WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМедицина → Походження вакцин та їх класифікація - Реферат

Походження вакцин та їх класифікація - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Походження вакцин та їх класифікація
Творцем наукової теорії запобігання інфекційним захворюванням за допомогою виготовлених в лабораторії вакцин був засновник медичної мікробіології Л.Пастер. Вперше вакцинацію було здійснено в 1796 р. англійським лікарем Е.Дженнером, який штучно прищепив дитині коров'ячу віспу, в результаті чого ця дитина набула імунітету до натуральної віспи.
Серед заразних хвороб, яким людство століттями платили важку данину, віспа займала одне з перших місць. У Європі в XVIII ст. щорічно гинуло від неї близько 500 тис. чоловік.
Зараз тільки в країнах, де віспу прищеплюють не всім, захворюваність ще висока. Там же, де віспощеплення організоване широко, вона зникла і може з'являтися лише у виді окремих спалахів. У нашій країні загальне обов'язкове віспощеплення введене в 1919 р. Тепер Всесвітня організація охорони здоров'я при ООН порушує питання про повне знищення віспи на всій земній кулі.
І завжди, коли заходить мова про віспощеплення, люди з вдячністю згадують ім'я того, хто відкрив спосіб боротьби з віспою. Це був видатний англійський лікар Едуард Дженнер (1749-1823).
Своє відкриття Дженнер зробив у той час, коли ще ніхто не знав збудника цієї хвороби. Адже перші хвороботворні мікроби були вивчені тільки в середині XIX сторіччя, а збудник віспи відкритий у 1906-1907 р.
Як же міг Дженнер знайти спосіб боротьби з заразною хворобою, не знаючи її збудника? Виняткова спостережливість, працьовитість, цілеспрямованість і уміння бачити те, чому інші не додавали серйозного значення, допомогли йому зробити це видатне відкриття.
Дженнер був сільським лікарем, коли звернув увагу на те, що люди, які заразилися коров'ячою віспою, не занедужують натуральною, людською. Небезпечна хвороба обмежується в них появою на руках віспяних пухирців (пустул) і лише іноді супроводжується невеликим нездужанням.
Спостережливий лікар задумався над цим цікавим явищем. Він став вивчати медичні книги, у яких описувалися народні засоби боротьби з заразними хворобами. Так Дженнер довідався, що в багатьох народів світу здавна існує звичай заражати дітей гноєм віспяних пустул чи підсохлими віспяними скоринками. Вміст віспяних пустул і скоринок наносився на подряпину, зроблену на шкірі. У цьому місці звичайно з'являвся віспяний гнійничок. Після такого щеплення в людей найчастіше спостерігалося легке захворювання. Однак іноді вони занедужували важкою натуральною віспою і навіть умирали. Дженнеру стало ясно, що щеплення людині натуральної віспи - справа ненадійна і небезпечна.
Зіставляючи всі ці зведення, ретельно обмірковуючи їх, спостерігаючи за випадками захворювань віспою людей і тварин, Дженнер поступово прийшов до думки, що можна штучно заражати людини саме коров'ячою віспою і тим самим охороняти її від захворювання натурального.
Пройшли довгі тридцять років напруженої праці і міркувань, перш ніж Дженнер зважився провести перший досвід на людині, щоб довести правильність своїх висновків. І от 14 травня 1796 р. він прищепив восьмирічному хлопчику Джемсу Фіппсу гній з руки жінки, що заразилася коров'ячою віспою. У хлопчика з'явилося легке нездужання, а через кілька днів він був зовсім здоровий. Але чи став він тепер несприйнятливий до натуральної віспи?
Незабаром там, де жив Дженнер, спалахнула епідемія натуральної віспи, і лікар міг перевірити дієвість свого способу. Він узяв гній з віспяної пустули хворої людини і заразив ним Джемса. Протягом трьох болісних діб Дженнер з величезним хвилюванням очікував результатів вирішального досвіду.
І сміливі надії виправдалися. Червоність, що з'явилася на місці щеплення віспяного гною, зникла, хлопчик не занедужав віспою. Після щеплення коров'ячої віспи він виявився нечутливим до натуральної. На одному з пам'ятників, поставлених Дженнеру в італійському місті Болоньї, увічнений цей досвід. Скульптор зобразив великого англійського лікаря, який робить щеплення дитині.
У 1798 р. Дженнер опублікував свою роботу про щеплення віспи, і віспощеплення стало поширюватися по усьому світі. Однак прихильникам Дженнера довелося переборювати і недовіру, і прямий опір неосвічених, вороже настроєних до науки людей. Особливо повстали проти щеплень церковники. Та й серед лікарів у різних країнах знайшлося чимало супротивників цього методу. Яких тільки нападок не довелося витримати Дженнеру і його прихильникам! Говорили, наприклад, що щеплення коров'ячої віспи - протиприродне і тому противне "божим законам" справа. Поширювали безглузді слухи, що в тих, кому прищепили коров'ячу віспу, виростають роги і вовна. У друкованих засобах з'являлися знущальні картинки на цю тему. Мало значення і та обставина, що своє відкриття Дженнер у той час не міг ще науково обґрунтувати.
