WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Збірник чарторийських – пам’ятка історії української мови кінця ХVІІ ст. - Реферат

Збірник чарторийських – пам’ятка історії української мови кінця ХVІІ ст. - Реферат

Реферат на тему:

Збірник чарторийських – пам'яткаісторії української мови кінця ХVІІ ст.

ХVІІ століття стало в історії України однією з найцікавіших сторінок, повне прочитання якої можливе лише в загальноєвропейському контексті.

Як і в країнах тогочасної Європи, динамізм суспільного життя України був зумовлений активними національно-визвольними рухами. Багато в чому співзвучними були й культурно-естетичні барокові процеси, що відбувалися на цьому тлі.

Як зазначають дослідники, "з початком ХVІІ ст. українська культура почала набирати відкритого характеру, стала готовою до різноманітних впливів" [Нога 2001: 21]. Однією з її найважливіших особливостей стала прозорість меж між високим та низьким у бароковій культурі [Нога 2001: 20] і як результат – значне зростання ролі низового Бароко не тільки на рівні літературних, але й мовних тенденцій. Якщо попередні етапи розвитку характеризувалися менш виразною взаємозалежністю між стилем і типом літературно-писемної мови та невисоким ступенем проникнення живої мови до староукраїнської писемності, то відтепер живомовна стихія все повніше проникає туди, ламаючи традиційні усталені рамки. Велику роль відіграли в цьому процесі такі неординарні джерела, як рукописні збірники ХVІІ ст., які високо оцінив Іван Огієнко. Учений писав: "... поруч з літературною мовою жила й розвивалася чиста народна мова, збережена нам особливо в піснях, – мова чиста, взірцева, далеко краща від мови літературної. Рукописні збірники пісень усе ходили по руках в XVII – XVIII віках і власне вони робили нашу живу мову невмирущою..." [Огієнко 1995: 137]. Серед відомих із XVII століття збірників привертає увагу збірник Чарторийських, насамперед завдяки обсягові та тематичній цілісності українських пісень, що увійшли до нього. Опублікував цей матеріал на початку ХХ ст. М.Возняк, додавши до нього відповідний коментар. Учений подає короткий огляд друкованих раніше старих українських пісень із польських брошур та рукописних джерел, розглядає побутування варіантів цих текстів, вказує на їхніх дослідників, торкається питання авторства. Завершуючи передмову, М.Возняк підкреслює, що, на відміну від проф. Брюкнера, який у своїй публікації подав лише виписки, він друкує пісенні тексти повністю [Возняк 1913: 9].

Більшість досліджень текстів давніх рукописних співаників стосується текстологічних та версифікаційних особливостей, тоді як їхня мова тривалий час не була об'єктом опису. Характерною особливістю цього текстового масиву є, на противагу більшості тогочасних джерел, використання латинської графіки. Це дає змогу з більшою ймовірністю визначити основні риси фонологічної системи пам'яток, а отже, й української мови ХVІІ ст., оскільки на місці відсутніх у латиниці графем h, a, ы та інших відбито їх реальне звучання.

Українські пісні збірника Чарторийських охоплюють 68 текстів. Переважно це ліричні пісні про інтимні почуття, часто нещасливі чи нерозділені, значно рідше йдеться про тогочасні військові події, але також крізь призму особистих переживань. Тематична однорідність текстів визначила певне коло використовуваної лексики і зумовила високу частотність її вживання.

Найвиразнішою рисою вокалізму в досліджуваних текстах є рефлекси етимологічного h. Домінантний рефлекс етимологічного h у збірнику Чарторийських – звукосполучення [іе]. У кореневих морфемах (387 слововживань) на нього припадає 173 випадки, або 45%: swieta(11, 13)1, biedna (25, 27), wiek (33, 32). Це ж звукосполучення переважає і на місці „нового h"""""„""""""": zielieyka (16, 24), ziele (16, 25), kamieniem (26, 18). У зв'язку з появою цього рефлексу можна було б говорити про вплив фонетико-орфографічної системи старопольської мови, проте в збірнику відсутня властива цій мові кореляція [іе] – [іа] ([а] трапляється лише у двох кореневих морфемах) . Отже, вживання цього рефлексу h зумовлене зв'язком мови збірника з північними говорами української мови, де [іе] вживається в наголошених позиціях [Жилко 1966: 142]. Це припущення підтверджують і дані лінгвістичного картографування [АУМ, т. 1, № 3].

Досить поширеним рефлексом кореневого h є [і]: midanuy (10, 25), diwonka (17, 5), rozumil (35, 222), що зафіксовано в 110 слововживаннях (28%). Ця риса пов'язує наше джерело, як і інші збірники ХVІІ ст., з нормами староукраїнської літературної мови.

Тексти пісень фіксують також [е] та [и] як рефлекси кореневого етимологічного h (відповідно 67 слововживань, або 17%, та 35 слововживань, або 9%), що стало ще одним переконливим підтвердженням відбиття в наших текстах говіркових особливостей північноукраїнських діалектів: poteszy(10, 33), bezy(15, 11), behay (15, 19), strelonki (14, 31а); ryczka (27, 27), ze...lysa (34, 24). На користь цього свідчить і наголошена в більшості випадків позиція [е], властива середньо- та східнополіським говіркам (після губних, зубних та р), куди це явище поширилося з північних територій [Півторак 1988: 116].

