WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Еволюція поглядів на суб’єктивну модальність - Реферат

Еволюція поглядів на суб’єктивну модальність - Реферат

Н.Д.Арутюнова акцентує увагу на різниці між пропозиційним і не-пропозиційним змістом висловлення. Пропозиція є базовою дескриптивною частиною будь-якого висловлення й інформує про певний стан речей, який наявний у світі дійсному чи можливому. Ідея виокремлення пропозиції полягає в розмежуванні об'єктивного і суб'єктивного у висловленні. Пропозиція містить об'єктивну інформацію, яка не залежить ні від ситуації мовленнєвого спілкування, ні від її учасників. Інші значення, які відбивають різнопланові відношення суб'єкта мовлення до стану речей, закріплених пропозицією, утворюють т.зв. модальну рамку [Арутюнова 1976: 34].

В.Б.Касевич, зокрема, припускає співвідношення трьох типів модальних рамок – "внутрішньої", яка відповідає традиційній ОМ, "зовнішньої", що містить значення СМ, та комунікативної чи цільової рамки – з основними семантичними операціями, що виконуються над пропозицією, в результаті чого відбувається перехід від пропозиції до плану змісту речення (висловлення) [Касевич 1988: 67-72].

Перша вдала спроба комплексної, всебічної характеристики модальності у російському мовознавстві належить В.В.Виноградову, який простежив історію її вивчення, виявив обсяг і конкретний зміст та простежив засоби вираження її значень. Теорія модальності В.В.Виноградова ґрунтується на поняттях "відношення до дійсності" та предикативності. Серед засобів вираження саме СМ (у розумінні лінгвіста "логічно- та емоційно-оцінні значення" [Виноградов 1975: 70]) докладно описані: інтонація, як найяскравіший спосіб вияву модальності, вставні словосполучення, які є редукованими реченнями, вставні та вставлені речення, модальні слова, модальні частки, сполучники.

Г.В.Колшанський зазначає, що будь-яке висловлення може бути ніби двоярусним, тобто складатися з основного, предметно-логічного змісту та оцінно-емоційного: якщо перший передає певну інформацію, то другий – ставлення мовця до цієї інформації [Колшанський1975: 140-141].

За В.М.Ткачуком, СМ – це функціонально-семантична категорія, яка утворює функціонально-семантичне поле (ФСП). На користь останнього свідчить хоча б те, що інвентар репрезентантів суб'єктивно-модальних значень охоплює усі мовні рівні від фоно-просодичного до текстового. Найкраще семантичну домінанту ФСП модальності окреслює слово "оцінка": мовець оцінює зміст речення та, виражаючи його у висловленні, вказує слухачу на те, приміром, що це висловлення не відображає реальний стан речей, а передає модельовану дійсність, наявну в психіці мовця, тобто підкреслює гіпотетичність чи ірреальність, необхідність чи можливість та ін., вказує на специфічне існування певного конструкту свідомості [Ткачук 2003: 48]. Гіпотетично усі складники поля розташовуються ієрархічно, утворюючи центр і периферію. Оскільки прагматична оцінка дуалістична за своєю природою і включає в себе діаметрально протилежні значення: "добре – погано", "позитивно – негативно", то всі емоції, які є складниками оцінки, так само поділяються на позитивні і негативні, а отже, доцільно говорити про позитивну СМ і негативну СМ. Позитивні емоції та оцінки складають позитивну СМ (СМ+) – радість, схвалення, зацікавлення; негативні емоції та оцінки – негативну СМ (СМ-) – горе, відраза, розчарування і под. Відсутність будь-яких позитивних чи негативних емоцій та оцінок формує третю групу СМ значень (СМ0) – це так звана нейтральна, нульова або початкова СМ, яка реалізується лише за протиставленням двох попередніх різновидів СМ. Інколи, внаслідок енантіосемії, репрезентант СМ+ за певної конситуації виражає негативну СМ – таку СМ здебільшого кваліфікують як амбівалентну.

У західноєвропейській лінгвістиці основоположником найпоширенішої концепції модальності був швейцарський лінгвіст Ш.Баллі. На його думку, у будь-якому висловленні можна виділити основний зміст (диктум) і модальну частину (модус), в якій виражається інтелектуальне, вольове чи емоційне судження мовця щодо диктуму. Він розрізняє експліцитний та імпліцитний модуси. Основна форма вираження експліцитного модусу – головне речення у складі складнопідрядного з підрядним додатковим. Отже, модальність у трактовці Ш.Баллі виступає як синтаксична категорія, у вираженні якої домінантну роль відіграють модальні дієслова – підклас дієслів на позначення судження мовця про предмет мовлення, які відрізняються від інших дієслів тим, що можуть приєднувати додаткове підрядне речення. Водночас Ш.Баллі зазначає: "Модальність – це душа речення; як і думка, вона утворюється в основному в результаті активної операції мовця" [Баллі 1955: 44]. А це, на нашу думку, свідчить про те, що лінгвіст відводив категорії СМ далеко не другорядну роль у побудові та функціонуванні висловлення. До того ж, у коло репрезентантів СМ він зараховує інтонацію, міміку, вигуки, звертання, прийоми, "за допомогою яких підтримується увага співрозмовника", "модальні жести" тощо.

