WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Дві хвороби святого Валентія - Реферат

Дві хвороби святого Валентія - Реферат

Чи не могла нагадати М.Драгоманову, тодішньому самопомазаному наставникові молодого І.Франка, ця бородата, категорична й безкомпромісна постать діда-аскета його власні грубі "педагогічні прийоми", викладені епістолярно в часто брутальній формі й лексиці3. Можливо, цього й остерігався Франко. І мав підстави. У поемі, може, підсвідомо, змоделював свою власну екзистенційну ситуацію взаємин творчої одиниці із суспільністю, недвозначно показав, як надмірне ангажування до громадських справ, до суспільних проблем під тиском людей чи обставин спричиняє в людині опір і розчарування (пізніше в "Сойчиному крилі" можна буде прочитати: "Суспільність, держава, народ! Усе це подвійні кайдани" [17, т. 22, с. 54]). Однак поки що важливо не це. Якраз у 1885 році, коли писалася поема, різко загострилися непорозуміння між Франком і Драгомановим. Вони були жорстоким психологічним ударом для молодого письменника і мали фатальний вплив на його психіку, що підтверджується нещодавно вперше опублікованою "Історією моєї хвороби" [18, с. 178-183]. Сублімація вразливою свідомістю Франка його перепетійних взаємин з женевським наставником матеріалізувалася у створення образу ченця – ідейного агента ортодоксального християнства, та в наповненні цього образу виразними рисами характеру Драгоманова. Нейтралізовані або затаєні на свідомому рівні сприймання образи, психологічні больові прийоми Драгоманова в поемі переломилися у своєрідні авторові комплекси, які й стали несвідомими джерелами образотворення ченця, виявили несвідомі бажання Франка.

Психологічні колізії взаємин І.Франка з М.Драгомановим, які досягли кульмінації восени 1885р. – за місяць-два до закінчення "Святого Валентія" – добровільно пробували залагодити посередники – М.Павлик та Олена Плічка, проте у наслідку лише шкодили справі. М.Драгоманов знаходився тоді в дуже важкому фінансовому й суспільно-психологічному становищі. Своїм радикалізмом поглядів, ригоризмом суджень і оцінок він нажив неприятелів як у австрійській, так і в російській Україні. Йому відмовляли у фінансових дотаціях, не пускали на сторінки часописів.

Франко, як міг, допомагав своєму вчителеві грішми, шукав для нього заробітку в галицьких періодичних виданнях, навіть радився з Оленою Пчілкою, чи можливо вмовити брата за безвихідних обставин переїхати в галицьке село, рятуючись від нужди. Як варіант пропонував батьківську оселю. У відповідь на людяні й щирі турботи Франка Драгоманов поводився, м'яко кажучи, невдячно. У листі до сестри писав на нього всякі прикрі характеристики, які Олена Пчілка не барилася у формі виписки переадресувати Франкові. Він довідався, що в очах вчителя є "підлим і безхарактерним чоловіком" [17, т. 48, с. 571]. І це в той час, коли Франко сокровенно признавався Олені Пчілці: "Вірте, ласкава пані, його горе близько дотикає мого серця; віддавна вже привик я уважати в нім другого батька ( першого я мало й затямив (, духовного батька" [17, т. 48, с. 560]. Для Валентія монах-аскет теж став духовним батьком, таким же владним, категоричним, немилосердним. Зразу ж змінилося ставлення молодого лікаря до рідного батька, який відчув незрозумілі переміни в душі сина, "в серці скрививши жаль батьківський свій". Дуже швидко Валентій зробився черствим і глухим у ставленні до людей, які з усіх – -усюд приходили й просили зцілення. Таку ж ваду – "безоглядний егоїзм у поводженні з людьми"[17, т. 37, с. 190] – зауважував Франко у Драгоманова.

Паралельно в поемі виведено симпатичний образ священика Памфилія, який на прохання батька охрестив Валентія і приязно пояснив йому суть віри в Господа, однак відмовився благословити на аскезу, "Бо як почнем усі від зла тікати, То запанує зло на всій землі" [17, т. 4, с. 40]. Він формально протиставляється автором безіменному проповідникові аскетизму і теж, нема сумнівів, викликав би у войовничого атеїста М.Драгоманова різку реакцію. Адже якраз акурат у ті дні лютого під час епістолярних консультацій з приводу поеми банальний епізод оцінки діяльності священиків був причиною гніву женевського юпітера. "Ви в посліднім листі прямо-таки вагаєтесь, чи признавати мене за чоловіка, чи за скотину, з котрою й балакати не стоїть" [17, т. 49, с. 26], – дивувався І.Франко. Суть справи була такою: у ж. "Зоря" з першого числа 1886 року Франко почав уперше друкувати роман А.Свидницького "Люборацькі". З огляду на антипопівську спрямованість проблематики твору виконувач обов'язків редактора І.Калитовський дописав до Франкової вступної нотатки фразу, що, мовляв, є велика різниця між православним духовенством у Російській імперії та греко-католицьким у Галичині, яке суть "моральні провідники і учителі народні" [17, т. 49, с. 551]. За це Драгоманов грубо сварив свого неофіта, пишучи в листі, що той "проституює себе в "Зорі" [17, т. 49, с. 40]. І. Франко, який не раз у своєму житті вів літературні, політичні та й суб'єктивно-особистісні дискусії й суперечки, був настільки пригнічений взаєминами з Драгомановим, що й не наважувався боронитися, делікатно пишучи, що той "сильно виражається" [17, т. 49, с. 60].

