WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Територіально-мовне членування у світлі писемних пам’яток - Реферат

Територіально-мовне членування у світлі писемних пам’яток - Реферат

Реферат на тему:

Територіально-мовне членування у світлі писемних пам'яток

На теренах поширення будь-якої національної мови виділяли в минулому і виділяють нині територіально-мовні утворення. Мовний континуум на значних територіях не буває одноманітним. Наразі це аксіома. Навіть у наш час – гіперінтегрованості суспільства – літературні мови лише поступово витісняють говіркові вузьколокальні елементи. І годі сказати, коли (в будь-якій мовній системі) зникне останній регіоналізм. Народні говори ще активно функціонують, але суспільно-економічними і культурними умовами життя вже не стимулюються, а, навпаки, поволі нівелюються, певною мірою непомітно деформуються і поступово наближаються до літературної мови [Матвіяс 2000 : 6]. У непростих "взаєминах" унормованих літературних мов із національними саме останні дають історикам мови неоціненні факти для виокремлення сучасних і минулих діалектних масивів. Літературна мова реальну картину функціонування живої мови на певній території відображає лише частково. І чим далі в глибину віків, тим ця невідповідність – разючіша.

Як відомо, для вичленування діалектних ареалів необхідний фактологічний матеріал, рівномірно зібраний з усієї території поширення певної мовної системи. Дані лінгвогеографічних студій ХІХ-ХХ століть дають практично вичерпну картину поширення тих чи інших мовних явищ на певній території. Ареалогія не тільки показує територіальні межі поширення інновацій або збереження давнього, архаїчного, але й допомагає виявити епіцентри, звідки пішли нові елементи. Факти сучасної мови допомагають встановити відносну хронологію виникнення певного явища, навіть зробити реконструкцію прадавнього стану мови [Німчук 2000 : 4]. Така картина постає в лінгвістичних атласах. Тож на синхронічному рівні ареальні дослідження – очевидність. Набагато складніше окреслити (якщо взагалі можливо) діалектні утворення в минулому. Остаточне вирішення цієї проблеми можливе за наявності достатньої кількості пам'яток з різних територій досліджуваної епохи та максимально повної картини сучасного живого діалектного мовлення ареалу. Нездоланною стає завжди перша проблема. Навіть при наявності достатньої кількості писемних свідчень певного періоду фактологічний матеріал, представлений у них, не дає навіть скільки-небудь завершеної картини територіального членування. Це пояснюється передовсім тим, що у давніх писемних джерелах народно-розмовні елементи не зовсім "прошені і бажані гості". Показником освіченості було уникнення народно-розмовних особливостей на письмі та, зрештою, і в мовленні. Тому, де б не писана пам'ятка і хто б її не писав – відчувалося намагання дотримуватися певних, вироблених на той час, орфографічних норм. Про територіальну належність пам'ятки лінгвісти можуть судити хіба що з поодиноких живомовних рис, характерних для рідної говірки писаря, який час від часу свідомо чи несвідомо вносив їх у текст. Тому висновки щодо діалектного членування, наприклад, києворуського мовного континууму наперед гіпотетичні. Очевидно, багато діалектних явищ давньоруської епохи ніколи не вдасться виявити, а відповідно, наші знання з цієї області не завжди будуть повними і позбавленими суб'єктивних оцінок [Филин 1972 : 89]. Великою мірою це стосується й подальших епох. Писемні свідчення з'являються все частіше, однак проблема вихолощування з літературної мови живих розмовних елементів залишається. Давні тексти, що дійшли до нас, не завжди датовані і не завжди у них вказано місце написання. На підставі палеографічного та лінгвального аналізу писемних документів можемо лише робити припущення про час написання, територіальну належність писаря та про локалізацію документа. Проблема територіальної віднесеності писемних пам'яток надзвичайно складна. Навіть при зазначенні місця написання не завжди однозначно можна (і варто) документ визнати як такий, що належить до того чи іншого мовного (діалектного) масиву.

Реконструкція територіально-мовних утворень давньоруської доби неможлива через брак достатньої кількості писемних свідчень, а особливо їхнього поширення – вкрай нерівномірного: з одних теренів походить більшість пам'яток, з інших – відсутні зовсім.

