WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Соцреалістичний канон: трансформація архетипів - Реферат

Соцреалістичний канон: трансформація архетипів - Реферат

Безстатевість української літератури 1930–1950-х рр. як чинник гомогенного культурного простору з початком соціальних трансформацій 1960-х втрачає свою одновимірність у межах і офіційного, і альтернативного дискурсу. На офіційному рівні деконструкцію соцреалістичних жіночих стереотипів здійснює Ірина Вільде романом "Сестри Річинські", який, як вже зазначалося вище, був удостоєний Шевченківської премії. Для письменниці ця нагорода мала й внутрішній підтекст: компенсація за лояльність до режиму і "прищеплення" соцреалістичної естетики в культурний досвід західноукраїнських земель. Але попри очевидні ідеологічні реверанси І. Вільде омовила дуже специфічний жіночий досвід міжвоєнного галицького покоління, який відрізнявся від досвіду жінок підрадянської України. Те, що сама назва твору "Сестри Річинські" надає перевагу родинному досвідові з жіночою домінантою, свідчило про нові форми ідентифікації літературних героїв, пов'язані саме з жіночою нарацією. Відтворюючи міжвоєнне життя Галичини за радянськими стандартами, серед яких – "класове розшарування українського суспільства, гротескно-сатиричне змалювання греко-католицьких священиків, зображення українських буржуазних націоналістів на службі у фашистів" і т.д., – Ірина Вільде водночас обирає ґендерну, а не соціально-політичну домінанту для витворення авторського міфу. Велика родина, яка традиційно символізувала соціалістичну батьківщину, замінена цілком конкретною сім'єю священика. Мати і п'ять доньок презентують різні моделі жіночого досвіду. Той факт, що жінка із соціально ворожого середовища стала об'єктом художнього дослідження, утвердив за письменницею право на власні мистецькі пріорітети. Героїні роману більше стурбовані пошуком надійного життєвого партнера, ніж громадсько-політичним життям.

Рушійним моментом у самоусвідомленні кожної із сестер стає смерть батька – отця Аркадія Річинського. Політична стратегія постаті отця Річинського цілком укладається в тезу про "реакційну, антинародну сутність" уніатських священиків (тому в романі він поєднує душпастирську діяльність з фахом комерсанта та службою таємного агента поліції). Смерть глави сімейства безболісно накладається на десакралізацію батьківського міфу, який "убезпечує" себе ідеологічними акцентами. Але смерть батьківського права спричинює той "тектонічний зсув", який змінює буттєву перспективу в бік жіночого переписування історії. Світ, який освоюють доньки отця Річинського, залишає дуже обмежений простір для жіночої ініціативи. Очевидно, тому жіночі постаті наділені вольовою домінантою. Слава вирушає у широкий світ, щоб самій заробляти на життя; Неля одружується з націоналістом, засудженим на довічне ув'язнення; Ольга пов'язує своє життя з комуністом. Приватна сфера жіночого життя набуває небаченої для соцреалістичних стандартів одвертості: омовлює незреалізовану сексуальність, сублімацію жіночої енергії у професійній сфері та ін. Описуючи досвід кожної з сестер, авторка наголошує на його відмінності від досвіду материнського. Якщо в материнському переважало цілковите підкорення чоловічому праву, підпадання під волю, знання й авторитет глави сімейства, то досвід доньок презентує смерть чоловіка-володаря й народження множинних іпостасей: рівноправного партнера (Бронко Завадка), слабкого й упокореного обставинами (Север Мажарин), циніка й пристосуванця (Філько Безбородько). Множинність чоловічих іпостасей корегується відповідно до панівних ідеологем культури: слабкому чоловікові, яким є інтелігент, протиставлений сильний і рішучий комуніст. Слабкий чоловік ідентифікує себе із соціальним "баластом": "Я – інтеліґент. Слава богу з тих, що вже відмирають. "Інтеліґенщина". Такі, як я, власне, й є ті "тріски", що летять, коли рубають ліс" [3, с. 481]. Ідеологічна парадигма уможливлює вписування слабкого чоловіка в соціальну структуру, яка завжди виглядала підозріло в очах влади. Не випадково "зарезервоване" словосполучення "гнилий інтелігент" стає невід'ємною ознакою радянського мовомислення, яке виявило "тенденцію до того, що у певних контекстах і про певні суб'єкти говорити лише єдиним способом" [4, с. 174]. Тобто дискурс інтелігента в текстах соцреалістичного канону формувався як "маніпульоване" мовлення. Цей принцип І. Вільде накладає і на ґендерні конструкції: маніпульоване мовлення є засобом соціальної диференціації. Любовна поразка безвольного інтелігента Мажарина лише увиразнює успішність комуніста Завадки. Водночас опозиція сильної жінки та слабкого чоловіка цілком відповідала реальному досвідові радянської дійсності. Сильних та незалежних чоловіків винищувала система, натомість жінки змушені були витримувати тягар сімейних та суспільних обов'язків. Геноцид влади проти чоловічого населення породжує особливе поблажливо-жалісливе ставлення до них з боку жіноцтва.

