WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → «Excelsior!» Івана Франка як цикл філософських алегорій - Реферат

«Excelsior!» Івана Франка як цикл філософських алегорій - Реферат

ІІ. Зміст алегорії "Беркут" (1883) – протест проти раз і назавжди встановленої ієрархії, бунт проти поневолення, насильства і примусу. Беркут – символ невблаганної Долі, "над життям грізний, невпинний образ смерти" [27, т. 1, с. 62], і водночас конкретизоване в соціально-історичному вимірі (хоча й узагальнено-символічне) уособлення лютого царя-кровопивці як вершителя людських доль, який "вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє" [27, т. 1, с. 63]. Вихідний пункт розгортання ліричного сюжету – мотив правдо- і богошукання "гнівливої думки": "Де правда та? Де ти, великий боже? Всі зорі збігла я, атоми всі в природі Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі" [27, т. 1, с. 62]. Думка не знаходить правди під небесами; отже, її слід виборювати на землі. Та цьому заважає завислий в блакиті "беркут нестримний" – Дамоклів меч пригноблення. Шіллерівський заклик "In tiranos!" – "Проти тиранів!" ("Розбійники") трансформується в прокляття всьому, що гнітить людську душу, "що звесь беркут"5: "Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!" [27, т. 1, с. 63]. Воздати злом за зло, жорстокістю за жорстокість – намір героя, який він реалізує. Героїзм бунту – це відповідь на фатальний тиск нелюдської влади. Ліричне "я" героя змінює образ маси борців за визволення з-під гніту: "Нас є стрільців стосот" [27, т. 1, с. 63]. Просторова опозиція "неба звід" – "земне ложе" вирішується на користь останнього: "заземлення" поетичної проблематики знаменує переорієнтацію на земні справи.

ІІІ. "Христос і хрест" (1880) – філософсько-алегорична притча, осердя якої – ідея "олюднення образу Христа" (Л.Бондар [1, с. 137]). Ліричний сюжет, переданий в основному через візуальні образи (це дало дослідниці підстави окреслити його як "відеосюжет" [1, с. 137-138]), становить собою замкнуте коло просторових переміщень: Христос розп'ятий на хресті – падіння на землю, сумирний спочинок "на живім природі лоні" – нове розп'яття – "...якісь побожні руки [...] з соломи перевеслом прив'язали до хреста" Месію, не давши йому спокою по довгих стражданнях. Роль сюжетотворчого конфлікту тут також виконує опозиція "вершин і низин" – землі і неба. При цьому змінюється традиційна оцінна градація цих смислообразів: земля постає як джерело гармонії, царство блаженної природи, височінь же старого хреста – символ мук і страждань. "Сила" притчі звучить "дещо спрощено і сухо", за враженнями Л.Бондар: "Так побожні пересуди [...] Силуються понад людськість Будь-що-будь піднять Христа І хоч брехні перевеслом Прив'язати до хреста" [27, т. 1, с. 65]. Та це, на нашу думку, зовсім не раціоналістичне заперечення релігії як віри в щось вище, надлюдське, морально досконале. Навпаки: це якраз утвердження нової, гуманістичної віри в людину, ідеалом якої виступає для Франка Христос. Фінал твору крізь призму його символіки прочитується як рішуча незгода ліричного суб'єкта з прагненням псевдорелігійних людей-"фарисеїв" замість земного "вінця любові", звитого з квітів, одягнути терновий вінець мучеництва на Христа, котрий "...з хреста старого Сходить між людей..., ...ставши чоловіком, Ближчий, вищий нам стає, І святим своїм приміром Нас до вольності веде" [27, т. 1, с. 64]. А саме таке "олюднення Христа", а відтак і олюднення, гуманізацію християнства, його наближення до земних проблем, гаряче вітає поет. Він протестує проти релігійного фанатизму, "почитання богів, ...диму жертв, ...тьми церемоній, ...обмани, крові й сльоз" [27, т. 1, с. 64], але не проти людинолюбної християнської моралі. Тому й Христос для нього – не похмурий аскет, а "утілення повноти людського буття, його краси, а не страждань", як справедливо відзначає Л.Бондар [1, с. 139]. На наше переконання, така модифікація сакрального образу Месії у головних рисах збігається, зосібна, із прагненням німецького "поета поетів"6 Й.-Х.-Ф.Гельдерліна погодити Христа й Діоніса [див.: 8, с. 195-213] – синтезувати дві інкарнації архетипної міфологеми бога, що вмирає і воскресає. Властиво, Франків Христос у "вінці любові" з фіалок та подорожників – це воскреслий "на живім природи лоні" античний Діоніс, бог виноградарства, князь пристрастей та земного шалу, освячений і ушляхетнений проповіддю любові неземної. Тож третя алегорія "Excelsior!", як і Гельдерлінові гімни, – спроба поетичного засвідчення істини, що "Христос іще живий", – але не в зашкарублій, змертвілій обрядовості, а в самій "плоті" людського буття. І від того "заземлення" Богочоловік стає не тільки "ближчим", але й "вищим".

