WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Білінгвізм в аспекті соціально-мовної взаємодії - Реферат

Білінгвізм в аспекті соціально-мовної взаємодії - Реферат

Реферат на тему:

Білінгвізм в аспекті соціально-мовної взаємодії

Інтерес до проблем білінгвізму (полілінгвізму) в сучасних мовознавчих дослідженнях, зумовлений зростанням інтересу до таких питань, як мовна політика, мовне планування, мовна екологія, мовні контакти у багатонаціональних державних утвореннях, став поштовхом до пошуку соціально детермінованих чинників формування білінгвізму. Дослідження білінгвізму, які розпочалися у 50-60 рр. ХХ ст., не утворили спільної загальноприйнятої теорії. Фундаментальні дослідження, які проводилися в Радянському Союзі, попри свою теоретичну значущість, носять відбиток ідеологічної заанґажованості, тому існує проблема узгодження існуючих концепцій і створення цілісної теорії білінгвізму, яка була б придатною, зокрема, для потреб прикладних досліджень.

Незважаючи на те, що термін "білінгвізм" ("двомовність"), як і ряд супутніх йому термінів ("одномовність", "багатомовність" / "полілінгвізм'), давно увійшов у мовознавчу практику, дотепер існують істотні розбіжності в концепціях лінгвістів, які розходяться як щодо розуміння того, що саме вважати двомовністю, так і щодо бачення підходів до експлікації цієї проблеми. Наявність різних трактувань поняття білінгвізму має ряд причин як суб'єктивного, так і об'єктивного характеру. До суб'єктивних можна зарахувати політичну чи ідеологічну заанґажованість авторів концепцій (як відзначив К. Х. Ханазаров, ставлення держави до мов – це політика, ставлення до того, кого вважати двомовним – теж політика [Ханазаров 1972: 124]), до об'єктивних – складність і багатогранність самого явища, яке привертає увагу представників різних дисциплін. Зокрема, залежно від того, з якого боку вчені досліджують це поняття, існує власне лінгвістичний, соціолінгвістичний, психологічний і педагогічний (методичний) аспекти розгляду білінгвізму [Дешериев, Протченко 1972: 28]. При вивченні білінгвізму як об'єкта, що перебуває на межі кількох дисциплін, дослідник зіштовхується з проблемою уніфікації підходів до розуміння явища білінгвізму і окремих його складових, а також термінології, що часто є спільною для різних суміжних напрямків досліджень.

Мовознавці звернулися до вивчення проблем білінгвізму не безпосередньо. Перші роботи, в яких йшлося про двомовність, в основному були присвячені іншим лінгвістичним проблемам. Зокрема, окремі аспекти двомовності окреслювали в зіставних граматиках, роботах, присвячених взаємовпливу мов, і т.д. Хоча традиція вивчення двомовності склалася у російському мовознавстві досить давно (праці В. А. Богородицького, Л. В. Щерби), перші спроби теоретичного осмислення даної проблеми з'являються лише у 60–х рр., у працях О. С. Ахманової, Л. Х. Даурової, Ю. Д. Дешерієва, Ю. О. Жлуктенка, М. І. Ісаєва, В. Г. Костомарова, К. Х. Ханазарова та ін. Паралельно з'являються фундаментальні праці з названої проблематики у зарубіжній лінгвістиці (це, зокрема, дослідження У. Вайнрайха, Е. Хаугена, А. Вайса).

Дослідження двомовності як складової мовної ситуації багатомовних соціумів спираються як на соціальні, зовнішні фактори, так і на внутрішні, так би мовити, іманентні. Детермінованість цими чинниками цілком очевидна: зовнішні фактори сприяють зміні мови, внутрішні – забезпечують засоби для реалізації цих змін.

Найбільш полярними точками зору на предмет сутності білінгвізму слід визнати суспільно-функціональний та індивідуально-психологічний підходи. Відповідно до першого двомовними можуть бути не лише окремі особи, але цілі колективи, соціуми, співтовариства. У такій ситуації вивчати двомовність можна у вигляді білінгвістичного поля, парадигмами якого є: а) двомовність і рідна мова, б) двомовність та інтерференція (ступінь і типологія), в) двомовність і диглосія. Названі парадигми передбачають врахування широкого соціального контексту, що відображає структуру суспільства, а також соціальну орієнтацію мікро- або макросоціуму.

В історії досліджень проблем білінгвізму можемо виділити два етапи. Перший, який припадає на 50–70 рр. ХХ ст., характеризується безпосередньою увагою до теоретичних проблем. Саме у цей час виникають теорії білінгвізму, на які до цього часу спираються сучасні дослідники. Це теоретизування, особливо в радянському мовознавстві, нерідко використовувалося для обґрунтування ідеологічних питань, пов'язаних з проведенням відповідної мовної політики. Другий етап розвитку досліджень білінгвізму, що розпочався з другої половини 80–х рр. і триває дотепер, засвідчує особливу увагу дослідників до прикладних проблем. В українському мовознавстві яскравим прикладом таких досліджень є монографія Н. Шумарової, присвячена проблемі мовної компетенції ([Шумарова 2000]), дослідження Б. Ажнюка про мову українців діаспори ([Ажнюк 1999]), словник і ряд теоретичних праць Л. Ставицької, що стосуються проблеми сленгу, а також інші праці, присвячені окремим прикладним аспектам соціолінгвістики. На цьому етапі вчені значну увагу приділяють соціолінгвістичним дослідженням із залученням великого мовного матеріалу, але відсутня теоретична база для сучасного осмислення.