Розвитком концепції Ш.Баллі стало вичленування кількох типів модальності, яке ґрунтувалося на функціонально-семантичній диференціації модусів. Так, Т.Б.Алісова розрізняє два типи модальності: комунікативну, за якою речення поділяють на розповідні, питальні, спонукальні й оптативні, та суб'єктивно-оцінну, яка виражає оцінку мовця щодо впевненості в достовірності повідомлюваного [Алісова 1971: 46].

В українському мовознавстві прибічником модусно-диктумного членування висловлення виступає В.Д.Шинкарук, який, зокрема, вважає, що модальність як категорія модусу, подібно до інших його категорій (персуазивності, оцінності, авторизації), "безпосередньо пов'язана з використанням речення в мовленнєвому акті. Вона прямо залежить від інтенції мовця, тому-то значення, які становлять модус речення, є в основному комунікативно-інтенційними. Ці значення накладаються на власне значення, модифікують їх і забезпечують актуальне прив'язання речення до референтної ситуації та введення його до тексту" [Шинкарук 2002: 20-21]. Лінгвіст, протиставляючи три рівні речення, – формальний, семантичний та комунікативний – розмежовує модус і комунікативний аспект та вважає, що суб'єктивність модусу і комунікативного аспекту різна. У модусі виявляється суб'єктивність "в інтересах мовця": відношення та оцінки мовця, основою для яких служать положення автора про описувані події, його уявлення про достовірність тієї чи іншої інформації, його "система цінностей" подій тощо. У комунікативному аспекті – "суб'єктивність в інтересах слухача": мовець використовує комунікативну побудову речення для того, щоб, турбуючись про успіхи комунікації, керувати комунікативною поведінкою співрозмовника, тобто, по-перше, орієнтувати його на потрібний вид комунікативної діяльності – слухання або мовлення, по-друге, фіксувати його увагу на тих або інших елементах змісту залежно від їх актуального значення [Шинкарук 2002: 23].

Відштовхуючись від широкого розуміння категорії модальності і, зокрема, СМ як рівнозначної субкатегорії першої, а не другорядного її складника, слід констатувати, що СМ – це функціонально-семантичний компонент семантики предикативності, який утворює ФСП, містить у собі емоційно-раціональне ставлення мовця до того, про що йдеться у висловленні / реченні, найповніше виявляє себе на рівні дискурсу, а тому значення, репрезентовані не лише одиницями всіх мовних рівнів (від фоно-просодичного до текстового), але й екстра- та паралінгвістичними засобами, виступають в основному комунікативно-інтенційними, які, відповідо, модифікують чи аранжують значення ОМ, прив'язуючи речення до відповідної референтної ситуації та вводячи його до тексту.

Література

  1. Алисова Т.Б. Очерки синтаксиса современного итальянского языка: Семантическая и грамматическая структура простого предложения. М.: МГУ, 1971. 294 с.

  2. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл: Логико-семантические проблемы. М.: Наука, 1976. 338 с.

  3. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М.: Изд-во иностранной лит., 1955. 416 с.

  4. Виноградов В.В. О категории модальности и модальных словах в русском языке // Избр. тр.: Исследования по русской грамматике. М.: Наука, 1975. Т. 2. С. 38-79

  5. Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. К.: Либідь, 1993. 368 с.

  6. Зеленщиков А.В. Пропозиция и модальность. СПб: СпбУ, 1997. 243 с.

  7. Касевич В.Б. Семантика. Синтаксис. Морфология. М.: Наука, 1988. 311 с.

  8. Колшанский Г.В. Соотношение субъективных и объективных факторов в языке. М.: Наука, 1975. 231 с.

  9. Ткачук В.М. Категорія суб'єктивної модальності. Монографія. Тернопіль: Підручники й посібники, 2003. 240 с.

  10. Панфилов В.З. Категория модальности и её роль в конструировании структуры предложения // Вопросы языкознания. 1977. № 4. С. 37-48.

  11. Фейс Р. Модальная логика. М.: Наука, 1974. 520 с.

  12. Хрычиков Б.В. Категория модальности, её объём и средства выражения в современном русском языке. К.: КГПИ, 1992. 215 с.

  13. Философский энциклопедический словарь / Гл.редакция: Л.Ф.Ильичов, П.Н.Федосеев, С.М.Ковалев, В.Г.Панов. М.: Сов. Энциклопедия, 1983. 840 с.

Loading...

 
 

Цікаве