WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМенеджмент → Управління прибутком - Реферат

Управління прибутком - Реферат

(формування резервного фонду).
Інвестиційні можливості реалізації високоприбуткових проектів. Якщо в портфелі підприємства є готові реальні проекти, внутрішня ставка прибутковості по яких значно перевищуєсередньозважену вартість капіталу і такі проекти можуть бути реалізовані у відносно короткий період, то частка капіталізованого прибутку повинна істотно зрости.
Альтернативні внутрішні джерела формування фінансових ресурсів. Якщо потреба в інвестиційних ресурсах, що забезпечують приріст намічених обсягів операційної діяльності, може бути задоволена за рахунок альтернативних внутрішніх джерел їхнього формування, то можливості використання прибутку для споживання істотно розширюються. І навпаки.
Стадія життєвого циклу підприємства. На ранніх стадіях свого життєвого циклу підприємства змушені більше коштів інвестувати у свій розвиток, обмежуючи розміри виплат доходів власникам. Це пов'язано з високим рівнем інвестиційних потреб таких підприємств, їх відносно меншим потенціалом доступу до кредитних ресурсів, більш високою вартістю приваблюваного капіталу і т.п. У той же час підприємства на стадії зрілості ведуть не настільки активну діяльність у сфері реального інвестування, мають можливість залучати необхідні їм кредитні ресурси на більш вигідних умовах, а отже, можуть забезпечити більш високі розміри виплат доходів власникам і персоналу.
Рівень ризиків здійснюваних операцій і видів діяльності. Якщо підприємство веде агресивну, високоризикову політику в окремих сферах своєї діяльності, здійснює великий обсяг окремих господарських операцій з високим рівнем ризику, воно змушене направляти більше коштів з прибутку на формування резервного та інших страхових фондів. Без забезпечення такого мінімального внутрішнього страхування високоризикової господарської діяльності зростає невідворотна загроза банкрутства підприємства.
Рівень коефіцієнта фінансового левериджа. Якщо підприємство має можливість підвищити ефект фінансового левериджа за рахунок росту його коефіцієнта, не знижуючи при цьому істотно рівень своєї фінансової стійкості, частка споживаної частини прибутку в процесі її розподілу може бути підвищена. І навпаки, якщо коефіцієнт фінансового левериджа надмірно високий і не забезпечує приріст фінансової рентабельності, а зниження обсягу використовуваного позикового капіталу може викликати істотне скорочення обсягів операційної діяльності, підприємство змушене капіталізувати значну частину свого прибутку.
Чисельність персоналу і діючі програми його участі в прибутку. Чим вища чисельність персоналу, чим більший обсяг контрактних зобов'язань підприємства з участі персоналу в прибутку, тим вищою повинна бути частка споживаної частини прибутку. Цей фактор формує і внутрішні пропорції розподілу споживаної частини прибутку - між власниками і персоналом підприємства.
Рівень поточної платоспроможності підприємства. В умовах низького рівня поточної платоспроможності, високого обсягу невідкладних фінансових зобов'язань підприємство не має можливості направляти великі розміри прибутку на споживання. Це привело б до значного зниження рівня ліквідності активів, що підтримують поточну платоспроможність, а також до зростання загрози банкрутства підприємства. З позицій генерування фінансового ризику зниження платоспроможності більш небезпечне, ніж зниження рівня дивідендних виплат з його негативним впливом на ринкову ціну акцій.
Аналіз розглянутих факторів дозволяє істотно знизити діапазон параметрів можливих пропорцій розподілу прибутку за напрямами, у першу чергу - пропорцій капіталізованої і споживаної її частин, що формують головні умови майбутнього розвитку підприємства. Крім того, ряд розглянутих факторів можуть бути використані і при формуванні внутрішніх пропорцій розподілу прибутку в рамках основних її елементів.
Принципи розподілу прибутку і фактори, його що обумовлюють, дозволяють сформувати на підприємстві конкретний тип політики розподілу прибутку (дивідендної політики), найбільшою мірою задовольняючи обчислену мету і враховуючи можливості розвитку підприємства у майбутньому періоді.
4 Політика виплати дивідендів
Термін "дивідендна політика" пов'язаний з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Однак розглянуті в цьому розділі принципи і методи розподілу прибутку застосовні не тільки до акціонерних товариств, але і до підприємств будь-якої іншої організаційно-правової форми діяльності. Розподіл прибутку в акціонерному товаристві являє собою найбільш складний його варіант і тому обраний для розгляду всіх аспектів цього механізму. У принципі ж у більш широкому трактуванні під терміном "дивідендна політика" можна розуміти механізм формування частки прибутку, виплачуваної власнику, відповідно до частки його внеску в загальну суму власного капіталу підприємства.
Основною метою дивідендної політики є встановлення необхідної пропорційності між поточним споживанням прибутку власниками і майбутнім його ростом, який максимізує ринкову вартість підприємства й забезпечує стратегічний його розвиток. Виходячи з цієї мети поняття дивідендної політики може бути сформульоване в такий спосіб: дивідендна політика являє собою складову частину загальної політики керування прибутком, що полягає в оптимізації пропорцій між споживаною і капіталізованою його частинами з метою максимізації ринкової вартості підприємства.
Існують два різних підходи в теорії дивідендної політики. Перший підхід зветься "теорія нарахування дивідендів за залишковим принципом". Його послідовники вважають, що величина дивідендів не впливає на зміну сукупного багатства акціонерів, тому оптимальна стратегія в дивідендній політиці полягає в тім, щоб дивіденди нараховувалися після того, як проаналізовані усі можливості для ефективного реінвестування прибутку. Таким чином, дивіденди виплачуються тільки в тому випадку, якщо профінансовані за рахунок прибутку всі прийнятні інвестиційні проекти. Якщо весь прибуток доцільно використовувати для реінвестування, дивіденди не виплачуються зовсім. Якщо ж у підприємства немає прийнятних інвестиційних проектів, прибуток у повному обсязі направляється на виплату дивідендів.
Основні теоретичні розробки в рамках цієї теорії були виконані Франко Модільяні і Мертоном Міллером у 1961 р. Вони висунули ідею про існування так званого "ефекту клієнтури", відповідно до якої акціонери віддають перевагу стабільності дивідендної політики, ніж одержанню якихось екстраординарних доходів. Крім того, Модільяні і Міллер вважають, що дисконтована ціна звичайних акцій після фінансування за рахунок прибутку всіх прийнятних проектів плюс отримані за залишковим принципом дивіденди в сумі еквівалентні ціні акцій до розподілу прибутку. Проте Модільяні і Міллер усе-таки визнають визначений вплив дивідендної політики на ціну акціонерного капіталу, але пояснюють його не власне впливом величини дивідендів, а інформаційним ефектом - інформація про дивіденди, зокрема про
Loading...

 
 

Цікаве