WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська неологічна традиція - Реферат

Українська неологічна традиція - Реферат

Реферат на тему:

Українська неологічна традиція

Синхронний вплив зовнішніх та внутрішніх причин зумовив бурхливий інноваційних процес у багатьох мовах світу і привів до появи нової галузі лексикології – неології. У багатьох країнах (Великобританія, Росія, США, Франція, Японія), починаючи з 50-х років ХХ століття, сформувалися центри неології, які досліджують питання культури мови, стандартизації, організовують інформаційно-довідкову службу, укладають словники.

Об'єктивно процес неологізації охопив і українську мову. Поповнення українського лексикону новими словами особливо активізувалося в кінці ХХ та на початку ХХІ ст. Але процеси оновлення української лексики вже віддавна привертали увагу тих, для кого українська мова була і об'єктом вивчення, й інструментом реалізації творчих чи наукових задумів, однак системності та регулярності в дослідженнях інновацій не було. Парадоксальним насамперед був той факт, що непросту дилему між новим та звичним постійно супроводжувала ще й постійна потреба відстоювати сам факт існування українського слова.

Незважаючи на непрості суспільно-політичні умови функціонування української мови, уже з середини ХІХ століття, коли виникла потреба укладати словники, насамперед, двомовні, щоб "пояснювати архаїчні, діалектні і взагалі незрозумілі слова, що траплялись у творах, писаних українською мовою" [Москаленко 1961: 45], українська лексична система потрапила під могутній вплив неологізації. Опосередковано про це свідчить інформація з першого номера журналу "Основа", де редакція просила дописувачів – авторів нових слів пояснювати, якими міркуваннями вони керувалися, "створюючи нові слова для передавання нових понять і для назви предметів..." [Основа 1861: 2-3]. Це перша чітко сформульована в україністиці позиція щодо можливості введення і тлумачення нових слів, в якій обумовлено причину створення нових слів; вказано на переваги добору матеріалу із народної мови і на необхідність переконливої аргументації на підтримку новотвору. Правда, у процесі кодифікації української лексики виважений підхід до новотворів чи запозичень побутував нечасто. Думки науковців, письменників, критиків часто різко контрастували: від цілковитого заперечення доцільності нових слів до прагнення збагатити мову швидко й водночас, створюючи нові слова сотнями лише для одного словника.

Відповідно до призначення перекладних словників (а саме такими були чи не всі словники ХІХ ст.) автори творили багато нових слів, якщо в народній мові не знаходили відповідника до якогось слова. Укладачі вважали не тільки правом, а й обов'язком створити нове із наявного українського лексичного матеріалу. Ураховуючи наявність чи відсутність у словниках нових (створених або запозичених) слів, усі словники можна умовно розподілити на дві групи. Перша – це ті, автори яких дуже обережно ставилися до поповнення української лексики, а тому засвідчували в словниках лише наявні в народному мовленні слова. До другої групи належать ті словники, до реєстру яких укладачі сміливо вводили слова іншомовні та спеціально "штучно" витворені.

І. Верхратський, започатковуючи в 1864 р. "Знадоби до словаря южноруского", дотримувався принципу: "Подавати якнайменше або й зовсім не подавати нових слів, бо вони рідко коли поширюються" [Верхратський 1877]. Він же активно критикував "Hімецько-руський словар" О. Партицького (Львів, 1867 р.) за вживання в українській частині неіснуючих, "найчудніше уклепаних" слів і висловів. Однак, у 1872 році І. Верхратський у "Початках до уложення номенклатури і терминології природописньої, народньої" написав, якщо в народній мові не було відповідника латинському термінові, то він "утворював усюди назви нові" [Верхратський 1872]. Ця його спроба, а також лексикографічна праця К. Левицького "Німецько-руський словар висловів правничих і адміністраційних" згодом стали об'єктом критики Б. Грінченка, який серед недоліків вказаних словників назвав те, що "багато слів поскладали самі автори словарів..." [Грінченко 1905: 11]. Друге й доповнене видання лексикографічної праці Ф. Піскунова під назвою "Словник живої народньої, письменної і актової мови руських югівщан Російської і Австрійсько-Венґерської цесарії" вийшло друком 1882 року і містило понад 15 тисяч слів. Цей словник докладно прорецензував К. В. Шейковський [Шейковский 1884]. Він нарахував у реєстрі "Словника..." 330 створених автором слів і зазначив, що жодне з них не вживається в українській народній мові. Принагідно зазначимо, що деякі з цих "сфабрикованих", за словами К. Шейковського, слів увійшли в активний український лексикон (наприклад, вітальня, водограй, водойма, дієвий, жіночний, існування, лікарня, небосхил, обіг, одноманітний, пароплавство, споруда, сторіччя, сяйво та ін.), а отже, не всі новотвори тих часів були недолугими й зайвими. К.Шейковський не був, однак, абсолютним пуританином у мові, він вважав, що чужомовні слова можна уводити у словник, але "тільки тоді, коли вони засвоєні мовою і коли нема в мові свого слова, яке б уповні змогло замінити чуже" [Шейковский 1884: 19].