Вже пізніше у відомому щировідвертому листі до А.Кримського, в якому признався про свої "зносини з жіноцтвом" і їх белетризацію у творчості, зокрема, "Зів'ялому листі", Франко обмовився й про колишнього духовного батька: "Без сумніву великий вплив мав на мене покійний Драгоманов, але вплив дуже sui generis, більш негативний, як позитивний [...]. Реасумуючи все, що лишилось мені в пам'яті з його впливу, я сказав би, що він не був для мене батьком, добрим, ласкавим і вирозумілим на хиби поводирем, а радше батогом, що без милосердя, не раз несправедливо, а завжди болюче цьвігав мене" [17, т. 50, с. 115]. Цим гірким зізнанням поет фактично відрікся від патронімічного споріднення з Драгомановим, яке раніше визнавав у цитованому листі до Олени Пчілки.

Ще одна формальна деталь є в поемі, яку не пояснити суто літературознавчими засобами. Валентієві було 25 років на час його фатальної зустрічі з ченцем-аскетом. І.Франко почав листуватися з М.Драгомановим 1877-го року, а у 1906 році видав збірник "Драгоманов М. Листи до І. Франка і інших. 1881 – 1886". Саме 1881-им роком, коли І. Франкові було теж 25, випадком обставин (ранні листи пропали) зафіксував він публічно свої взаємини з М.Драгомановим.

Продовжуючи вибудовувати паралель взаємин Валентій – чернець і проектувати їх на паралель Франко – Драгоманов, бачимо ще одне драстичне співпадіння. Зустріч Валентія з монахом вирішально змінила життєві цінності лікаря, стала фатальною у його долі. Хіба подібне не спричинилося з Франком після його знайомства і "зносин" з Драгомановим?

Прийнято за аксіому, що Драгоманов, попри дрібні непорозуміння, мав на Франка благодатний вплив, відвернув його від москофільства, галицької обмеженості, сприяв виробленню широкого наукового світогляду європейського формату. І.Франко цього ніколи не заперечував. Однак теж є фактом, що через необережний лист Драгоманова до когось з галичан, у якому "невідомо чого" він підозріло для влади згадував Франка і який потрапив у руки поліції, ставши причиною ("як сніг на голову") першого арешту останнього, тоді студента-третьокурсника університету. "Мене засуджено головно на підставі того листа, який признано фактичною вказівкою на існування серед нас тайного товариства" [17, т. 37, с. 189], – визнавав І.Франко. Арешт назавжди перекреслив життєву кар'єру юнака. Він спричинив крах мотивацій, цілей і смислу буття: поламав особисте щастя (заборона батька Ольги Рошкевич на заміжжя за І.Франка), унеможливив наукову й політичну перспективи, прирік на матеріальну нужду й наступні арешти. "Нас засуджено – певне не дуже суворо – від шістьох тижнів до трьох місяців арешту, але цього було досить, щоб таких студентів філософії, як я, раз назавжди вибити з життєвого шляху" [17, т. 34, с. 374].

Іван Франко глибоко в підсвідомості носив емоційно заряджені думки, почуття і спогади про фатального Драгоманова, які рефлектували сублімованими комплексами спочатку у творчості, а в часи хвороби – у галюцинації "організованого Драгомановим суду Божого" [18, с. 179] над ним.

Іншою характерною особливістю поеми, не властивою епічним творам І.Франка, є емоційний тон оповіді. Таратор надто пристрасно, особистісно відтворює сюжет півторатисячолітньої давнини. Внутрішні монологи Валентія виписані детально, навіть багатослівно, іноді на шкоду пропорції складників сюжетобудови. Така незавуальована пристрасть авторського стилю І. Франка рідкість. Ще А. Ніковський зауважував, що Франко є поетом "не дуже високих верхів емоцій" [13, с. 85]. Євген Маланюк теж помітив, що "почуття Франка – в його поетичній творчості – завжди проходять крізь суворий фільтр його інтелекту", що "[...] емоціональну свою енергію він умів не раз якби трансформувати в енергію інтелектуальну" [10, с. 70]. Ці спостереження не характерні для "Святого Валентія" і можуть бути пояснені підказкою самого Франка про потребу "доходити у кожного автора отих психофізичних основ його творчості" [17, т. 35, с. 373]. Здається, І.. Франко у своїй першій поемі не зміг ні стилістично, ні художніми засобами приховати підсвідомі таємниці власної психіки, загадку "внутрішнього сфінкса", як гарно висловився С. Єфремов з приводу психічного характеру І.Нечуя-Левицького.

Loading...

 
 

Цікаве