WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМедицина → Сенс життя - Реферат

Сенс життя - Реферат

диктату зовнішніх субстанцій.
У феноменології (засновник Е. Гуссерль) відбувається дальше виокремлення внутрішнього світу людини в особливу сферу, що має свої специфічні характеристики, які ще не до кінця зрозумілі через взаємодію свідомості (в тому числі моральної) та зовнішнього світу. Інакше пов'язана моральна свідомість (її цінності, сенс і значущість цього світу для суб'єкта) із зовнішнім світом. Зовнішній світ, яким він є сам по собі, зостається чужим свідомості.
Раціоналізована свідомість, зведена до науково-пізпавальної функції, орієнтується, за Гуссерлем, на зовнішні та чужі об'єкти.
Феноменологічні інтерпретації свідомості підготували ґрунт для теоретичних пошуків екзистенціально-антропологічної філософії. Представники цієї філософської течії (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, К. Ясперс, Г. Марсель та ін.) у центр уваги ставили екзистенціальні питання людського буття та його сенсу. За основу ж методології дослідження покладено розрізнення двох видів пізнання - істини та сенсу, які раніше виокремлювалися Шопенгауером та Ніцше.
Ж. П. Сартр відкинув як істинні спонукальні мотиви людської діяльності все, що так чи так може бути зафіксоване як іззовні дане, так й існуюча поза індивідом причина. Людина може бути тільки людиною "для себе". Звідси і невдачі, які чатують на неї при спробі досягти свого ідеалу. Вони є неминучими у спробах людини утвердити себе як зовнішню предметність, втілити свої дії в конкретні результати, що, в свою чергу, тягне за собою втрату себе як свободи, особистості як "для себе-буття". Тому буття людське - Це завжди запитання, постановка власне самого буття під питання. Екзистенція - Істинне буття людини, звільнене від нашарувань і "виправдовувальних" мотивів (соціально-історичних обставин, психологічно-фізіологічних нахилів), моралізаторського камуфляжу. Це буття містить у своєму потенціалі будь-які можливості. Досвід (особистий та історичний) не може справляти ніякого впливу. Ось чому людина - "пастир буття" (Хайдеггер), вартовий його сенсу. Відлюдний залежить картина світу, сенс буття взагалі, а отже, вона сповна несе відповідальність за створюваний нею світ, за все, що в ньому діється.
Розглянуті вище концепції сенсу життя все ж таки однобічні, з акцентом на суспільний характер сенсо-життєвих принципів, і тому дещо спрощено аналізують всю проблематику. Більше витонченості й глибини почуттів у релігійній концепції сенсу життя, витоки якої у філософських теоріях Сократа, Платона, І. Канта, стоїків.
За Кантом, покликанням доброчесної людини є прагнення до найвищого блага у світі. Сенс життя, вважав Кант, у самій людині, речі у собі, а тому не виходить за межі сфери намірів, не є змістом її діяльності. Сенс життя не існує окремо як певний атрибут реальності взагалі. Він виникає в процесі усвідомлення індивідом свого буття як власне людського, як суб'єкта морального закону, як абстрактної мети.
Сенс життя є проявом людської особистості. Квінтесенцією людської поведінки виступає добровільне підкорення індивіда моральному закону (категоричному імперативові). Таке підкорення підносить людину над собою. Умовою і духовною формою такого піднесення є усвідомлення людиною свого місця у світі. Таким чином, І. Кант розглядає як форму вираження сенсу життя певний світогляд (у самого Канта - це релігія).
Сократ вважав сутністю людини її внутрішній світ і душу, як форму самопізнання. Дотримання доброчесності, освітлене людським розумом, і є, за Сократом, сенсом життя. Платон визначає сенс людського існування у злитті людини з Богом як творцем світу, підносячи сенс із світу чуттєвого до світу надприродного. Процес злиття світового сенсу з Богом завершив Філон Олександрійський (філософ Стародавнього Риму), котрий вдало поєднав релігійні постулати грецьких філософів з догмами святого письма. Збіг релігійного та філософського вирішення тих чи тих проблем і, зокрема, проблеми людини і сенсу її земного буття, не випадкове: філософія тут виступає методологічним підмурком релігії.
Вихідні позиції існування філософи чітко вказують на її генетичний зв'язок з релігією. Багато філософських проблем, у тому числі й проблема сенсу життя, тепер уже є предметом релігійного осмислення, складовою культової практики. І якщо філософія спочатку виступала у ролі "служниці релігії", то з часом релігія стала предметом філософського дослідження, методологічно незалежного від релігії.
Релігія ґрунтується на положеннях щодо визначального впливу на людину та суспільство надприродного (Божественного прозріння) уявлення про існування душі після смерті тощо. Основоположним принципом релігії є теоцентризм, який пояснює сутність людини актом Божественного творіння. І релігії притаманний відповідно антропоцентризм, оскільки Людина, за святим письмом, вінець творіння.
У сучасній релігії акцентується увага на зв'язках як на вертикальному рівні "Людина - Бог", так і на горизонтальному "Людина - Людина".
Важливо зауважити, що вертикальний та горизонтальний рівні для християнського уявлення (про світ і своє місце в ньому) не відокремлені один від одного. Так, професор богослов'я Н. А. Заблоцький пише: "Християнській свідомості властиво розглядати факти та явища не лише в одній горизонтальній проекції, але й постійно горизонтальне бачити у світлі вертикального, тобто в проекції входження в цей світ царства Божого".
Визначаючи, з одного боку, відносну самостійність дій людини, з іншого - у будь-якому разі дію останньої треба співвіднести з вищим задумом. Тільки така взаємодія вертикального та горизонтального рівнів життя, згідно з висловлюванням того самого професора Н. А. Заблоцького, дає віруючому повноту життя. Якщо повнота життя на вертикальному рівні полягає у прагненні до спасіння, то на горизонтальному - означає солідарність усього людського роду, участь у всіх проявах життя людства, служіння йому, співробітництво з ним. Вертикальний вимір є лише тоді істинно християнським, коли він нерозривно пов'язаний з горизонтальним.
У пошуках сенсу життя людина дістає і взірець моральної особистості - Христа. Саме в його особі люди знаходять ідеал, здатний наповнити сенсом земне життя. Для Ісуса найвищим і єдиним сенсом існування є Бог-Отець, тому па запитання законника, яка найголовніша заповідь, Ісус відповідає: "... возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм: це є перша і найбільша заповідь" (Матв. 22, 36 - 38), оскільки у ближньому і через ближнього людина любить Бога, то й друга заповідь - "возлюби ближнього твого як самого себе", - говорить про найвищий сенс існування християнина, даний з неба і позначений абсолютним характером.
Релігійна філософія людини і питання, які вона вирішує про сенс людськогожиття, пов'язані з іменем датського протестантського філософа С. К'єркегора. У його оригінальній концепції, де своєрідно відбиваються ідеї філософії А. Шопепгауера й "Філософії одкровення" Ф. Шеллінга, центральним поняттям стає людське існування (екзистенція). Віра інтерпретується К'єркегором як суб'єктивне переживання особистості і не залежить від логіки й соціальної дійсності. Центром філософії він ставить особистість як неповторну унікальність, акцентуючи увагу на її внутрішньому емоційному світі, незалежному від
Loading...

 
 

Цікаве