WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Семантика міфологеми тур – бик - Реферат

Семантика міфологеми тур – бик - Реферат

Реферат на тему:

Семантика міфологеми тур – бик

На ґрунті археологічних знахідок вже неодноразово підтверджувалася думка про існування на українських землях у добу Трипілля розвиненого культу бика (Т. Пассек, М. Чмихов).

Сягаючи корінням у палеоліт, поклоніння бикові протягом тисячоліть шліфувалось і переросло в розгалужену систему вірувань і уявлень.

Аналогічний культ існував у II тисячолітті в усьому Середземномор'ї та Дунайсько-Дністровсько-Дніпровському басейні. На жаль, досі ще не досліджений духовний фундамент, світоглядна основа цього культу. А саме розуміння міфологічної семантики цього образу проллє світло на багато питань археології та герменевтики фольклору.

Образ бика відомий усім найдавнішим міфологічним системам світу, серед яких шумерська, єгипетська, давньоіндійська, давньоіранська, грецька та ін. Сліди міфологізації цього образу знаходимо і на ґрунті слов'янського фольклорного та етнографічного матеріалу.

Причиною такої цікавості до бика є насамперед шанобливе ставлення до будь-якої тварини взагалі в первісній людській общині. Уявляючи природу єдиним організмом, людина добре розрізняла ступені життєвості її складових (камінь  тварина  людина) і ототожнювала себе найбільше зі звірячим царством. Це був сприятливий ґрунт для виникнення культу. Передумовами його були: 1) певна схожість в анатомії тварини з людиною; 2) наявність у тварини деяких переваг над людиною; 3) дещо невідоме, що робило звіра незрозумілим та загадковим; 4) залежність людини від тварини (промисел на неї). Якщо перше поставило знак рівності між людиною і твариною, то три інших вивищили звіра. Д.Фрезер писав: "Дикун у тій чи іншій мірі шанує душі усіх тварин. Але з особливим трепетом ставиться до тих із них, які або дуже корисні для нього, або наводять на нього жах своїми розмірами, силою та лютістю" [1, c. 247].

Великі габарити, могутнє ревіння тура – прабика не могли не вплинути на свідомість первісної людини. Крім того, ця тварина давала багато м'яса, а полювання на неї прирівнювалося до військових подвигів. Прабики в мисливську еру були головними об'єктами полювання. В. Данилко пише, що у складі фауністичного матеріалу на початках неподільно домінують бичачі кістки [2, c. 12]. З тієї ж причини тур чи бик ніколи не згадується в одному з найдавніших явищ культури – кумулятивній казці. "Їхнє замовчування, – зазначає В. Давидюк, – можна пояснити лише тим, що саме вони й виконували роль адресатів змісту кумулятивної казки" [3, c. 17]. Перелік інших, менш значних для первісної людини звірів мав приспати пильність промислових тварин.

Бик у слов'янській міфології (а також у міфології багатьох інших народів) тісно пов'язаний із символікою неба та землі. Знаходимо його ми у перших зображальних

міфах то поряд з атрибутами неба – дощем, місяцем, сонцем, зорею, то поряд із атрибутами землі – рослинністю, річками, ґрунтом. Численні фольклорні тексти уявляють землю або небо в образі бика. Зокрема, він часто фігурує у загадках: "Два быка бодутся – вместе не сойдутся" (Небо і земля); "Сірий віл всіх людей підвів" (Денне небо); "Як був мал – у чотирі дудки грав, а як підріс – гори й долини підніс" (Віл).

У замовляннях, міфах та піснях нерідко земля і небо постають в образі бика. У Драгачеві (Сербія) градоносні хмари відганяли замовлянням: "О Саво и Невено! Вратите та бела говеда! Овамо им нема паше..." [О Саво і Навено! Заверніть цих білих биків. Тут їм нема де пастись...] [4, c. 504]. Найяскравіше поданий зв'язок бика із землею в південнослов'янській космогонії, де бик (інколи буйвол чи віл) – космофор: "...земля тримається на чотирьох биках: чорному (на заході), сивому, половому (на півдні), білому (на півночі), червоному (на сході). Бики, стоячи в густій жовтій воді, п'ють її і нею насичуються, але вони старіють і слабшають, і одного разу у них підкосяться ноги, тоді земля дасть тріщини, жовта вода проникне в них і буде всесвітній потоп" [4, c. 504].

