WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Соцреалістичний канон: трансформація архетипів - Реферат

Соцреалістичний канон: трансформація архетипів - Реферат

Якщо Ірина Вільде здійснила видозміну ґендерних стереотипів на офіційному рівні, то в альтернативному дискурсі принципово відмінні культури стратегії окреслюють прозаїки молодшого покоління: Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Володимир Дрозд та ін. Їхній досвід заслуговує на увагу з позицій витворення принципово негероїчного чоловічого типу та переосмисленням культу батька. У випадку Григора Тютюнника маємо неповну родину з відсутнім батьком ("Дивак", "Зав'язь", "Вогник далеко в степу"). Відсутність батьківського права приводить до того, що в синів домінує кордоцентричне світосприйняття. Навіть у дорослому віці чоловіки у творах прозаїка потребують опіки або ж заступництва жінки ("Нюра", "Поминали Маркіяна" та ін.).

Рецептивні моделі творчості митця постколоніального періоду успішно розбудовують психоаналітичний рівень інтерпретації, який наголошує на взаємозв'язку біографії письменника та долі його героїв. Серед чинників, які вплинули на витворення авторського чоловічого міфу, називають особистий життєвий досвід – арешт батька 1937 року. Травматичні фактори власного життя зумовили народження авторської гіпотези буття з наголосами на знакових подіях української історії: репресіях, голоді, війнах. У версії Тютюнника деформації суспільного та родинного стану взаємопов'язані. Антиколоніальна спрямованість чоловічого права має виразну закоріненість у подвійному кодуванні постаті Батька. З одного боку – це батько конкретної родини, якого брутально відбирають у сім'ї, завдяки політиці "батька всіх народів" – Сталіна. Туга за конкретним батьком як втраченою буттєвою гармонією стає наскрізною для героїв Тютюнника, особливо в дитячому та підлітковому віці. "Я тільки трінь-трінечки пам'ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким ..." [13, с. 21]. Задивленість у час батькової присутності породжує стан інфантильності та пошуку заступника у чоловіків зрілого віку.

Інша психологічна паралель пов'язана з принциповою дегероїзацією чоловіків сталінської доби ("Смерть кавалера"). За маскою переможця криється боягуз та пристосуванець. Розвінчувальна настанова є як психологічною компенсацією за незреалізованість чоловіків постсталінського покоління. Звідси чітка дихотомія між присутністю мужнього й красивого чоловіка в часі минулому ("Три зозулі з поклоном") та його винищенням й незапотребованістю в часі теперішньому. Диференціація стосується і вікових паралелей: духовний розрив між сподіваннями юності та розчаруваннями старості особливо прикметний. Старість є символом, що втілює відчуття самотності, усвідомлення несправжності прожитого життя ("Кленовий пагін", "Вуточка"). Відсутність еволюції від мрійливих, обдарованих юнаків до зрілих, відповідальних за власну долю, долю родини (країни) чоловіків окреслила кризу маскулінності в досвіді повоєнного покоління.

Аналогічну пояснувальну модель М. Павлишин застосовує до аналізу оповідань Євгена Гуцала. Тема дитинства, у якій переважає надія та віра, потенціал до життєвих перетворень пов'язана з політичною відлигою ранніх 1960-х. Але світ дорослих у прозі Є. Гуцала – це розчарування та втрачені надії. Цю зміну дослідник хронологічно накладає на конкретну політичну реальність: "/.../ світ, у якому Гуцало пережив погроми українських культурних діячів у 1965 і 1972 роках, не без того, як згодом стало ясно, щоб самому зазнати нагінок. Цей світ настільки викривлений і непривабливий, що Гуцало може тільки сатирично знижувати його або формулювати втечу від нього" [12, с. 80].

