WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Відбиття орфоепічних норм у західноукраїнських граматиках ХІХ століття - Реферат

Відбиття орфоепічних норм у західноукраїнських граматиках ХІХ століття - Реферат

Реферат на тему:

Відбиття орфоепічних норм у західноукраїнських граматиках ХІХ століття

Проблеми, пов'язані із становленням орфоепічних норм, є актуальними й зараз. Найголовніші з цих проблем пов'язані з процесом вироблення вимовних літературних норм та їх відповідністю найважливішим особливостям усного народного мовлення. Як зазначає М.М.Фащенко, критеріями вироблення орфоепічних норм є їх відповідність найістотнішим вимовним особливостям загальнонародної мови, виразність в усному народному мовленні, фіксація у пам'ятках та наукових джерелах [Фащенко 2000: 49].

Серед досліджень орфоепічної системи української мови – відомі праці П.П.Житецького, А.Ю.Кримського, В.І.Сімовича, О.Н.Синявського, Л.А.Булаховського, А.А.Москаленка, М.Ф.Наконечного, М.А.Жовтобрюха, Л.І.Прокопової, Н.І.Тоцької та ін. Питання літературної вимови завжди цікавило й українських дослідників у діаспорі, про що свідчать публікації І.Огієнка, Я.Рудницького, О.Горбача.

Попередниками у дослідженні окремих питань проблеми – передусім процесу відбиття орфоепічних норм української літературної мови в рукописах Т.Г.Шевченка – можна назвати Б.В.Кобилянського, М.М.Фащенко.

Б.В.Кобилянський у праці "Фонетико-орфоепічні норми української літературної мови" розглядає такі вимовні особливості: асиміляцію твердих приголосних, асиміляцію шиплячих у сполученні з м'якими свистячими, асиміляцію [т'с'] – [ц'ц'], асимілятивне подовження приголосних [Кобилянський 1971].

М.М.Фащенко у статті "Т.Г.Шевченко і становлення норм української орфоепії" наводить мовні факти, які свідчать про те, що в рукописах творів Т.Г.Шевченка відбиті майже всі вимовні норми, які стали орфоепічними [Фащенко 1989].

Вимовні особливості української мови сягають своїм корінням далекого минулого й засвідчуються у пам'ятках старої та нової української літературної мови. Про особливості української вимови, які згодом стали орфоепічними нормами, є свідчення в багатьох правописних системах, побудованих більшою чи меншою мірою на фонетичних засадах. Зокрема, такі свідчення відшукуємо в західноукраїнських пам'ятках ХІХ ст.: у граматиці Я.Головацького (1849), у граматиці М.Осадци (1862).

В основі „Грамматики руского jзика" Я.Головацького лежить курс лекцій, прочитаних у Львівському університеті. Теоретичною базою її були граматики російської мови Востокова (1831), частково праці Боппа, Грімма. Використав також Я.Головацький у своїй граматиці граматики Й.Лозинського та О.Павловського [Плющ 1971: 284]. Граматика Я.Головацького, а також граматика М.Осадци – це, по суті, пам'ятки живої народної української мови, створені за фонетичним принципом правопису. Тому на основі орфографічних даних, а частіше всупереч їм, відбилися вимовні риси, більшість з яких стала орфоепічною нормою. Фіксація живої народної вимови у граматиках дає можливість простежити вимову голосних, приголосних, звукосполук та встановити їх відповідність сучасним орфоепічним нормам.

Голосний [е] під наголосом передається в граматиці Я.Головацького літерою е послідовно: тверде (11), предмета (42).Ненаголошений [е] перед складом з голосними переднього ряду [и], [і] також фіксується як е: зеленhсhнькїй (103), бери (188), вертhти (140). У граматиці М.Осадци ненаголошений [е] перед наголошеними голосними [а], [і], [у] [о] [и] також позначається літерою е: почекати (13), перелетіти (176), тревога (227), принесu (215), оученикъ (3). Лише один раз зафіксовано вимову [е] як звука близького до [и] у слові велитомъ (248). Вимова ненаголошеного [е] як [и] у слові минh засвідчена в „Енеїді" І.П.Котляревського, в альманасі „Русалка Дністрова", у граматиці О.Павловського. Написання літери и на позначення ненаголошеного [е] іноді трапляється у словнику П.Білецького-Носенка: видмідь (76), у творах П.Куліша: пичи [Основа 1862, №1: 62]. Отже, ця вимовна риса в українській мові була й часто фіксувалася на письмі.