Порушення ґендерної рівноваги як наслідок соціальної політики не могло не позначитись на стратифікації українського суспільства першого повоєнного десятиліття. У цих деформаціях галицький дослід мав свої особливості. Прагнучи реконструювати міф міжвоєнної Галичини з позицій жіночої парадигми, Ірина Вільде адаптує його до радянських стандартів: нарівні із сильними чоловічими постатями комуністів пропонується варіант сильної жінки, згодної "тягти" на собі слабких чоловіків-інтелігентів. Цій меті підпорядковується взаємнообернена рецепція досвіду О. Кобилянської, яка в період міжвоєнного двадцятиліття залишалась культовою постаттю для Галичини. У ранніх творах І. Вільде прозорим є вплив О. Кобилянської саме в омовленні жіночого досвіду. Але соцреалістичний канон "переписав" творчість О. Кобилянської за власними стандартами: говорити про спадкоємність письменниці з модерністичним, а тим паче феміністичним віяннями стало небажано, а то й небезпечно. Хрущовська "відлига" не приносить глобальних змін у художню свідомість і творення альтернативних мистецьких моделей не відбувається. Тому Ірина Вільде обирає серединний варіант: легалізуючи власну спадкоємність з традицією О. Кобилянської саме у феміністичному вияві, радянська письменниця вдається до підпорядкування ґендерних структур соціальним схемам. Одна з героїнь Ірини Вільде зізнається: "Поза домом я увійшла у душевний конфлікт з ... Ольгою Кобилянською. А я ж її обожнювала і обожнюю! Її твори розвинули в мені "жіночу гордість" так, що я поставила завищені вимоги до того, кого любила. .. Я послухала Наталки Верковичівни, а тепер каюся. .. Чи не помилкова ця думка відкидати людину від себе тільки тому, що природа створила її слабшу духом і вона по самому складу своєї натури не може бути інакшою? Чи не доцільніше було б, коли б "сильні" брали на себе добровільний, за велінням серця, обов'язок тягти слабших?" [3, с. 745]. Проблема жіночої сили й чоловічої слабкості проектується у площину органічності модерної свідомості в українській культурі. Т. Гундорова зазначає, що О. Кобилянська маркувала модерну українську свідомість через місто, втрату родинних зв'язків та ін. [6, с. 16]. І. Вільде аналогічно послуговується міфом розпаду родини як засадничим для народження нової жіночої самототожності. Інша річ, що народження нової жіночої ідентичності не стільки пов'язано з фемінною культурою, скільки з м'якою корекцією утопічної моделі соцреалізму. Ключовими можуть бути слова з епітета до твору: "Історія діє ґрунтовно і приходить через багато фаз, коли несе в могилу застарілу форму життя. Остання фаза всесвітньої історичної форми – її комедія. Нащо так рухається історія? Для того, щоб людство, сміючись, розлучалося з своїм минулим" (Карл Маркс).

Але попри задекларовану легкість прощання з минулим, авторка воліє залишитися саме в ньому разом зі своїми героїнями. Не випадково, жіночий досвід сестер Річинських не інтеґрований у ґендерні структури радянського суспільства, позаяк, попри зовнішню лояльність, є неорганічним для тоталітарної системи.

Деконструкція радянського політичного міфу відбувається крізь призму жіночого досвіду, який стає єдино можливою альтернативою до ідеологічних оцінок. Маскулінна модель накладається на постать інтелігента, окреслює шляхи його соціальної адаптації та шкали суспільної мімікрії. У підсумку збіжність обох ґендерних проекцій виявила авторську настанову: доля жінки-митця в тоталітарному суспільстві. Приймаючи чоловічі правила поведінки: загравання з владою, маски, валленродівські позиції, так І. Вільде реабілітувала досвід своєї молодості, від якого змушена була відмовитись в часи сталінського режиму. Але неповнота реабілітації політичної наклала свій відбиток у випадку "Сестер Річинських", вона позначена і відчутними проривами, і втратами.

Loading...

 
 

Цікаве