WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Автологічне слово Івана Франка у другому жмутку “Зів’ялого листя” - Реферат

Автологічне слово Івана Франка у другому жмутку “Зів’ялого листя” - Реферат

Реферат на тему:

Автологічне слово Івана Франка у другому жмутку "Зів'ялого листя"

Збірку "Зів'яле листя" докладно вивчали франкознавці [1, с. 198-215; 2, с. 27-51; 3, с. 10-14]. З останніх праць привертає до себе увагу розвідка Л.Сеника [7, с. 18-24] та статті І.Денисюка і В.Корнійчука [4, с. 265-281; 5, с. 126-138].

Збірка (виявляється, щоденник таки існував) і "літературна фікція", про яку І.Франко пише в передмові до другого видання "Зів'ялого листя" (1910 р.), була фікцією не зовсім.

Звернімо увагу на датування поезій збірки. Перший жмуток творився впродовж 1886-1893 років (з Целіною Журовською Франко познайомився саме 1886 р.), другий жмуток датовано 1895 роком, третій створено у 1896 році перед самим виходом збірки у світ.

Отже, збірка "Зів'яле листя" не була вислідом одномоментної творчої праці, як би цього можна було сподіватися, коли б він лише обробляв у поетичній формі цей щоденник.

У збірці йдеться про "глибокі рани серця" не лише автора щоденника, а й самого автора трьох "жмутків" "Зів'ялого листя", яка, за визначенням І.Франка, є "ліричною драмою". Однак у ній присутній і оповіднийкомпонент: у першому вірші другого жмутку починається "надсянська легенда". Нараційний компонент є одиним із членів вельми своєрідного психологічного паралелізму. "Легенда" – "Се мого серця драма", – зазначає автор, немовби підкреслюючи вагу підзаголовка, як і загальну драматичну тональність збірки.

Оповідність ведеться від першої особи. Ліричний герой називає місце його перебування:

В Перемишлі, де Сян пливе зелений,

Стояв на мості я в важкій задумі [9, с. 138].

(Підкреслені тут і далі слова-образи мають автологічний характер). Думи линуть до коханої, щастя було лише привидом, лишився "жаль по собі невмирущий". А далі – органічне "вплетення " в ліричну оповідь елементу епічного – власне "надсянської легенди ".

І я згадав одно оповідання,

Що тут над Сяном від народа чув [9, с. 138].

Епічна оповідь рясніє автологізмами за своєю природою: "Замерз зелений Сян", на льоду "Гладкий протерли шлях мужицькі сани"; "Юрба народу вийшла" (на берег Сяну після служби в церкві). І ось з'являється чорна карета з чвіркою коней. Малюнок дуже пластичний, позначений характерними епітетами ("Упряж дорога, Полискує до сонця", "..з батога візник, мов з пістолета лускає" і т д.). Усе западається і пропадає без сліду... Передостання строфа автологічна повністю ("І не дізналися ніколи люди..."), остання на межі автологізму замикає фігуру паралелізму і водночас саму ліричну драму (ця строфа є немовби квінтесенцією змісту всієї збірки):

Се мого серця драма !

Якби не ті літа важкої муки,

Пекучих болів, сліз і божевілля,

Глухої резигнації, скажених бунтів

Придавленого серця, то я сам,

Пригадуючи першу нашу стрічу

І той промінчик ясної надії,

Що блис мені тоді, – присяг би нині,

Що се був сон, надсянськая легенда [9, с. 139].

Другий вірш циклу відзначається дуже оригінальною версифікаційною побудовою. Це, мабуть, єдиний зразок такої версифікації в поезії І. Франка. Цей вірш є також структурою, в основі якої психологічний паралелізм. Але в образному плетиві вірша немало автологізмів. Пейзаж опівдні (згадаймо: "Бійтеся біса полуденного"): "Довкола для ока й для вуха Ні духа !"; у травах "тріщать сверщики". На такому тлі раптом здалека почувся "голос сопілки", який спочатку видався героєві голосом його горя, його серця. На голос сопілки його серце "заридало Без слів". Психологічний паралелізм завершується автологічними образами (майже на межі з прозаїзмами):

І стиха до строю сопілки

Поплив із народним до спілки

Мій спів [9, с. 140].

