WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМедицина → Деякі аспекти специфічної терапії при дифтерії - Реферат

Деякі аспекти специфічної терапії при дифтерії - Реферат

виявлений дифтерійний токсин [20]. С. И. Кузнецов та співавтори [21] вивчали рівень токсину у хворих з різними клінічними формами дифтерії або з підозрою надифтерію (ПДС вводилася) та у пацієнтів з дифтерією в стадії реконвалесценції (ПДС не вводилася). За їх даними, на фоні проведеної специфічної терапії в перші 1-5 днів хвороби концентрація токсину була досить низькою і достовірно не відрізнялася у пацієнтів з розповсюдженою та токсичною формами дифтерії (за класифікацією С. М. Розанова, 1944 [28]) та у хворих з тонзилітами іншої етіології (хворі госпіталізовані з підозрою на дифтерію, а за сукупністю клініко-імунологічних даних діагноз дифтерії не підтвердився). Дослідники не виявили різниці між рівнем токсину в різні строки у хворих на дифтерію, що отримали ПДС, та у пацієнтів з дифтерією в стадії реконвалесценції, які не отримували сироватку [21]. Однією з причин такого парадоксу називають здатність дифтерійного токсину перебувати не лише у вільному стані, а й у складі імунних комплексів з різноманітними функціями, що мають важливе значення як для перебігу основного патологічного процесу при дифтерії, так і для формування ускладнень [21]. Тому спиратися лише на факт визначення токсину та його концентрації в сироватці крові хворого для прийняття рішення про необхідність специфічної терапії не завжди доцільно [3, 9, 10, 20, 22].
Подальшого дослідження потребують випадки виявлення дифтерійного токсину у хворих на тонзіліти іншої етіологіїї, достовірно частіше це буває при інфекційному мононуклеозі [21]. Не виключається можливість антигенної мімікрії між дифтерійним токсином та антигенами тканин організму, що може зумовлювати помилкові результати при дослідженні [21].Рівень дифтерійного токсину в складі циркулюючих імунних комплексів корелює з типами імунної відповіді при дифтерії і разом з іншими критеріями розцінюється як істотний показник тяжкості перебігу пізніх ускладнень, особливо неврологічних [25]. Циркулючі антигенні детермінанти токсину на пізніх етапах захворювання вважаються деякими дослідниками антиідіотопічними антитілами, що виробляються у відповідь на введення ПДС і мають у своєму складі фрагмент, який повторює стуктуру токсину [21].
Низка клініцистів наполягає на диференційованому підході до проведення специфічної терапії з урахуванням строків хвороби, обррунтовуючи свою думку особливостями циркуляції дифтерійного токсину та етапністю його інактивації в процесі захворювання [10]. Автори встановили, що циркулюючий дифтерійний токсин (маркер токсемії) в сироватці крові може бути у вигляді так званого вільного токсину або у складі імунних комплексів (ІК) різного ступеня авідності (епітопних комплексів з неповною нейтралізацією токсину, нестабільних низькоавідних ІК з повною інактивацією токсину, та стабільних високоавідних ІК з повною інактивацією токсину). Тяжкість перебігу хвороби на певних етапах корелює з перевагою концентрації тих чи інших маркерів токсемії. Так, у пацієнтів з легким перебігом хвороби переважали стабільні ІК з повною інактивацією токсину. У хворих з локалізованою формою в ранні строки хвороби достовірно частіше, ніж серед пацієнтів з тяжким перебігом, що супроводжувався набряком шиї, зустрічалися вільні фракції токсину. Такий парадокс пояснюють тим, що при локалізованій дифтерії, яке не супроводжується набряком шиї, токсин вільно виходить до кровеносного русла, де й інактивується. У пацієнтів з набряком шиї через лімфостаз токсин концентрується в лімфі, розноситься нею та фіксується в тканинах і органах-мішенях.
Поряд з різною здатністю організму людини інактивувати дифтерійний токсин шляхом утворення специфічних ІК, що зумовлюють різну тяжкість перебігу, виявлена певна етапність процесів детоксикації антитоксичними антитілами. При локалізованій дифтерії в перші дні хвороби формуються епітопні комплекси з неповною нейтралізацією токсину та нестабільні низькоавідні ІК з повною інактивацією токсину. Після 4-ої доби створюються стабільні високоавідні ІК з повною інактивацією токсину. На 3-4-ту добу хвороби виявляється максимальна кількість неактивованих дільниць дифтерійного токсину у складі ІК. Тому саме ці дні вважають останніми строками доцільного застосування ПДС у пацієнтів з локалізованою дифтерією. На 5-6-ту добу в крові циркулюють, хоча й нестабільні, але повністю інактивовані детермінанти, отже застосування ПДС у цей період необррунтоване. При тяжких формах дифтерії з перших днів у сироватці циркулюють ІК у вигляді конгломератів великих розмірів з високою питомою вагою вільних детермінант токсину, практично без істотної динаміки протягом хвороби. Тому автори наполягають на необхідності введення ПДС хворим із тяжким перебігом дифтерії, незалежно від строків їх госпіталізації. У таких пацієнтів виявлена тривала циркуляція вільного токсину та низькоавідних ІК з імуногенно активними неактивованими детермінантами дифтерійного токсину. Результати дослідження значного клінічного матеріалу підтверджують висновок, що введення ПДС є доцільним в ранні строки хвороби - спостерігалася тенденція до зменшення тривалості температурної реакції та симптомів інтоксикації, швидше зникали нальоти в ротоглотці, швидко зростала концентрація високоавідних специфічних ІК. Застосування сироватки у пізні строки хвороби було малоефективним і не впливало суттєво на перебіг захворювання, сповільнювало процеси інактивації токсину власними антитілами, руйнуючи низькоавідні ІК чужорідними антитілами та сприяючи затримці формування високоавідних ІК [10].
Як вважають В. В. Іванова та співавтори [11], при дифтерії в організмі людини, крім циркулюючого деякий час вільного дифтерійного токсину, утворюється чотири основні типи ІК: дифтерійний токсин + антитоксичні антитіла макроорганізму, дифтерійний токсин + сироваткові антитоксичні антитіла; сироваткові білки + антисироваткові антитіла макроорганізму; ушкоджені дифтерійним токсином тканини + аутоантитіла. Частина цих ІК може брати участь в імунопатологічних реакціях, ймовірно, для пізніх ускладнень дифтерії для кожного органу-мішені характерний вплив одного або кількох ІК [12].
Вивчався вплив ПДС на фактори неспецифічної імунорезистентності, а саме на систему інтерфероногенезу. Введення ПДС у ранні строки хвороби призводило до активізації g-ланки системи інтерферону, у пізні строки - до короткочасної стимуляції системи інтерфероногенезу з подальшим її виснаженням [10].
У літературі відсутній єдиний погляд щодо тривалості лікування, одноразової та курсової дози ПДС. Наприкінці XIX століття лікувальними дозами вважалися 1000-2000 АО для легкого та середньотяжкого, 3000 АО - для тяжкого перебігу. Уже в 1898 році американські та англійські лікарі рекомендували більш високі дози: від 35 000 до 50 000 АО. В московських дитячих клініках на початку XX століття оптимальною вважали дозу 3000-4000 АО. Під час епідемії 30-х
Loading...

 
 

Цікаве