WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМакроекономіка → Глобалізація і її вплив на національну економіку - Курсова робота

Глобалізація і її вплив на національну економіку - Курсова робота

Глобалізація як інтеграція або творення певного гомогенного простору, зазвичай, ідентифікується з Заходом, тобто країнами усталеної демократії. Проте найбільшого успіху вона досягла у Західній Європі, на теренах якої утворився Європейський Союз. Уперше правові акти про єдину Європу – Римські договори – було прийнято у 1957–1958 рр. Натомість, у 1986–1987 рр. їх переглянуто і оновлено після ухвалення Єдиного Європейського Акта. Ще через кілька років відбулося підписання Маастрихтського договору (1992–1993 рр.), яким власне започатковано Європейський Союз. Нарешті, Амстердамський договір (16-17 липня 1997 р.) заклав нові підвалини процесу інтеграції. Непоодинокі дослідники доходять висновку, що сьогодні ЄС – це фактично нова форма політичного устрою, складовими якого є націодержави. Так, оксфордський політолог Ларрі Зідентоп твердить, що сучасна Європа переживає вироблення нової політичної форми, яка буде чимось більше, ніж конфедерація, але менше, ніж федерація, а саме об'єднанням незалежних держав, що поступаються своїм суверенітетом лише в обмежених сферах або в обмеженому ступені. Ця Європа, за думкою дослідника, становитиме асоціацію, яка не прагне до використання сили примусу при прямій дії на громадян, як це має місце у межах національних держав [22]. Після прийняття Конституції ЄС, розроблюваної Конвентом під керівництвом екс-прем'єра Франції Валері Жіскар д'Естена, зроблений висновок ні у кого не викликатиме заперечень.

То вже йдеться, так би мовити, про повну перемогу глобалізації в Європі? Ні, це не так. По-перше, має рацію російський дослідник М. Ільїн, коли твердить, що посилення взаємозв'язків світу (певного регіону. – М. С.) через взаємопроникнення окремих їх фрагментів становлять поки що не результат, а "обіцянку" глобалізації [23]. По-друге, негативна відповідь підтверджується вищенаведеною інтерпретацією глобалізації як встановлення якісно нових взаємин між державою і суспільством, що означає забезпечення вищого ступеня прав і свобод людини та більшої керованості суспільним прогресом.

Гетерогенність, як інший бік глобалізації, теж доволі багатоаспектне явище. Воно втілює у собі мегадиференціацію, трендами якої є глобальний світ ("протоядро") та увесь інший ("міжнародна система"). Центральне питання тут, як зазначає відомий американський дослідник Девід Хелд, чи залишається за умов глобалізації недоторканною суверенність націодержави чи вона сходить нанівець? Ґрунтовно розглядаючи це питання, дослідник визначає наявність чотирьох розмежувань між глобосвітом і усім іншим і доходить висновку, що націодержава не згасає, а залишається, зазнаючи при цьому істотних змін [24]. Погоджуючись з оцінкою та висновком Д. Хелда, зазначимо, що хоч якої б глибини сягали процеси інтеграції і взаємозалежності (глобалізації), вони мають свого постійного "опонента". Водночас поглиблюється диференціація. Вона у самому підмурку глобалізації, адже держави – ініціатори об'єднання, розпочинаючи та проводячи його, переслідують національні інтереси. Так, коли точилася дискусія про Європейський проект ("Маастрихт"), "національна ідея", точніше ідея інтересів національних держав, була чи не пріоритетнішою. Тогочасний прем'єр Великої Британії Мейджор підкреслював, що участь британців в Об'єднаній Європі має єдиний сенс – забезпечення національних інтересів держави. ЗМІ Франції рясніли заявами, що "Маастрихт" потрібен для звеличення Франції, встановлення контролю над німецькою маркою. "Фігаро" відзначила, що для німців "Маастрихт" подібний до Версальського договору без війни" [25]. Тут зустрічаємося з цікавим, раніше незнаним явищем – спробою націоналізувати глобалізацію.

Інший рівень гетерогенності у самих суб'єктах глобалізації. Йдеться про мультикультуралізм та проблему територій у багатьох країнах Заходу. Мультикультуралізм у таких країнах, як Австралія, Канада, США й інших, заступив місце асиміляторської етнонаціональної політики, політики "плавильного тигелю", яка намагалася з різних етносів утворити гомогенне суспільство [26]. Отже, мультикультуралізм – це справжня альтернатива інтеграційним процесам. У цьому ж річищі прагнення окремих регіонів не тільки західних, але й інших країн до більш самостійного функціонування і навіть автономного розвою. Прикладом може бути Шотландія, яка, перебуваючи у складі Великої Британії, шукає шляхів самостійного входження до структур Євросоюзу. Про непоодинокість цієї практики свідчить поява нового поняття: "Європа регіонів" [27]. Проблема міжрегіонального поділу загострюється і у державах, які тільки-но зазнають впливу глобалізації. За приклад візьмемо Росію, на столицю якої припадає усього 6% населення країни і 30% податкових надходжень до бюджету. Це свідчить про те, що у Москві життєвий рівень у 5-6 разів вище, ніж у цілому в Росії [28].

