WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Експресіонізм у творчості Івана Франка - Реферат

Експресіонізм у творчості Івана Франка - Реферат

Франко вміє епатувати реципієнта і натуралістичним фактографізмом, і гіперболізованим, а часом навіть деформованим, зображенням реальної дійсності. Вміє він також епатувати літературну критику, проводячи "психічну атаку" на її позиції, так само, як це робили німецькі експресіоністи. В тогочасних українських і німецьких літературах були схожі проблеми: потрібно було "долати інерцію патріархальщи, солодкавості, прикрашування, провінційної дріб'язковості" [5, с. 143-144]. Франко сміливо заявляє, що ніякі правила та обмеження для письменника не обов'язкові, крім правил доброго смаку, що "всякий твір буде добрий, крім вкучного та безхарактерного" [9, т. 30, с. 218]; що "характерний, пануючий оклик наших часів – це повна емансипація особи автора з рамок схоластики, повний розрив з усяким шаблоном" [9, т. 30, с. 217].

Оголосивши вотум недовіри раціоналізмові, експресіоністи апелюють не так до розуму, як до серця читача. Мовою експресії вони звертаються до емоційної, почуттєвої сфери людського єства. Експресіоністи шукали жорсткі, пронизливі, часом дискомфортні, дисгармонійні засоби художнього зображення, які були б здатні розворушити почуття, що на їхню думку, мало сприяти здійсненню основної мети творчості – розкрито і донесенню до реципієнта того нервового напруження, котре переживали самі митці. Франко, який з величезною повагою ставився до розумової "наукової підкладки" в творах мистецтва, все ж не міг не помітити пануючої в кінці XIX – напочатку XX ст. тенденції до посилення емоційного звучання у творчості представників модерної літератури. Про "новішу белетристику" в Україні він пише: "Зверхніх подій в її зміст входить дуже мало описів ще менше; факти що творять її головну тему, – се звичайно внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи. Не об'єктивне протокольне представлення мають на меті автори, а збудження в душі читачів аналогічного чуття чи настрою всякими способами, які дає мова і злучені з нею функції нашої фантазії" [9, т. 41, с. 525-526]. Навіть більше правдивий і послідовний позитивіст Франко час від часу й сам дозволяє собі творчі експерименти в царині "емоціо". У переважній більшості – це своєрідні ірреальні вкраплення в канву загалом реалістичних творів. Навіть у добу соцреалізму неможливо було зігнорувати присутність зазначених епізодів у творчості Франка. І. Стебун, наприклад, пише: "Коли свідомість мовчить, із закамарків пам'яті виповзають ті враження, що відбилися в ній, не створивши зв'язаного логічного ланцюга. Виникають дивовижні химери снів"... [8, с. 119].

Франкознавці намагалися і намагаються проникнути в таємниці творчої лабораторії письменника саме через "чорні ходи" ірраціонального, що ведуть до підвалин його підсвідомості. М. Євшан, аналізуючи повісті "Перехресні стежки" та "Великий шум", зазначає, що "обидві вони роблять пригноблююче враження своїм настроєм..., якийсь "' надприродний" елемент втискається в ті повісті, розкриває їх композицію і, хто знає – чине самі творчі задуми автора". На думку Євшана, "це наче настрій чорної меланхолії, який находить на думку несподівано, здавлює її як спазм і кладе перед очі дикі, страшні Візії" [3, № 6, с. 43].

Р.Піхманець пише про образ загадкового потопленика у філософському оповіданні "Терен у нозі", що це, за логікою Юнга, "наповнені індивідуальним досвідом архетипні форми "колективного безсвідомого" еруптують на поверхню свої внутрішні поклади, вивертають "гарячу магму з підспудних надр". На думку дослідника, "образ криваво-червоного ока, що наводить жах на пана Суботу з повісті "Великий шум",... джерелами сягає збурено-роз'ятреної психіки героя" [7, с. 316].

У зазначених епізодах із Франкових творів знаходимо рису, характерну для творчості експресіоністів, у яких "підвищена експресивність спотворює реалістичну художню форму...; явища життя часто постають у вигляді калейдоскопа фантастичних, кошмарних видінь" [4, с. 38].