Вияви зафіксованих звукових рефлексів відбиті нерівномірно. Наприклад, [іе] на місці h переважає у піснях 1 – 45, для текстів 41 – 42 характерне „цекання" та „дзекання"; тексти 46 – 51 фіксують перевагу [і], надалі до нього долучаються [іе], а також [и] та [е], жодний з яких не можна назвати домінантним. Це наводить на думку, що збірник мав не менше чотирьох укладачів.

Та ж тенденція простежується і у флексіях іменної словозміни. Зокрема, у формах дав.-місц. відмінків одн. іменників на *-ā, род. одн., наз., знах. множ. іменників на *-jā та місц. одн. і множ. іменників на *-ŏ (всього 53 слововж.) переважають флексії -іе (21 слововж.) та -е (18 слововж.), -і фіксується лише у 9 випадках: na woynie (27, 28), w słowie (11, 10), diwczyne (18, 25), u chati (26, 29).

Діалектними впливами позначена і словозміна займенників, серед яких особливо продуктивно використовуються особові та зворотний, меншою мірою – присвійні, означальні. Відомо, що h виявлявся у флексіях дав-місц. відмінків однини перших двох розрядів займенників, а також у род. та знах. відм. предметно-особового займенника жіночого роду. Прикметно, що загальна закономірність виявів рефлексів h тут повністю збігається з кореневими морфемами. Переважно в названих формах фіксується флексія -іе (55 слововж.): tobie (12, 1а; 17, 19; 18, 3), mnie (31, 25), sobie (31, 14), ieie (31, 20); нормативну флексію -і віднаходимо у 48 слововживаннях: mni(38, 4), sobi (38, 2), tobi (38, 6). Більшість займенників із цією флексією зосереджена саме в тому текстовому масиві (тексти № 46 – 51), де переважає кореневий [і]. Третє місце за чисельністю виявів посідає флексія -е (27 слововж.), закінчення -и представлене незначною кількістю слововживань: mne (37, 27; 19, 16; 24, 19), tobe (43, 22), toby(42, 15).

Доповнюють цю картину присвійні займенники, інші вживаються спорадично: swoie (24, 20), tyie (30, 2), twoi (35, 32), vsi (36, 2), moi(28, 3).

Серед іменних частин мови найменш уживаними є прикметники. Як правило, вони трапляються в нестягненій формі, що відбиває їх близькість до народнопісенної традиції, а з іншого боку – діалектні впливи. Переважають форми род. відмінка одн. із закінченнями -oje, -ой та наз.-знах. відмінків множ. із закінченнями -иjе, -іjе, характерні для північноукраїнських говорів: kozackoie (20, 1), milszoy (35, 4), biednoy (37, 18); horszyie(29, 35), dobryye (39, 7), lichiie (11, 16). Це підтверджують і дані лінгвістичного картографування [АУМ, т.1, № 243].

У руслі тогочасної писемної традиції відбито на сторінках співаника і перехід етимологічних о, е > і. Незважаючи на те, що писемними пам'ятками явище переходу фіксується з ХІІ ст. [Німчук 1990: 197], у староукраїнській писемності протягом тривалого часу (включаючи ХVІІІ ст.) [Передрієнко 1979: 105] завдяки етимологічному принципові правопису зберігаються давні о та е. Не стало винятком і наше джерело, що підтверджують численні приклади написання кореневих морфем: podworie (17, 2), woysko (20, 21), złost (31, 8), dwor (33, 21; 35, 1). Усього зафіксовано 44 слововживання з такими морфемами. Можливо, таке написання підкріплене ще й особливостями північноукраїнських говірок. Той же принцип відбитий і закінченнями род. відмінка множ. іменників другої відміни: koniczenkow (19, 3), holubow (33, 21); флексіями дав.-місц. відмінків прикметників: u czastoy (32, 6; 32, 13), u tiomnonkom (32, 13). Визначальним став етимологічний принцип для правопису як особових, так і неособових займенників: on (23, 23; 34, 8), moy (15, 35), twoy(18, 28), swoy (33, 14), w tom (20, 28), po usiom(28, 24). Особливо широко представлені давні голосні прийменниками та префіксами: od (11, 4; 18, 23), podo mnoyo (10, 22), poznali (18, 22), oddati (19, 1), zoszli(21, 28), pod (25, 7), zoydet (13, 3).

Традиційний принцип не міг повністю приховати процес монофтонгізації, якому, на думку дослідників, передувала стадія дифтонгів. Тому цілком закономірною стала поява у співаниках, як і в інших пам'ятках ХVІІ ст. [Гумецька 1952 : 113], у, ю на місці давніх о, е, що засвідчує дифтонгічну вимову звуків. У збірнику Чарторийських це явище відображено достатнім числом прикладів: tulko (24, 8), postuy (31, 1), ne buy se (36, 26), Buh (38, 33), zunka (41, 24),muy (10, 22), un (10, 24), midanuy (10, 25), worohuw (36, 36). Спорадично в тексті трапляються приклади завершеного переходу: po nim (35, 23), miy(31, 3), mizy(„між", 14, 11; 30, 9).

Loading...

 
 

Цікаве