Вимова наголошеного [и] у граматиці Я.Головацького передається літерою и (ы): отвыкнувъ (189), отбивсj (17), отнынh (212), мыти (138). Ненаголошений [и] перед складом з наголошеними [е], [а], [о] позначається буквою е у коренях дієслів –бир-, -пир-: приберає (8), спераєсj (8), операє (10), приберає (157), а також у дієсловах гремить (133), блестhти (140) та у числівниках пjтеричный (110), десjтеричный (110). У граматиці М.Осадци ненаголошений [и] лише зрідка передається як е у таких випадках: перед складом з наголошеним [а], що є сучасною орфоепічною нормою: треває (213), перед складом з [и], хоча для такої позиції, як зазначає Н.І.Тоцька, наближення до [е] послаблене [Тоцька 1973: 60]: гремить (212). У всіх інших випадках перед складом з [а] наближення ненаголошеного [и] до [е] не зафіксовано: роздирати (173), пожирати (173), простирати (173). Не відбито цієї норми перед складом з [а] й у коренях дієслів -бир-, -пир-: опирає (3), прибирає (98), подпирати (173), збиратись (214), спираєсj (12). Ця вимовна риса передається в коренях дієслів -бир-, -пир- перед складом з наголошеними [е], [а], [о] в альманасі „Русалка Дністрова". Іноді ненаголошений [и] передається літерою е в „Енеїді" І.П.Котляревського: умераю (46, V), у словнику П.Білецького-Носенка: вешнякъ (74).

У досліджуваних джерелах не зафіксовано зміни у вимові ненаголошеного [о] перед наголошеним [у]. Проте під впливом діалектної вимови ненаголошений [о] у певній позиції наближається до [а]: зазuлj (66). Ненаголошений [о] наближається до у перед складом з наголошеним [у] у творах Г.Сковороди: кузуб (42) [Кобилянський 1965: 42]. Єдиний раз зафіксовано літеру у замість ненаголошеного [о] у слові зузуля (111, ІІ) у рукописах „Більшої книжки" Т.Г.Шевченка (1947-1950: 111).

У досліджуваних пам'ятках вимова суфікса -ува- зрідка збігається з літературною: у граматиці Я.Головацького: писuвавъ (147), клювавъ (192), доходжuват (197), але осаджовати (136), кuповати (145), сновавъ (191); у граматиці М.Осадци : видобuває (7), роздuвати (72), добuвати (199), але ковати (20), жовати (20), весновати (122). Іноді суфікс -ува- вжито в „Грамматике" О.Павловського: дывувався (34). Паралельне вживання на письмі суфіксів -ува- та -ова- зафіксовано в альманасі „Русалка Дністрова": пробувати (4), пановати (7), у рукописах Т.Г.Шевченка: сумовати (1847-1850: 15), але напувати (1847-1860: 59). Однак у західноукраїнських граматиках суфікс –ува- вживається послідовніше, ніж у граматиці О.Павловського.

Давні сполучення ль, лъ, рь, ръ в українській мові у відкритих складах розвинулися у сполучення ри, ли і знайшли своє відбиття у граматиці Я.Головацького: гремить (133), брити (139), розличати (135). Традиція передачі на письмі ри, ли засвідчена у М.Осадци: блиснuти (33), приснuти (33), крыло (150), блискає (184). Тенденція до вимови [ри], [ли] у відкритих складах між приголосними характерна для граматики О.Павловського: блыскавка (26), чорнобрывці (74), у „Русалці Дністрові": блищати (72), у словнику П.Білецького-Носенка: гримати (106).