"Словар української мови" Б. Грінченка відобразив певний консерватизм автора і його настанови на дуже виважений добір лексичного матеріалу, бо "...позичання – річ дуже небезпечна і може пошкодити мові" [Грінченко 1892: 311]. Нищівної критики з боку Б.Грінченка зазнали й "Словниця української (або югово-руської) мови" Ф. Піскунова (1873 р.), "Малорусько-німецький словар" Є. Желехівського – С. Hедільського, "Словарь російсько-український" М. Уманця і А. Спілки, "Русско – малороссийський словар" Є.Тимченка [Грінченко 1905: 17]. Украй обережної позиції дотримувався П. А.Тутковський, категорично заявляючи: "Слова не повинні куватись штучно. Мова взагалі є живий організм, що живе своїм життям і не є штучним витвором" [Словник геологичнеї... 1923: 7].

Одночасно з консервативними поглядами щодо можливостей і способів оновлення та збагачення українського лексикону в середовищі українських науковців та літераторів побутувала ідея виваженого авторського словотвору та позичання. Життя вимагало нових слів, нових термінів, тому процес творення (т.зв. "кування") слів був цілком природний. Але робити це потрібно відповідно до існуючих у мові моделей, бо тільки тоді ця творчість відповідатиме духові мови [Терлак 1992: 68-69].

Одна з перших прихильних настанов щодо творення нових слів стосувалася, і це закономірно, наукової та суспільно-політичної термінології. Її сформулював М. Левченко, зазначивши, правда, що новотвори повинні бути загальнозрозумілі, а іншомовні слова слід приймати лише "легковимовні", а "терміни наукові треба творити в дусі народної мови" [Левченко 1861: 184].

Не обмежуватися в літературній мові тільки тим лексичним багатством, що взяте з народних творів, а розширювати український лексикон насамперед засобами словотвору на основі використання "первісних слів" пропонувала Олена Пчілка [Пчілка 1881: 20]. І. Франко доповнював концепцію збагачення лексичного складу української мови можливістю доречних запозичень з інших мов. Він опонував Б. Грінченкові, заявляючи, що усувати з української мови певні слова тільки тому, що вони є і в російській, і в польській, і в чеській чи в інших слов'янських мовах, бо це "значило би добровільно обскубувати свою мову" [Франко 1980. Т.28: 173, 175]. Михайло Драгоманов пропонував залишати іншомовні терміни, "коли вони вже вжились скрізь, ...прийняли народну фонетику і дали од себе похідні" [Українець 1884: 162].

Сміливо вводили новотвори та запозичення до реєстру власних словників В. Дубровський ("Українсько-російський словник" 1909 р.), І. Hечуй-Левицький ("Словар" 1914 р.). Активно поповнювали українську наукову лексику новотворами на народній основі К. Левицький, І. Hовицький, К. Горбачевський. Разом з тим І. Горбачевський зауважував, що "створення і виключне вживання лише оригінальної, народньої термінольогії було б не зовсім доцільне" [Горбачевський 1927: 7].

Прихильно висловлювався щодо творення нових слів і Василь Сімович, наголошуючи, що рішуча настанова проти них, може нашкодити розвитку мови. Особливо важливим для "натуралізації" неологізмів він уважав фактор узвичаєності: "Досить, щоб яке слово, ...яка форма ... прийнялися в письменстві, щоб наше вухо собі їх засвоїло, щоб усі вони через дім, школу, товариські зносини, газету добралися до нового покоління, – й ніхто не думатиме над тим, яке то це та те слово, яка то форма..." [Сімович 1924: 39].

У небагатьох теоретичних працях з української мови перших десятиліть XX ст. – "Загально-приступний курс української мови", "Загальний курс української мови", "Підвищений курс української мови" (автори розділів "Лексикологія" – Б. Ткаченко та І. Троян) – зміни в лексиці, зокрема й поповнення її шляхом запозичень, були визнані об'єктивними, які, однак, мають бути тільки доцільні, "...де зі словом ... приходить нове поняття" [Загальний курс... 1928–1929: 22]. За доцільне автори вважали утворення нових слів на базі власне українських лексичних засобів, невичерпне джерело яких бачили у "Словнику української мови" за ред. Б. Грінченка.

Проблема співвідношення національного й інтернаціонального в мові, зокрема в її лексичній системі, хвилювала багатьох українських мовознавців першої половини ХХ ст., у тому числі й Олену Курило, Олексу Синявського. У середовищі зацікавлених вже традиційно виділилися прихильники різних підходів до бачення перспектив розвитку й збагачення українського лексикону. О. Курило, наприклад, намагалася відшукати в народній мові засоби, які б дозволяли номінувати нові реалії, уникаючи інтернаціоналізмів, бо вважала, що "українська народна думка, ...виражена в мові, має в собі багато матеріалу до абстрагування, і це для літературної мови слід використати; ...замість кувати нові й штучні" [Курило 1942: 7, 9]. Разом з тим О. Курило розуміла об'єктивний динамізм лінгвістичних процесів і не прагнула уводити мову в "певні тісні рамки" [Курило 1942: 136]. Тому в деяких лексикографічних працях ("Словник української фізичної термінольоґії" (1918), "Російсько-український словничок медичної термінольоґії" (1918), "Словник хемичної термінольоґії" (1923)) вона вміло втілювала принцип органічного поєднання народних та інтернаціональних елементів, хоча в історію українського мовознавства увійшла як прихильниця пуризму та етнографізму.

Loading...

 
 

Цікаве