Починаючи з XV-XVI ст. на землях, що входили спочатку до складу Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої з'являється значна кількість писемних свідчень, які мають світський характер. Це ділова документація гродських, земських та підкоморських судів, які діяли в містах Правобережної України та Білорусі, що мали Магдебурзьке право. Подібні записи ретельно вели і зберігали в актових книгах вищезгаданих судів. Дослідникам відомі актові книги Житомирського, Овруцького, Київського, Володимирського, Луцького, Крем'янецького, Холмського, Брестського, Пінського, Клецького, Кам'янецького, Мінського, Віленського, Трокського та ін. урядів. До того ж в цей час і написання культових книг зазнає суттєвого впливу з боку народної "руської" мови. У "Четьї Мінеї" 1489 р., "Крехівському апостолі", "Пересопницькому Євангелії" та ін. виразно простежуються риси народно-розмовної стихії. Тобто, за період XVІ-XVIІ ст. маємо достатньо пам'яток, писаних із використанням явних локальних мовних особливостей, з різних регіонів півночі України та півдня Білорусії, щоб (теоретично) здійснити спробу членування діалектних утворень на цій території. Однак на перешкоді стає добре вироблена на той час літературна мова на поліській основі, яка домінувала на цих землях (згодом активно починає вживатися польська мова). Ряд фонологічних та морфологічних рис стають спільними для писарів з Київщини, Волині, Холмщини, Підляшшя, Берестейщини, Пінщини. В урядових адміністраціях (і не тільки) послуговувалися лексикою, зрозумілою для ширших верств населення. Активно в мовлення впроваджувалися запозичені (переважно з латинської через польську мову) слова. У різні часи різні дослідники намагалися віднайти в пам'ятках XVІ-XVIІ ст. на теренах півдня Білорусі чи півночі Полісся "специфічні" білоруські або українські риси. Зрештою, все це призводило, м'яко кажучи, до непорозумінь. Відомий учений Є. Карський виділяє 9 ідентифікаційних рис, за якими пам'ятку можна зараховувати до білоруських [Карский 1962 : 255-257]. Однак сім із дев'яти такою ж мірою характеризують і поліське наріччя української мови. Разом з тим оригінальні північноукраїнські риси знаходимо в пам'ятках із теренів півдня Білорусі. Зараз напевно можемо виділити ряд особливостей, характерних для всього окресленого вище територіально-мовного простору:

Трояка передача етимологічного ĕ>h, е, и: повhту, ты, синожат(и) [Брест. Т.VI. 1589]; мсяцей, вси, всhхъ [Брест. Т.VI. 1549]; мhсяца [Брест. Т. IV. 1665]; мhстчка, всh, всh, [Брест. Т. IV. 1633]; въ повт, прыхал, мста 'міста', найлпшую, тры ндли, о наhздh, на свитаню [Мінськ.]; мисяца, всими, вдръ, налпhй [Лит.]; въ ндhлю, ніякого, някого, всимъ [Вильно]; зо всихъ, збго(в), нав(т) [Овруч, 1598]; повту, сно, вси(х), соб, мнh, (м)н, дялис#, (т)повд, [Крем'янець, 1568]; смотрли, нhкоторую, розумючи, хотла, приха(в)ши, бца(л), у мhст, зосвhчи(л), всhмъ, всихъ, за дви ндли, двhст [Луцьк, 1561], срибная, надию, до ли(т) тро(х), мисцу, мир 'мірок' 71, сина 'сіна' 97 зв., ты, мсяца, мhстчко, оповhда(л) [Житомир, 1611].

Збереження етимологічних о та е у новозакритих складах: домовъ, бортниковъ, моцно [Брест. Т.VI. 1589]; звоновъ [Брест. Т.VI. 1549]; поспольство, до конца, до часовъ, войтъ [Брест. Т. IV. 1568]; двор, моцн, мост [Мінськ.]; шсть, моцность [Лит.]; за дво(х) збго(в) [Овруч, 1598]; во(и)т, а(ж) до ты(х) часо(в), мо(ц)но, с ко(н)ми, мо(ц)ю, в до(м) мо(и), с(л) [Крем'янець, 1568]; дво(р), мо(ц)но, вт(к) [Луцьк, 1561]; во(и)тъ, мо(и), ко(н), ш(ст), [Житомир, 1611].

Вживання у на місці о: въ пулъдсти [Брест. Т.VI. 1549]; двухъ пулъ – двох полів [Брест. Т. IV. 1633]; двухъ [Вильно]; сусда [Луцьк, 1561]; обу(х) сторо(н) , в(с)пу(л), сусди, з пу(л)ми ормыми, ду(бр) 'добр' [Житомир, 1611].

Вживання е на місці ненаголошеного ę: на им [Брест. Т.VI. 1589]; свтого [Брест. Т.VI. 1549]; тисча, мhсца [Брест. Т. IV. 1665]; просчи [Брест. Т. IV. 1676]; памти, на свтого, хотчи [Брест. Т. IV. 1568]; о нокупнь, обтжлив, кнгини, видчы, тисча, подвзалъс, птънадцать, двтдсятого, относчи [Мінськ.]; упамтавши, двтъдсятъ, мhсца, ку памти [Лит.]; свто, мhсцу, свщнника [Вильно]; тисчу, для памти [Овруч, 1598]; увзую(т), тисча [Крем'янець, 1568]; н хотчи, приглда(л), за памти, тисча, прн(м)ши, сточи [Луцьк, 1561]; тисча, дв(т), памти, мнова(л) [Житомир, 1611].

Loading...

 
 

Цікаве