WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Соцреалістичний канон: трансформація архетипів - Реферат

Соцреалістичний канон: трансформація архетипів - Реферат

Реферат на тему:

Соцреалістичний канон: трансформація архетипів

Якщо умовно підійти до української літератури ХХ століття як до тропу, що є зашифрованим записом культурного досвіду, то способи дешифрування множинних змістів можуть бути досить відмінними. Досвід літератури соцреалізму та реінтерпретація її канону може бути прикладом культурної стратегії, у якій, за словами М. Ґловінського, відбулося "... нав'язування виразного знака цінності; знак цей, який призводить до прозорої поляризації, не має права викликати сумніву, його остаточною метою є рішуча оцінка, якої не можна заперечити" [4, с.159]. Однак показники цінностей могли видозмінюватись, враховуючи особисті смаки осіб, яким належала влада над інформацією (і відповідно над текстами), еволюцію суспільного ідеалу та функціонування множинних інституцій: цензури, творчих спілок, художніх рад, систем покарань та заохочень, тощо.

Проблема наповненості категорії "канон соціалістичного реалізму" відкрита до розбудови та дискусій. Прийнятний погляд Х. Гюнтера, який визначає "канон" як систему для регулювання мистецтвом, яка виконує дві головні функції: стабілізації та селекції [10]. Х. Гюнтер і К. Кларк виділяють провідні архетипи соціалістичного реалізму: велика родина (як держава), архетип героя (переважно льотчика, полярника, революціонера), ворога (наділеного демонічними рисами), батька (якого ототожнювали зі Сталіном) та матері (яка символізувала вітчизну). Найфункціональнішою вказана схема є в часі становлення й розвитку соцреалістичного канону: 1930–1950 роки. Наступна фаза, яка хронологічно збіжна з епохою часткового демонтажу тоталітарної системи, а саме: 1960 рр., – прикметна посутніми корективами в сфері дії знакових архетипів соцреалізму та деформації гомогенного культурного простору.

Передусім відбувається зміна суспільного ідеалу: у ньому послаблюється мілітарний чинник та агресивна класова модель. Як зазначає С. Білокінь: "З перебігом десятиліть набір людських якостей змінювався. По війні "герой нашого часу" мав би бути все-таки вже не вбивцею. Він повине був виявити уже якісь інші риси – передусім беззастережну слухняність режиму" [1, с.329]. Формула, коли суспільний ідеал сприймався як боєць, але вже мирного фронту, набуває дієвості.

У межах розбудови ленінського міфу як антитези до культу Сталіна відбувається часткова реабілітація жертв репресій: передусім членів ЦК, старих більшовиків та чекістів. Отже, суспільний ідеал не переживає стану катарсису від антитоталітарного очищення, а зазнає нової модернізації та адаптується до ситуації подвійних стандартів. За тезою повернення таких норм співжиття, які опираються на повагу до закону та людської гідності, постала відновлена репресивна машина для локалізації будь-яких виявів незалежної думки. Кінець десятиліття поряд із закінченням епохи "відлиги" означив і шизофренію суспільної свідомості на генно-антропологічному рівні. Шизофренію суспільної свідомості дослідники пов'язують з постанням "нової історичної спільноти людей" – "радянського народу". Його складник – "радянську людину" описують у двох психологічних проекціях. Перший тип пристосувався до зовнішніх атрибутів життя, які вимагають постійного самоконтролю, другий – намагався скористатися ілюзією свободи. Суспільні механізми передбачали обов'язковий маневр між цими сферами, що провокував стан шизофренії [11, с. 139]. Її наслідком стала людина-мутант, головною ознакою якої є відсутність спротиву тоталітаризму.

Соціальні мутації стали можливими внаслідок марґіналізації українського суспільства, яке на початку 1960 рр. остаточно сформувалось на основі "залишків" колишніх суспільних станів, яким вдалося вижити після репресій та війн [1, с. 329]. На цей же період припадає процес моноструктуризації української культурної моделі. Він полягав у тому, що зникла багаторівнева селянська культура з комплексом соціальних інституцій, які перебували поза безпосереднім контролем держави; водночас культура українських міст значною мірою формується за кітчевими зразками, коли внаслідок масової міграції вчорашні селяни приносять до радянських міст не автентичну культуру, а лише "спогади про щось втрачене, тіні забутих понять" [8, с. 23, 477]. Розпад селянства як цілісності, що відрізняється від інших суспільних груп особливими громадськими інституціями, видами діяльності, правами, обов'язками та поліструктурованою культурою стає остаточним [8, с. 27]. Все це створило передумови для утвердження й розвитку міфу української радянської культури, який узалежнював мистецькі критерії від суспільної ієрархії та регламентував усі види духовної діяльності.