У граматиці Я.Головацького вживання голосного [е], [о] після шиплячих майже не порушується: шовкъ (10), чоло (20), пшоно (20), чоботъ (20), чотыре (20), чернець (20), чернь (20), четвертий (20), але чернило (20), шестий (145). У граматиці М.Осадци підтверджується вже усталена в українській мові фонетична риса – вживання [о] після шиплячого перед твердим приголосним, перед складом з [о], [и]: чорный (15), жолтый (30), чотыре (86), жорны (44), чоловhкъ (184), але четыры (1), шестомъ (24), шостого (96), пшено (152). Літера е після шиплячих вживається перед складом з [і]: вечерhє (212), а також у закінченнях іменників другої відміни мішаної групи: вuжеви (52), колачеви (52), товаришеви (52). Ця вимовна особливість засвідчена в „Енеїді" І.П.Котляревського: шовковый (18, I), першій друкованій граматиці О.Павловського: чоботаръ (65), шопа (66), в альманасі „Русалка Дністрова": чола (90), челядь (125).

На позначення префікса з- перед [к], [п], [т], [х] вживається літера с: у граматиці Я.Головацького – сходит сj (12), скитатисj (144); у граматиці М.Осадци – спираюча (12), стихає (214), скончu (234). У літературній мові вже склалася певна традиція, що сприяла виробленню нинішньої орфоепічної норми: в „Енеїді": схаменулись (40, ІV); в О.Павловського: сподобавъ (59); в альманасі „Русалка Дністрова": схилили (19).

У граматиці М.Осадци фіксована варіантна передача на письмі префікса роз-: росказъ (216), росказати (224), росказuю (185), але розтворити (174). Що ж до префікса без-, то лише один раз засвідчено його оглушення: бесмертный (38). У граматиці Я.Головацького простежується вживання літери з у префіксах роз-, без- перед глухими приголосними, що є сучасною орфографічною нормою: розходитисj (136), розказувати (157), безпосередно (137). В альманасі „Русалка Дністрова" відбито подвійну вимову префікса роз-: розсвhчала (13), розсипаются (81), але россипає (13), росправи (20). Однак у префіксі без- простежується збереження [з]: безчисленними (11). Варіантне вживання префікса роз- та збереження дзвінкого [з] у префіксі без- знайшло своє відбиття на сторінках журналу „Основа": росплhтає (1861, № 6: 14), розказали (1862, № 6: 62), безхлібья (1861, № 11-12: 29); у збірці Климентія Зіновієва: роспустивъ [Зіновіїв 1971: 229], розказуєтъ [Зіновіїв 1971: 222], у рукописах Т.Г.Шевченка: розкажи (1847-1860: 194), росцвитае (1847-1860: 7), безталання (1847-1850: 53).

У сучасній українській літературній вимові дзвінкі приголосні, за нормами, завжди звучать дзвінко – в кінці слова і перед глухими приголосними (за окремими винятками). У досліджуваних граматиках послідовно вживаються у кінці слова і перед глухими приголосними букви на позначення дзвінкого приголосного: у Я.Головацького: хлhбъ (29), лобъ (31), казка (70), скобка (29); у М.Осадци: дhдъ (37), облогъ (37), тjжко (8), рhдко (24), солодкїй (160). Дзвінкий приголосний у кінці слова й перед глухими зберігається в „Енеїді" І.П.Котляревського: лобъ (12, ІІІ), гребти (4, ІІ); у граматиці О.Павловського: везты (81), батигъ (6). У діалектній вимові, зокрема південно-західній, дзвінкі приголосні у кінці складу оглушуються: [н'ішка] – ніжка [Москаленко 1940: 104]. Але в західноукраїнських граматиках цю діалектну риса не відбито. Послідовне збереження дзвінкості приголосних перед глухими і в кінці слова свідчить про тяглість літературної традиції на сторінках досліджуваних граматик.

Loading...

 
 

Цікаве