Відгомоном мотиву "бик – світотворчий елемент" можна вважати також українську колядку про "шиття світу". Красная панна шиє кошулю братові, на якій з'являється справжнє світове дерево. Ще О.Потебня на матеріалі українських пісень та лінгвістично вивів синонімічний ланцюг: "шити = сіяти = давати життя". Отже, в колядці символічно показано творення всесвіту з хаосу, в якому "тури і єлені" є творцями світового "низу":

Ой на Дунаю, на бережкуСтояла золота корабійка,В тій корабійці красная паннаШила вишивала брату кошульку:На ковнірци зоря і місяц,На пазушках райськиї пташки,На рукавцах сивци-голубци,А на придолі тури й єлені– Як ти, брате, будеш женитися,Місяц і зоря будут світити,Райськиї пташки будут щебетати,Сивци-голубци будуть гукатиТури і єлені будут скакати... [5, c. 130]

Така активізація всесвіту виникає і під час народження билинного богатиря Волха Всеславовича (далі буде з'ясовано, що він прямо причетний до землі):

Рыба пошла в морскую глубину,Птица полетела высоко в небеса,Туры да олени за горы пошли... [6, c. 29]

Досліджуючи зображальні міфи та фольклорні тексти з рисами культивування бика, можна спостерігти таку закономірність: небо частіше уявляється коровою, а земля биком.

Богиня неба у вигляді корови – типове явище давніх культур. Чотири тисячі років панувала у Єгипті велика богиня Ізіда. Найстаріше її зображення – у вигляді корови. З часом її почали зображати як жінку з коров'ячою головою, а між рогами – сонце. Була відома у Єгипті небесна корова бога Ра, що кожен день давала життя одному теляті. Господинею неба називали єгиптяни богиню Хатор, яка мала вигляд корови. Натомість прабатьком усього живого на землі у стародавніх персів вважався прабик Абудада. Паном земель і одночасно биком названо в одному заклятті – гімні шумерського бога Енліля:

Надмогутній бику, екзальтований надмогутній бику!За твоїм словом створено світ,О, пане земель, пане слова життя,О, Еміль, батьку Сумеру, пастуше темноволосого народу,Ти, що маєш візію себе, надмогутній бику! [7, c. 111]

Прикладів можна навести безліч, але, на нашу думку, досить обмежитись цими, щоби зробити висновок про існування на початкових стадіях міфологічної свідомості божественної пари бика і корови, що символізували землю і небо.

Поклоніння богам землі і неба, союз яких символізує початок життя, на думку Н. Брагінської, характерне для найнижчого рівня розвитку народів [8, c. 208]. Серед зображальних міфів неоліту досить поширеним є скомплікований образ жінки-бика, що несе ідею родючості. Умотивованим є той сум, яким оповиті численні міфи про роз'єднання землі і неба (класичні приклади – Геба з Нут, Геї з Ураном).

Цією ідеєю можна також пояснити образ літаючого бика, поширений у фольклорних текстах. Наприклад, у Західній Україні (Корочанський повіт) записана міфологічна оповідь про польовика, що оберігав криницю у вигляді літаючого бика [4, c. 273]. Божества були насамперед втіленням творчих, продукуючих сил природи, тому тур інколи міг залітати у володіння своєї дружини. Періодично повторюючись, так званий "священний шлюб" виявляв себе у таких природних явищах, як грім, блискавка, дощ. У свою чергу це уявлення зумовило певні ритуали річного циклу (обсипання, обливання молодих, що дублюють злиття землі і неба, тощо). О. Міллер згадує: "Парубок, що борюкається з дівчиною, у нашій пісні називається туром. У одній із наших загадок тур є громом, а під турицею розуміємо... блискавку" [9, c. 54]. Мабуть, автор мав на увазі дану семіцьку (від Семік.– Н.П.) пісню:

Ой Тур, молодец удалой!Он из города большогоВызывал красну девицуС ним на травке побороться.Ой, Дид - Ладо, побороться.

М. Сумцов у своїй праці "Тур у народній словесності" говорить про втрату в слов'янських мовах початкового "s" перед назвою "тур" і етимологічно пов'язує з нею слова стріляти, стріла, струмінь. Останнє слово, як зауважує Сумцов, означало промінь, світло, а також биків червонуватого відтінку [10, c. 70]. Отже, можна припускати, що бог землі у вигляді тура стрілою-блискавкою злітав на небо і запліднював свою дружину. Порівняння стріли з дощем – одна з найчастіших і найархаїчніших формул обрядової поезії: "За нами стріли, як дрібен дощик"; "Пустимо стріли, як дробен дощик" (колядки). Як уже зазначалось, дощ – це атрибут священного шлюбу землі та неба. Зрозумілими стають метафори: дощ – сім'я небесного бика, грім – звуки небесного рогу; опоетизовані вислови – "Заревів віл за сто миль, за сто гір", "Стукотить-гуркотить... чорним волом-бовкуном", "Стуку грюку бабу... наївшися пастернаку". Кожен з цих виразів по-своєму називає грім і насправді має глибоке міфологічне коріння. "Телячі ніжності" на небі як основа родючості і життя відлунюють у весільному фольклорі багатьох народів. В українських піснях молодий і молода називаються туром і турицею, а сватання символічно зображується як полювання на тура.

Loading...

 
 

Цікаве