Ґендерні моделі прози Гр. Тютюнника спроектували посутню грань українського культурного досвіду часів тоталітаризму: профанація ритуально-обрядової та заблокованість модерної свідомості. Відмирання традиційної культури для героїв Тютюнника асоціюється з родинною травмою (відсутністю батька). Психологічні паралелі такого явища окреслюються через раціоналізацію ритуалу та втрату сакрального наповнення ("Оддавали Катрю", "Поминали Маркіяна" та ін.). Раціоналізація ритуалу виявляє спекулятивну наповненість паралельної культури, яка спричинила це явище. Спрофанована звичаєво-обрядова культура акумулює семантику смерті. Смерть як органічна буттєва прикмета художнього світу Тютюнника постає важливішою за життя і означує міф переродження, надає життю нової вартості. Розрив з традиційним культурним середовищем не стимулює до освоєння модерної буттєвої парадигми (ототожненої з урбаністичною свідомістю), а блокується простором передмістя, що символізує українську художню модель тоталітарної доби.

Відмирання традиційної культури та поява негероїчного чоловіка у прозі Тютюнника постають як взаємозумовлені процеси; водночас незаповнена ніша модерної культури унеможливила появу нового вияву маскулінності.

Отже, у період соціальних трансформацій, який хронологічно окреслюємо 1960-ми роками, критерії відбору текстів для функціонування соцреалістичного канону втрачають свою прозорість, що зумовлює ерозію явища. Найзначущішою вона виявилась у ґендерній деконструкції архетипів соцреалізму: зазнає остаточного розпаду міф "великої родини", а втрата батька кодифікується як смерть тирана в суспільних координатах і як втрата повноти буття в межах конкретної родини. Витіснення батьківської іпостасі на марґінеси культурної моделі зумовлює дегероїзацю маскулінності. Позамистецькі чинники, як-от: розширення письменницьких нагород, маніпуляція суспільним ідеалом не сприяли зміцненню естетичної системи соцреалізму. Можна твердити, що в її межах відбулася зустріч з тим, що розриває цілісність вже знаного досвіду, традиційні способи його нарації, але що не було достатньо проартикульовано. У цьому контексті символічними є міркування Е. Можейка, який зазначає, що посмертне життя соціалістичного реалізму є значно цікавіше, ніж його понад півстолітнє існування [7, с. 31].

Література

  1. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. – Київ: БВ, 1999. – 447 с.

  2. Вільде І. Сестри Річинські. Роман. Книга перша. – Київ: Дніпро, 1977. – 495 с.

  3. Вільде І. Сестри Річинські. Роман. Книга друга. – Київ: Радянський письменник, 1964. – 769 с.

  4. Ґловінський М. Новомова // 12 Польських есеїв. – Київ: Критика, 2001. – 159 с.

  5. Грабовський С. Українська людина у вимірах хх століття: до постановки проблеми. – Київ: Видання центру громадянської просвіти "Київське братство", 1997. – 118 с.

  6. Гундорова Т. Femina melancholica: Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської. – Київ: Критика, 2002. – 271 с.

  7. Możejko E. Realizm socjalistyczny. Teoria Rozwj. Upadek. – Krakw: Universitas, 2001. – S.117.

  8. Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури1920-30-х років. – Київ: Центр досліджень усної історії та культури "Родовід", 1999. – 560 с.

  9. Советское богатство. Статьи о культуре, литературе и кино. – Санкт-Петербург: Академический проект, 2002. – 442 с.

  10. Социалистический канон (Под общей ред. Х.Гюнтера и И.Добренко). – Санкт-Петербург: Академический проект, 2000. – 1040 с.

  11. Suchanek L. Człowiek radziecki i nazd radziecki. Eksperyment ideoologiczny i etniczny // Wspłcześny stowianie wobec własnych tradycji i mitw. – Krakw: Universitas, – 1997. – S.133-146.

  12. Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. – Київ: Час, 1997. – 447 с.

  13. Тютюнник Г. Твори. Книга 1. Оповідання. – Київ: Молодь, 1984. – 327 с.

Loading...

 
 

Цікаве