Третій вірш циклу теж є побудовою, в основі якої психологічний паралелізм. У вірші переважають номінативні образи, що межують з автологічністю, і лише в системі всього твору набирають метафоричності. Розмовну інтонацію мають такі рядки: "Слух у них потопає", "Аж за серце хапає". В останній строфі немовби сконцентрований характер поетики, як і автологічності:

Широке море, велике море,

Що й кінця не видати,

Та в моїм серці ще більше горе:

Я навік її втратив[9, с. 141].

Четвертий вірш другого жмутку сягнув вершин мистецтва у музиці. Тут знову ж таки поетичні звернення (риторичні фігури), побудовані на паралелізмах. Автологічністю, а то і розмовною інтонацією позначені такі образи: "для мене скрута", " Що то запалює серце пожаром". І зрештою кінцівка:

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу [9, с. 142].

У поезії "Червона калино" (п'ятий вірш циклу) автологізмів як таких не спостерігаємо. Так само і в четвертому вірші ("Ой ти, дубочку").

Окремі автологізми бачимо в загальній метафоричній структурі (знову ж таки з елементами психологічного паралелізму) вірша "Ой жалю, мій жалю". Драматично-елегійна тональність цієї поезії не "викликає" таких, наприклад, образів: "А тепер я не знаходжу для серця розради", або "То брала за собою Мою душу з тіла".

Подібну структуру має восьмий вірш циклу. Але вона, ця структура, позначена й засадничою відмінністю. Вірш побудований у заперечній анафорі (перша "частина" ліричного визнання: "Я не тебе люблю, о ні"). Автор формулює своє поетичне кредо в образі, який не є тропом: "Все, що дало мені життя, В красу перетопляв я". Цікаво, що в образах-порівняннях фігурують такі слова, як "поліп", "аж страх" тощо. Є власні назви: Іксіон (батько кентаврів, убивця гостя, за свої злочини був прикутий до вогняного колеса, яке вічно оберталося, тому Іван Франко й пише, за Піндаром: "Мов той Іксіон, вплетений у колесо-катушку"), Сфінкс (майже суцільно автологічні рядки: "Кого зрадливий Сфінкс піймав, не пустить аж до гробу"). Остання строфа завершує анафоричний смисловий ряд теж, по суті, автологічно (аж до розмовної інтонації):

Ні, не тебе я так люблю,

Люблю я власну мрію !

За неї смерть собі зроблю,

Від неї одурію [9, с. 145].

Звернемо увагу, що вперше в українській поезії почуття, кохання порівняно зі Сфінксом.

Усміх коханої – як усміх осіннього сонця у млі. Знову своєрідний психологічний паралелізм.

У дев'ятому вірші, який починається риторичним запитанням (автологічним): "Чому не смієшся ніколи?". Друга строфа має анфоричний початок і суцільно автологічну природу:

Чому не смієшся ніколи ?

Чи, може, лежить який гріх

Великий на твоїм сумлінні

І здавлює радісний сміх [9, с. 146].

Не гріх, а "таємний смуток"... Так розкривається драматичний підтекст образу ліричної героїні, до якої звертається закоханий.

Десятий вірш – один з небагатьох, який має заголовок, що передвіщає (сигналізує) подальший, до деякої міри, епічний план оповіді. Земля з-під ніг ліричного персонажа "Утіка – стовпи, смереки Гонять, тільки миг-миг-миг". Або: ".. лан за ланом, Сад за садом утіка". "Утікає" немовби весь світ. Але ні. Зорі у високому небі "Не втікають, мов на доказ, що є в світі стійкість, лад". У структуру психологічного паралелізму (антитетичного) вперше вплітаються не лише земне довкілля (стовпи, смереки, лани, сади), а й небесні світила. Іронічно миготять зорі, немов сміються з душевного сум'яття ліричного героя:

Loading...

 
 

Цікаве