WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМедицина → Українська медицина та фармація в XVIII, XIX та на початку XX століття (науковий реферат) - Реферат

Українська медицина та фармація в XVIII, XIX та на початку XX століття (науковий реферат) - Реферат

них:
1. розгляд і налагодження усіх загальних питань аптечної справи;
2. сприяння членам Товариства у поглибленні фахових знань, заснування хімічної лабораторії, бібліотеки, видання власного журналу;
3. надання допомоги членам Товариства у випадку втрати працездатності їх вдовам та сиротам;
4. надання старанним, але не заможним студентам-фармацевтам позичок для оплати екзаменаційних витрат;
5. посередництво у працевлаштуванні магістрів фармації та підаптекарів.
До найважливаівших здобутків "Галицького аптекарського товариства" варто віднести:
1. заснування у 1871 р. власного друкованого органу "Часопис Товариства аптекарського", який видавався до 1939 р. і присвячувався як науковим, так і професійно-практичним і соціальним проблемам фармацевтів регіону.
2. відкриття спільно з Греміумом школи для аптекарських учнів.
3. видання спеціальної фармацевтичної літератури.
4. фінансова підтримка фармацевтів.
5. провідна роль у справі відновлення фармацевтичного відділу Львівського університету та побудові фармацевтичного корпусу.
В 1890 р. у Львові функціонувало 13 аптек, відповідні зміни були і в інших містах.
До ХІХ століття навчання фармації зосереджувалось в самих аптеках на засадах цехового навчання (учнівський період 2-7 років, а після отримання звання підаптекаря - підаптекарська практика 1,5-3 роки, після чого отримувалось звання майстра). В XIX столітті вимоги щодо закінчення вищого учбового закладу ставились тільки перед власниками та керівниками аптек. Навчатися ж вони мусили за межами краю, у Відні та Кракові. Певні зміни відбулися у практиці підготовки підаптекарів, учнівська практика тривала 3-4 роки, такі ж терміни були встановлені і для асистенської практики. Лише після цього підаптекар і ассистент мали змогу вступати до університету.
Вища фармацевтична освіта почала розвиватися у Львові лише після підписання імператором Францом-Йосифом І указу про створення у 1854-55 навчальному році фармацевтичного відділення при філософському факультеті Львівського університету. Заняття відбувалися за двохрічною програмою, і проводили їх професори філософського факультету та медико-хірургічного відділення Львівського університету. Фармацевти вважались нетрадиційними слухачами, й, окрім обов'язкових предметів, їм рекомендувалося відвідувати й інші заняття природничого напрямку. В 1889 р. відбулась реформа фармацевтичної освіти в Австрії. Згідно цієї реформи, асистенськапрактика скасовувалась, а навчання в університеті розпочиналося після іспиту. Була введена вимога закінчення шести класів гімназії як неодмінна умова прийняття учня до аптеки.
Важливою подією для фармацевтичного відділу став запроваджений із 1900 р. дозвіл жінкам вивчати фармацію. В 1905 р. у Львові першою в Австрії отримала диплом магістра фармації Софія Рейх. А вже у 1913-14 навчальному році у Львівському університеті навчалась половина усіх студенток фармацевтичного профілю Австрії.
За часів Австрії була прийнята і реалізувалась значна частина юридичних документів, які регулювали фармацевтичну діяльність. Вони визначали нормування прав і обов'язків фармацевтів, інспектування та вимоги до аптечних підприємств, регламентуваня фармацевтичної освіти.
Розпорядженням Міністерства внутрішніх справ (1911 р.): "Про вимоги до аптечних приміщень" чітко визначались обов'язкові в аптеці приміщення (торговий зал, матеріальна кімната, лабораторія, зіллярське горище, аптечний підвал, інспекційна кімната) та вимоги щодо їхнього обладнання. Основні зміни в фармацевтичному законодавстві на початку ХХ століття пов'язані з ухваленням у 1906 р. закону "Про врегулювання аптечних взаємовідносин", який був одним з кращих профільних законів в Европі і діяв у Галичині до жовтня 1939 р.
В роки першої світової війни і доби революційних потрясінь та визвольних змагань українського народу (1914-1920) докорінно змінилось життя суспільства та визначились перспективи його подальшого розвитку на найближчі десятиліття.
Руйнівна дія війни та політичних катаклізмів призвели до загального розладу життя, катастрофічного стану економіки та інших галузей господарства. Не стала винятком у цьому відношенні й система охорони здоров'я та аптечна справа, що зазнали особливого нищення і занепаду. Мережу цивільних лікувально-профілактичних і аптечних закладів, брак яких гостро відчувався і в мирний час, під час воєнних дій було фактично ліквідовано. Згідно законів воєнного часу лікарі, фельдшери та фармацевти підлягали обов'язковій мобілізації, а всі наявні запаси лікарських засобів - передачі до військових медико-санітарних частин. Цивільне населення практично було позбавлене будь-якої лікувальної і медикаментозної допомоги, хоча потреба у цих специфічних видах послуг у ті часи особливо зросла. Внаслідок війни різко погіршився санітарний стан України, колосально зросла захворюваність, особливо, інфекційна, яка прийняла характер епідемій з високою смертністю людей. У 1919-1920 р.р. епідемія тифу не лише забрала життя мільйонів людей, але й спричинила втрату боєздатності цілих армій (наприклад, в Українській Галицькій Армії пошесть вразила близько 90% рядового складу й старшин). Така ж доля спіткала й Дієву армію Української Народної Республіки. Загалом, у 1920 р. на висипний та поворотний тифи в Україні хворіло 4,3 млн. осіб. Значно зросла захворюваність на туберкульоз. Занепала медикаментозна допомога. Україна була позбавлена джерел поповнення медикаментами і використовувала виключно старі запаси, які в екстремальних умовах війни та голоду дуже швидко вичерпались. Відчувалась гостра нестача жарознижуючих, знеболюючих, дезинфікуючих засобів, шприців, бинтів, вати, інструментарію. Спроби відновити роботу закладів охорони здоров'я і аптек неодноразово робилися урядами Української Центральної Ради, гетьмана П.Скоропадського й Директорії УНР. Але внаслідок обмежених можливостей національної влади і поразки українських визвольних змагань, ці намагання не принесли відчутних результатів і залишились деклараціями та планами. З ініціативи гетьмана П.Скоропадського в травні 1918 р. було створено Міністерство народного здоров'я та суспільної опіки. Першим міністром став Всеволод Любинський, при Директорії цю посаду певний час займав Овксентій Корчак-Чепурківський - фундатор української соціальної медицини.
В період існування Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у Львові було організовано Державний Секретаріат охорони здоров'я (листопад 1918 р.), який очолив І. Куровець - відомий громадський і політичний діяч.
Відновлена українська державність проіснувала недовго. На черзі був тривалий період "совіцької" влади, з 1920 до 1991 р.
Loading...

 
 

Цікаве