші отвори тіла, розглядаючи їх як вікна, крізь які входять недуги, зміни в яких дають уявлення про те, що є всередині тіла. Особливу увагу приділяли дослідженню пульсу, яке тривало нерідко годинами. Вивченню пульсу в ки-тайській медичній літературі присвячено з давніх часів багато капітальних праць. Вивчали частоту, ритм пульсу, враховуючи пори року, години дня. Гадали, що за пульсом можна довідатися, як функціонує не лише серце, а й усі органи, а також про стан психіки хворого. Звертали увагу на характер виділень хворого. Сечу досліджували на вигляд і смак у різні години дня і ночі.
Організм розглядався як єдине ціле: "Уникай лікувати тільки голову, якщо болить голова, і лікувати тільки ноги, якщо болять ноги". Вважали, що велике значення для здоров'я має регулярний сон: "Одну ніч без сну не надолужиш десятками ночей сну".
Загальним правилом для лікарів було "лікувати лише те, що піддається лікуванню; якщо хвороба невиліковна - намагайся полегшити страждання вмираючого".
Основним положенням терапії було лікування протилежним. Терапевтичні засоби китайської медицини дуже різноманітні. Більшість медикаментів становлять ліки рослинного походження. Фармакопея XVI ст. складається з 52 томів. Найкращим з рослинних ліків вважається корінь женьшеня, якому приписувалася чудодійна дія при різних захворюваннях. Сучасними дослідами доведено, що він містить алкалоїди тонізуючого ха-рактеру. З ліків тваринного походження застосовувалися панти- роги молодих плямистих оленів; мускус - для лікування захворювань серця, печінки; кістковий мозок - для лікування гемералопії. В особливій пошані були кров і нутрощі тигра. З мінеральних речовин використовувалися ртуть - від сифілісу, сірка - від корости та ін.
Особливістю суто китайської медицини є метод лікування уколами - чжень-цзю (акупунктура) і припіканнями - моксами. В стародавні часи ефективність цих методів пояснювали тим, що припікання й уколи створюють "отвори для виділення нечистоти" з хворого тіла. Показання для призначення їх і опис застосування даються вже в "Трактаті" Бянь Ціо. Китайські вчені визначили на тілі людини близько 600 точок, в які належить робити уколи при тих чи інших захворюваннях. Використовувалися моделі людського тіла з точковими отворами в певних місцях, в які учням треба було навпомацки потрапляти голкою. В цих самих "життєвих точках" робили припікання, запалюючи пучечки клоччя або сухий полин. В дальшому, з розвитком методу їх було замінено спеціально виготовленими сигаретами з того ж матеріалу. При цьому запалені грудочки або сигарети не завдавали опіків, їх тримали на якомога ближчій відстані від тіла - тобто фактично виходила місцева теплова процедура. Таким припіканням приписували не тільки місцеву, а й загальну дію, включаючи довголіття. Досить докладно теорію і практику чжень-цзю-терапії викладено в трактаті "Нен-цзінь", що не раз доповнювався і перероблявся.
Чжень-цзю є найпоширенішим методом лікування і в сучасному Китаї застосовується в поліклініках та в стаціонарах. Цей метод лікування в наші часи досить поширений в країнах Європи і Америки, вивчається в багатьох лабораторіях і клініках, зокрема і в СРСР. Лікувальний ефект його тепер розглядають як наслідок сенсорно-вісцерального рефлексу.
Особливу трудність для китайських лікарів становило лікування жінок, яких за звичаєм вони не могли досліджувати безпосередньо, звільнивши від одягу. Лікар, ідучи до хворої жінки, завжди мав при собі ляльку жіночої статі, на якій жінка показувала лікареві хворі місця. Цим та ще визначенням пульсу й оглядом сечі обмежувалося все об'єктивне дослідження хворих жінок.
Стародавня медицина Китаю знала багато засобів лікування ран, переломів, вивихів, виготовлялися протези для ампутованих. Уже в V ст. до н. е. у військових частинах були штатні лікарі. Із стародавніх хірургів особливо відомий був Хуа Ту (V ст. до н. е.), який робив порожнинні операції із знеболюванням, використовуючи для цього вино, опій, сік конопель.
У Китаї до нашої ери вже застосовувалися запобіжні засоби проти віспи: щоб штучно викликати захворювання, засохлі струпи віспяних пустул вкладали в ніздрі дітей. У стародавніх писемних пам'ятках ("Чжоуські ритуали", XI-V ст. до н. е.) радять обмивати все тіло через кожні 5 днів, мити голову через3 дні, а руки - 5 разів на день. Рекомендувалися для здоров'я різні види спорту, розроблена була своєрідна система пластичної гімнастики, покликана відвертати увагу хворого від сумних думок, болісних відчувань, створювати життєрадісний настрій. В "Шицзін" підкреслювалось, наскільки важливо підтримувати в житлі чистоту.
Більшість здобутків китайської народної медицини були доступні тільки заможним верствам населення. Надзвичайна складність ієрогліфічного письма дуже обмежувала поширення грамоти і досягнень науки серед широких мас населення. Становище не поліпшилось навіть із розвитком капіталізму в Китаї (початок XX ст.), коли в країну почали проникати досягнення європейської науки.
Loading...

 
 

Цікаве