Але звернімося врешті-решт від теоретичного осмислення проблеми "Франко й експресіонізм" до її практичного аспекту : як проявляються елементи поетики експресіонізму на рівні конкретних художніх творів письменника? Ілюстративного матеріалу в цьому плані у Франка не бракує. У новелі "На роботі" глибиною експресії вражає образ зустрінутого в царстві Задухи мученика – ріпника:

"Аж ось туй недалеко мене крик розлягся. Приглядаюся ближче. Ріпник. І чого він так заводить? Я вдивляюся в нього ще ліпше Господи! Що йому таке? Права рука і права нога в нього потрощені на камуз. Кров обстила, кістки подрухотані стирчать. А він штильгукає та все кричить: "Віддай ми моє здоровлє, – окаяннику, жиде! Возьми собі тоту прокляту заробленинуі Возьми си мої гроші кроваві, – всьо возьми! Лиш віддай ми моє здоровлє! В мене діти дрібні! Без руки не зароблю на них! Моя хата далеко. Без ноги не зайду до неї! [9, т. 14, с. 301-302].

Для того, щоб пробити стіну відчуження, відстороненості у взаєминах з читачем, Франко застосовує "вибухову суміш" – поєднання елементів натуралізму й експресіонізму. У "Наверненому грішнику" подібним чином він зображає всі жахи пекла, які постали перед головним героєм – Василем Півтораком:

"І от йому бачиться, що він уже впав на сам спід пекла, що тут прискакують до нього страшні, гидкі маровища, шарпають його, рвуть і торочать із нього внутреності, валять залізними довбнями в голову, видовбують розпеченими долотами очі. Йому бачиться, що його руки й ноги колесують зубчастими колесами, що його поять розтопленов смолов. Йому тепер в страшенних образах привиджувалися всі тоті кари, котрі не раз чув з казальниць приобіцювані пиякам" [9, т. 14, с. 359].

Детальні описи пекельних мук, жорстокі фантазії на тему покарання за гріхи, які у середньовіччі використовувалися з метою повчання, навернення грішників на праведний шлях, проявлялися і в барочному гротеску, і в містичному романтизмі, і в сучасному Франкові натуралізмі, і, зрештою, в експресіонізмі. У Франка страшні візії Гриня, Василя Півторака – це лише ірреальні епізоди, які підвищують емоційну тональність у загалом реалістичного типу творах. Тому їхня поява раціонально пояснюється (у першому випадку напівсвідомим від задухи станом Гриня, а в другому –гарячковим маренням Василя).

Художник-експресіоніст Жорж Руо писав: "Живопис для мене – засіб для того, щоби забути про життя, крик у ночі, стримуване схлипування, прихована посмішка. Я мовчазний друг тих, хто страждає мовчки" [1, с.53]. Образ крику в нічній пітьмі, крику, якого ніхто не чує – типовий для творчості експресіоністів. Згадаймо хоча б класичну в цьому аспекті картину Е. Мунка – "Крик". Ця назва, характерна для живописних полотен експресіоністів, цілком підійшла б до насичених звуковими образами літературних картин Франка.

У Василя Півторака "шум в голові заглушував усі гадки, переливався у всілякі найвідразливіші, найстрашніші голоси, які коли-небудь чув на своїм віці. Тут був і скрип корби, котров витягав послідній раз сина з ями, і глухий звук падучого тіла, і тяжке бовтнення у глибоку пропасть, і роздираючий душу вереск мліючої матері, і все, все, що мов тараном, розвалило його щастя, мов громом, роздрухотало його життя" [9, т. 14, с. 359].

Очищення через крик приходить до Василя у момент найвищого емоційного напруження, коли з усіх боків насуваються на нього жертви бориславської нафтової лихоманки:

"Із усіх кутів вони тиснуться до нього, стогнуть, плачуть, пищать, регочуться і тісніше його обступають, наступають на його ноги, на груди, давлять, тлумлять, їх дотик холодний, мов крига, проймає його до костей, ваготить на нім, мов навалені гори. Дух йому запирає, смертельний піт заливає очі, і нараз з глибини зболілої душі виривається страшний крик: "Змилуйтеся надо мнов. Що я вам винен? Хіба я хотів лиха для вас? Хіба я щасливіший від вас?" [9, т. 14, с. 359-360].

Loading...

 
 

Цікаве