Досягнення сучасної мікробіології, імунології та інших наук дають змогу глибше пізнати основи розвитку патології і захисних сил організму, розробляти ефективні методи боротьби із захворюваннями. У загальному комплексі протиепідемічних заходів, які широко проводяться в нашій країні, велике значення приділяється специфічній профілактиці і терапії інфекційних хвороб, зокрема штучній імунізації людини і тварин за допомогою вакцинації.
Вакцини (лат. vacca - корова) - препарати, що складаються з ослаблених, вбитих збудників хвороб чи продуктів їхньої життєдіяль-ності. Ці специфічні речовини дістали назву від противіспяного пре-парату, виготовленого з вірусу коров'ячої віспи. Метод щеплень за допомогою вакцин називають вакцинацією, або імунізацією.
Творцем наукової теорії запобігання інфекційним захворюван-ням за допомогою виготовлених в лабораторії вакцин був засновник медичної мікробіології Л.Пастер. Вперше вакцинацію було здійснено в 1796 р. англійським лікарем Е.Дженнером, який штучно прищепив дитині коров'ячу віспу, в результаті чого ця дитина набула імунітету до натуральної віспи.
Вакцини врятували людство не тільки від віспи. Переможено тяжку дитячу хворобу поліомієліт, вакцина БЦЖ виявилася досить ефективною проти туберкульозу. За допомогою вбитих мікробів або виділених з них антигенів створюється стійкий імунітет до кору, кок-люшу, правця, газової гангрени, дифтерії та багатьох інших інфек-ційних захворювань. Велика надія покладається на вакцинопрофі-лактику у боротьбі з ВІЛ-інфекцією, вірусними гепатитами і маля-рією.
2. Класифікація вакцин
Сучасні вакцини поділяють на чотири групи:
а) вакцини, які виготовляють із живих збудників з ослабленою вірулентністю (проти віспи, туберкульозу, чуми, сибірки, сказу, грипу, полімієліту та ін.);
б) вакцини з убитих патогенних мікробів (холерна, черевноти-фозна, коклюшна, лептоспірозна, поліомієлітна тощо);
в) анатоксини (виготовляються з екзотоксинів відповідних збудників обробкою їх 0,3-0,4 %-м розчином формаліну і витриму-ванням при температурі 38-40 °С протягом 3-4 тижнів). Добуті у такий спосіб дифтерійний, правцевий, стафілококовий, холерний та інші анатоксини знайшли широкезастосування в практиці;
г) хімічні вакцини (їх виготовляють не з цілих бактеріальних клітин, а із хімічних комплексів, добутих шляхом обробки суспензії клітин спеціальними методами; наприклад, для профілактики черевного тифу і правця застосовують хімічну сорбовану вакцину з О- і Vi- антигенів черевнотифозних бактерій і очищеного концентрованого правцевого анатоксину).
Вважають, що найбільш перспективними є комбіновані полівак-цини, що містять різні антигени. За допомогою таких асоційованих полівакцин можна буде виробляти антибактеріальний, антитоксич-ний і противірусний імунітет. При специфічній профілактиці інфек-ційних хвороб часто використовують моновакцини, дивакцини і тривакцини. Останнім часом почали застосовувати рекомбінантні вакцини з рекомбінантних штамів бактерій і вірусів.
Вакцини застосовуються не тільки для профілактики, а й для лікування хронічних процесів, що мають млявий перебіг, - дизентерії, бруцельозу, фурункульозу, гонореї та інших хвороб. З цією метою використовують вакцини з убитих мікробів, анатоксини, екстракти із стафілококів тощо. Досить ефективним виявилось використання полівалентної стафілококової, стрептококової, гонококової, протибруцельозної вакцин.
При орнітозі, актиномікозі, коліентеритах, стафілококових та інших захворюваннях хороші результати дає комплексна імуноанти-біотикотерапія. Ефективним виявилось також застосування аутовак-цини, тобто вакцини, виготовленої з культури бактерій, виділеної від даного хворого. Вакцинація проводиться різними способами: на-шкірно, підшкірно, через рот, у слизову оболонку носа тощо.
Препарати, що містять антитіла, які згубно діють на мікроби або нейтралізують їхні токсичні продукти, дістали назву сироваток. Виробляють їх із крові тварин, яких імунізують певним антигеном (живі чи вбиті мікроби, віруси, мікробні, тваринні та рослинні ток-сини). Лікувальні і профілактичні сироватки випускають в очищено-му вигляді (без баластних білків, які не містять специфічних антитіл).
Сироватки поділяють на антитоксичні і антимікробні. До перших належать протиботулічна, протидифтерійна, протиправцева та інші. Антимікробні сироватки містять глобуліни і імуноглобуліни. Останні добувають методом фракціонування сироваткових білків із спиртововодяних сумішей при температурі нижче від О °С.
Імуноглобуліни, виділені з крові людини, з профілактичною ме-тою використовують проти поліомієліту, кору, коклюшу, вірусного гепатиту, скарлатини та інших інфекцій. Нині виготовляють специ-фічні Імуноглобуліни спрямованої дії із сироватки донорів, які іму-нізовані проти даної інфекції.
Сироватки застосовують і з діагностичною метою, зокрема, щоб визначити природу збудника, який спричинив якесь захворювання. Багаторічне застосування вакцин і сироваток показує, що специфічна профілактика має дуже важливе значення в системі заходів проти епідемій.
Список використаної літератури
1. Векірчик К.М. Мікробіологія з основами вірусології: Підручник. - К.: Либідь, 2001. - 312 с.
2. Ґудзь С.П. та ін. Основи мікробіології. - К., 1991.
3. Мишустин Е.Н., Емцев В.Т. Микробиология. - М., 1987.
Loading...

 
 

Цікаве