ІV. "...Властиво не лірика, а філософія, nothdrftig in Poesie gecleidet [сяк-так одягнена в поезію. – Б.Т.]" [27, т. 48, с. 286]. Так скромно, ледь іронічно, Франко писав у листі до І.Балея про одну зі своїх найкращих філософських поезій – вірш "Човен" (1880), уперше надрукований із промовистою назвою "Вічні питання" в журналі "Світ" у 1881 році (№ 8-9, с. 150), за підписом Мирон ***. Філософська алегорія "Човен", котра чомусь досить рідко привертала увагу франкознавців, – це роздум про сутність і призначення людського життя, втілений у казково-фантастичну композиційно-мовленнєву форму діалогу двох олюднених "героїв" – хвилі і човна. Тло їх бесіди-диспуту – розбурхане, безбережне море – традиційний символічний образ-топос нескінченного й вічного буття, в якому людина – лише маленький, утлий човник7. Ця диспозиція (цікаво, що одне із значень цього полісемічного слова – розташування кораблів у відкритому морі [див.: 23, с. 216]) людини і буттєвого океану, по суті, і є предметом дискусії. Варто наголосити, що в цьому тексті основне, вічне філософське питання формулюється цілком у дусі А.Камю: чи варте життя, щоб його прожити, ачи самогубство – найбільш гідний вихід з абсурдного світу [пор.: 13, с. 72]? Хвиля, "мов дитя, цікава", ставить перед своїм співрозмовником вічні питання (пригадаймо першоназву твору): "Хто ти, човне? Що ти, човне? Відки і куди пливеш? І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?" [27, т. 1, с. 65]. Нам, людям ХХІ століття, цей град духовно-пізнавальних запитів нагадує назву славетного філософського полотна французького художника П.Ґоґена: "Звідки прийшли ми? Хто ми? Куди йдемо?" (1897) [див.: 12, с. 260]. До цього часу, мабуть, не можемо дати остаточні відповіді – по довгих духовних пошуках, з гірким досвідом світових війн та геноцидів і неосяжним культурним набутком за плечима. Човнові ж із Франкової поезії ці запитання видаються взагалі нерозв'язними: "Відки взявся я – не знаю; чим прийдеться закінчить Біг мій вічний – тож не знаю" [27, т. 1, с. 65]. Світ постає незрозумілим нагромадженням суперечливих – ворожих і прихильних – сил, спокус і таємниць: "Хвиля носить, буря рве, Скали грозять, надять-просять к собі береги мене" [27, т. 1, с. 65]. Більше від того – цей вічний мандрівник і не прагне розв'язувати екзистенційні проблеми (хто я? звідки? куди? навіщо?), не вбачає сенсу у пошуках відповідей. Хоча він спочатку й прикривається відчепним "не знаю", насправді його світоглядна позиція вже чітко скристалізована у специфічну філософію резиґнації. Це філософія зневіри в собі і в світі та байдужості до себе й до світу, нежертовного самозречення й самозаперечення, відмови від намагань віднайти ціннісні орієнтири для усвідомленої, доцільної активності, цілковитої покори долі, примирення з абсурдністю буття, котре постає як буття-до-смерті, мовою образів – життя "понад власним гробом":

Хвилі – то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя;

Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я.

Поти лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов:

Вітер гонить, хвиля ломить – і я вже на дно пішов [27, т. 1, с. 65].

Ліричний протагоніст надзвичайно точно діагностує власну екзистенційну ситуацію – завше на тонкому лезі буття, завше на межі життя і смерті, завше перед загрозою загибелі, оперуючи при цьому поняттями-переживаннями, що дослівно співпадають з екзистенціалами С.К'єркеґора: тривога, страх, біль, туга, смерть [див.: 21, с. 550-567].

Loading...

 
 

Цікаве