Двоїстий характер глобалізації одночасно свідчить про таку суперечливість цього явища, що дехто може усвідомлювати його як парадоксальне явище. Втім тут ніякого парадоксу немає. Ми просто вкотре зіткаємося з суперечливим характером соціального прогресу. У парі "інтеграція (єдність) – фрагментарність" домінуючою є перша частина, тобто прагнення до поширення у світі цінностей, стандартів поведінки людей і самого способу життя. Цьому процесові французький дослідник П'єр де Шарден надав вдалого образу "скручування світу на себе" [29].

Проте цьому скручуванню існує жорстка протидія. У глобалізації не тільки прихильники, але й запеклі вороги. Боротьба, що точиться між ними, поволі опиняється в епіцентрі світового соціального конфлікту. Позиція перших може бути схарактеризована рядком пісні Боба Ділона: "Вам би краще навчитись плавати, аби не потонути каменюкою". Антиглобалісти волають: "Глобалізація – це Содом і Гоморра сучасного світу". Глобалізація, таким чином, владно втручається і в соціальну сферу суспільства. Соціально-класові суперечності, які нещодавно були головними та детермінували протистояння Заходу і світового комунізму, відтискуються на периферію, поступаючись місцем іншим суперечностям, що зумовлюють нове протистояння: Західні демократії проти "Темного Середньовіччя" (Е. Тоффлер).

Непростою є політична стратегія пострадянських країн у цьому протистоянні. Природно, що йдеться передовсім про нашу державу, а також Росію, з якою ми пов'язані щільно всіма сферами свого буття та багато в чому все ще залежні від неї. Україна загалом визначила своє майбутнє ще у середині 90-х, коли обраний уперше Президент Л. Д. Кучма в документі "Шляхом радикальних реформ" (1994 р.) визначив власну загальну стратегію та бачення моделі майбутньої України: відмовлення від формаційного й класового підходу, визнання пріоритетності загальнолюдських, демократичних цінностей, творення солідарного суспільства, забезпечення союзу праці, інтелекту та капіталу. Натомість цю стратегію було певною мірою здійснено реформуванням суспільства і держави та доповнено висновком європейського вибору України. "Конче важливо, – заявив Л. Д. Кучма у Посланні до Верховної Ради–2002, – забезпечити наступність нової стратегії, її органічний зв'язок з позитивними надбаннями попереднього періоду, з урахуванням того, що курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної незалежності. Він викристалізовується з історії нашого народу, його ментальності та демократичних традицій, з прагнення нинішнього покоління бачити свою державу невід'ємною складовою єдиної Європи" [30]. Виходячи з нових реалій розвитку світсистеми, визначилася і Росія, обравши демократичний вектор дальшого поступу. У посланні Федеральним зборам (2002 р.) Президент В. Путін наголосив: "Ми будемо продовжувати активну роботу з Євросоюзом, спрямовану на формування єдиного економічного простору". І ще: "Ймовірно, що для Росії проблема вибору – інтегруватися у світовий економічний простір чи ні, не інтегруватися, – така проблема перед нами вже не стоїть. Світовий ринок уже у нас, а наш ринок став частиною світової системи" [31].

Водночас центральна влада розуміє, що глобалізаційна стратегія України – це модель на зростання. Тут і політика двох стандартів до України з боку Заходу, що її відзначає наш Президент та якої слід уникати, а також необхідність попереднього розв'язання складного завдання досягти впродовж наступного десятиріччя європейських стандартів життя суспільства та функціонування держави.

Реформування політичної системи, боротьба щодо якого точиться в українському політикумі та суспільстві, здається, є першою сходинкою у цьому крутому висхідному поступі. Не вдаючись до конкретного аналізу існуючих проектів щодо цього, відзначимо, що усі вони мають певні вади, зокрема, перший з проектів – президентський – майже не заторкує такого недоліку сучасної політичної системи України, як консервування залишків радянського політичного ладу. Однак це предмет зовсім іншої, спеціальної розмови. Крім глибокої політичної реформи, структури громадянського суспільства та політична еліта мають убезпечити реалізацію правила "золотого корсету". Згідно з ним держава, ставлячи за мету входження до світового розподілу праці, мусить підкоритися майже двадцяти передумовам [32]. Багато? Так, та проте всі вони укладаються в єдине: цивілізована ринкова економіка. Проблема тут в тому, чи зможуть вітчизняні політичні шевці викроїти "корсет", придатний саме для України, адже відомо, що це правило передбачає "один розмір для всіх".

Loading...

 
 

Цікаве