Період формування теорії білінгвізму (50-70 рр. ХХ ст.) відзначається наявністю двох відмінних парадигм досліджень, одна з яких, представлена у працях зарубіжних соціолінгвістів, більшою мірою спирається на функціональні аспекти, а друга, що розвивалася у радянському мовознавстві, спрямована переважно на соціальні (а також ідеологічні) чинники. Розглянемо детальніше кожну з цих парадигм.

Так, зокрема, відомий дослідник Ю. Д. Дешерієв в одній зі своїх праць визначає двомовність, або білінгвізм як "вільне володіння або просто володіння двома мовами" [Дешериев 1976б: 22]. Схоже визначення двомовності належить В. А. Авроріну: "Двомовністю слід визнати однаково вільне володіння двома мовами. Інакше кажучи, двомовність починається тоді, коли ступінь знання другої мови наближається до ступеня знання першої" [Аврорин 1972: 51]. При цьому і Аврорін, і Дешерієв відзначають, що такі ж погляди зустрічаються у працях Т. А Бертагаєва, К. М. Мусаєва та С. М. Оненка [Дешериев 1976 а: 10-11]. Як бачимо, серед прихильників такого визначення двомовності переважають російські лінгвісти, для яких російська мова не є рідною: Ю. Д. Дешерієв – чеченець, Т. А. Бертагаєв – бурят, К. М. Мусаєв – казах, С. М. Оненко – нанаєць. Іншими словами, двомовність у тому розумінні, яке панувало в радянській соціолінгвістиці, виявляється виключним привілеєм тих, для кого російська мова не є рідною. Ю. Д. Дешерієв одного разу висловився: "Як випливає з самого терміна "двомовність", мається на увазі вільне володіння двома мовами – рідною і російською" [Дешериев 1976а: 9]. Виходячи з такої позиції, можна подумати, що двомовність є суто російським феноменом, й іншої двомовності не буває. Тобто тут нам доводиться говорити не про двомовність, а про особливе розуміння двомовності, причому переважно в дуже політизованому і соціалізованому її розумінні. Політичний характер трактування двомовності у наведених вище цитатах більш ніж очевидний.

Слід відзначити, що на ранньому етапі досліджень у працях деяких радянських мовознавців заперечувалось таке розуміння білінгвізму, за якою необхідною умовою було однаково вільне володіння обома мовами. "Такий тип двомовності, – як зазначає радянський дослідник М. М. Михайлов, – дійсно зустрічається, і він є найбільш бажаним типом двомовності, але цей тип мало поширений. Значно більше поширення має той тип двомовності, коли нерідною мовою володіють гірше, ніж рідною, коли нерідна мова відчуває зі сторони рідної так зване інтерферуюче явище" [Михайлов 1968: 214].

Інше визначення двомовності знаходимо у відомій праці У. Вайнрайха "Мовні контакти": "Практику почергового користування двома мовами ми будемо називати двомовністю, а осіб, що її здійснюють – двомовними" [Вайнрайх 1979: 22]. Тут не вказано на ступінь володіння мовами: просто мається на увазі, що практика користування мовами по черзі вже передбачає можливість їх використання для комунікації. Схоже визначення, яке, щоправда, виглядає компромісом між традицією радянських вчених і зарубіжним досвідом, дає В. Ю. Розенцвейг: "Під двомовністю як правило розуміється володіння двома мовами і регулярне переключення з однієї на другу в залежності від ситуації спілкування" [Розенцвейг 1972: 9-10].

У. Вайнрайх пише в одній зі своїх робіт: "...середовище оточення може закріплювати навіть за кожною мовою певні теми і типи співрозмовників єдиним для всієї групи способом. В одних суспільствах двомовність знаходиться під підозрою, в інших оточена повагою. В одних суспільствах переключення з мови на мову допускається, в інших – засуджується. Інтерференція може дозволятися в одній мові і зневажатися в іншій" [Вайнрайх 1972: 55].

Розглядаючи психологічні й соціокультурні обставини мовного контакту, У. Вайнрайх відзначає серед факторів, що формують двомовність, такі вияви традиційної свідомості або поведінки, як ставлення двомовного індивіда до мов (у тому числі ідіосинкретичне або стереотипне), кількість членів двомовної групи та її соціокультурна гомогенність або диференціація, соціальні і політичні стосунки між цими підгрупами, домінування двомовних осіб, престиж, ставлення до культури кожного зі співтовариств, ставлення до двомовності як такої [Вайнрайх 1979: 25]. Нарешті, він відзначає, що і сама двомовність може викликати емоційні та ідеологічні оцінки, причому ці оцінки можуть бути полярними: "Переключення з мови на мову і мовне змішування суспільство може так само засуджувати, як і будь-яку іншу небажану рису" [Вайнрайх 1979: 145].

Білінгвізм у соціолінгвістичному плані також розуміють як "співіснування двох мов у рамках одного й того ж мовленнєвого колективу, який використовує ці мови у відповідних комунікативних сферах, залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту" [Швейцер 1976: 115]. Підкреслимо, що тут акцент також робиться не на рівні володіння кожною з мов, а на функціонуванні мов у мовленнєвому колективі. Такий вид білінгвізму А. П. Юдакін слідом за М. Джунусовим називає функціональним, або соціальним білінгвізмом [Юдакин 1981: 238, див. також Джунусов 1969: 47], на відміну від категоріального, або академічного білінгвізму, окремі підвиди якого взагалі не передбачають володіння мовою у процесі комунікації (це, зокрема, технічний білінгвізм, тобто вивчення мови для роботи зі спеціальною літературою). Категоріальний білінгвізм, на відміну від функціонального, виникає внаслідок свідомого вивчення другої мови через засвоєння фонетики, лексики та граматики нерідної мови у зіставленні їх з рідною [Юдакин 1981: 239].

Loading...

 
 

Цікаве