У силовому полі міфу української радянської культури зазнають видозмін офіційні інституції, які впливають на функціонування соцреалістичного канону. Від травня 1961 року встановлюється щорічна Республіканська премія імені Т. Шевченка за найкращі твори художньої літератури, журналістики, образотворчого мистецтва та ін.

Її роль полягала у зрівноваженні українського та радянського чинника в культурі. Радянськість мала кілька рівнів самоокреслення. Передусім виявилася в тому, що головою комітету з Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка стає О. Корнійчук – символічна постать для соцреалістичного канону. Цю посаду О. Корнійчук обіймає понад десятиліття (1961–1972) і на ній (як і на всіх інших) стає бездоганним виконавцем партійного замовлення. Механізми функціонування Шевченківської премії в період модернізації тоталітарного суспільства розкривають спадкоємність з традиціями соцреалістичної літератури періоду її становлення. Не випадково серед перших лауреатів – Павло Тичина (1962). Премія присуджена за твори, які сигналізували канонізацію поета після 1934 р. (збірка "Партія веде"), і тих естетичних засад, які не підлягають переглядові. Для підтримання захисних механізмів соцреалістичного канону в ранг лауреатів згодом були возведені В. Сосюра, А. Малишко, А. Головко та інші.

Водночас дієздатність соцреалістичного канону підтримується коштом нових літературних постатей, які приносять досвід, відмінний від ортодоксальної прямолінійності своїх попередників: О. Гончар ("Людина і зброя", 1962), Григорій Тютюнник ("Вир", 1963), Ірина Вільде ("Сестри Річинські", 1965). Тим самим влада окреслює межу ідеологічного та естетичного компромісу, який видається прийнятним для збереження ілюзії свободи творчості. Компроміс постає у вигляді маятника, де максимально допустимим в осмисленні досвіду тоталітаризму є поема М. Бажана "Політ крізь бурю", а еталоном для культурної політики такі вторинні й пересічні твори, як "Хмельницький" І. Ле та "Ульянови" В. Канівця. Попри зовнішню розбудову мистецьких ніш для української культури, Шевченківська премія в перше десятиліття свого існування виявила однозначно тавтологічний характер щодо офіційного дискурсу влади та стабілізувала міф української радянської літератури.

Радянський еквівалент української літератури періоду соціальних трансформацій посутньо відрізнявся від свого попередника 1930-х рр. – часу становлення соцреалістичного канону. У 1960-ті рр. теоретики соцреалізму підкоректовують його модель через розбудову внутрішньої структури. Від середини 1960-х рр. поняття "література соціалістичного реалізму" і "соціалістична література" вживають як синонімічні, так леґітимізується не лише реалістичний, а й інші естетичні досвіди. Передусім це стосується "пригнобленого молодшого брата" соцреалізму – революційного романтизму, який офіційно визнають складовим чинником реалізму соціалістичного (праці А. Овчаренка, О. Любарової та ін.). У межах соціалістичного реалізму С. Асадулаєв виокремлює власне реалістичний, сатиричний, ліричний, науково-фантастичний стильові напрями.

Пожвавлення дискусій про оновлення методу соціалістичного реалізму так чи інакше засвідчило кризу цього явища. Цілком переконливими є аналітичні міркування Е. Можейка, який стверджує що критики були свідомо зацікавленні в підтриманні еклектичних засад різних формувань, адже тільки тривання у схоластичних дискусіях могло живити ілюзію, що мова йде про проблеми автентичні, складні й новаторські [7, с. 117]. Хвиля дискусій закамуфльовувала глибинну проблему: сталі ознаки соцреалізму не є наскрізними і змінюються залежно від соціально-політичної ситуації.

Це стосувалося і видозміни знакових архетипів соцреалізму. Саме в 1960-х рр. в українському мистецькому просторі модифікуються ґендерні конструкції, порівняно з періодом 1930-х рр. Як відомо, в основу соцреалістичної літератури покладено функціоналізацію індивіда; його життя набуває сенсу з огляду на підпорядкування та потрібність "великому колективному суб'єкту" [5, с. 57]. Функціоналізація передбачала стирання статевих відмінностей; безстатеве суспільство відображало одну із граней тоталітаризму. Уніфікація статей здійснювалась кількома шляхами. Перший передбачав перенесення життєвої енергії жінки на сфери соціалістичного змагання, спорту, парадів, ушанування вождя – як своєрідні оргійні заняття без сексу [10, с. 400]. Другий шлях полягав у одержавленні материнства.

Loading...

 
 

Цікаве