WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українське мовознавство ХІХ ст. крізь призму наукових шкіл - Реферат

Українське мовознавство ХІХ ст. крізь призму наукових шкіл - Реферат

У галицьких граматиках першої половини ХІХ ст. виявлено відображення ідіоетнічних ознак української літературної мови шляхом посиленої уваги до звичаю мовлення. Стверджувалися неприйнятність "запозичених", як писав Й.Лозинський, правил і потреба встановлення норм на основі мовного вжитку. Пошуки граматичної правильності літературної мови в граматиці цього автора звелися до окреслення норм, визначених узусом. Усвідомлення звичаю мовлення як критерію нормування мало індивідуальний вияв. Якщо І.Могильницький компромісно об'єднав у понятті узусу сучасну йому мовленнєву практику із писемною до ХІХ ст., то роль усного мовлення конкретизував у мовних приписах Й.Лозинський; роль узусу як критерію визначення граматичних форм підкреслив і Я.Головацький. Так у практиці нормування поступово набирав ваги функціональний чинник, підтверджений усномовною реалізацією конкретних елементів. Ужиток міг окреслюватися опозицією "бесhда висша" і "простонародная бесhда", у цих сферах були свої нормативні форми, які пропонував Й.Левицький. Кодифікатори підкреслили здатність мови до творення похідних слів зі здрібнілим чи згрубілим значенням, що виділялися в межах іменників та дієслів (усі граматисти) і прислівників (Й.Левицький). Порівняння розглянутих у "Росправh о #зыцh южнорuскмъ и єго нарhчї#хъ" Я.Головацького діалектних морфологічних ознак усіх трьох наріч і запропонованих у його граматиці морфологічних норм засвідчує, що Я.Головацький визнав за нормативні ті форми волинсько-подільського наріччя, які повторювалися (за його термінологією) в галицькому чи гірському. У спробі узгодити морфологічні норми діалектів свого регіону бачимо перший пошук наддіалектної форми української мови для Галичини. Таким чином, характер граматичних норм визначали територія функціонування української мови та діалектна основа у вигляді говорів південно-західного наріччя.

3. Граматисти сформулювали завдання опису, розробили методику аналізу, між граматиками були не тільки відмінності, але і зв'язок, що мав експліцитний та імпліцитний вияви.

Граматика І.Могильницького була рукописною, тому відлік ідей щодо граматичного опису україномовного стандарту потрібно вести від поглядів М.Лучкая, висловлених у "Граматиці слов'яно-руській", від якої відштовхувалися, враховуючи або не враховуючи окремі положення автора, І.Вагилевич, Й.Лозинський, Й.Левицький та Я.Головацький. М.Лучкай не залишив дефініції терміна "граматика", проте першим вказав на взаємозалежність між двома поняттями – літературною мовою і граматикою ("той, хто прагне знати літературну мову, повинен вивчати граматику" [Лучкай 1989 : 48]). Згодом І.Вагилевич конкретизував завдання граматики, зазначаючи, що "małoruska grammatyka naucza dobrze po małorusku mwić i pisać" [Grammatyka języka...1846 : 3], в чому його підтримали наступні кодифікатори. Отже, в межах літературної мови, об'єднавши книжну і розмовну стихії (а віднесення мовлення до сфери літературної мови розцінюємо як новаторський крок, оскільки він запрограмовував формування норм української літературної мови з урахуванням її усного різновиду), дослідники сформулювали проблему граматичної правильності української мови.

Зміст терміна "граматика" був поглиблений твердженням, що завдання граматиста полягає передовсім у тому, щоб навчити розуміти певну мову, і тільки після цього можна вчити нею розмовляти і писати [Там само : 38]. Так, поступово визначено сфери компетенції граматики, яка орієнтувалася не тільки на знання мови, а й на її використання. Оскільки поява граматик зумовлювалася практичною потребою ширити освіту серед носіїв української мови, то в цьому розумінні згадані джерела мали комунікативне спрямування, хоча ми, звичайно, далекі від думки приписувати авторам граматик функціональний підхід до аналізу мовних явищ*. У граматиках відбулося членування предмета граматичного опису на окремі підсистеми, кожна з яких представляла фонетику, морфологію і синтаксис, тобто відбивала окремі мовні рівні. Водночас, у межах кожної з підсистем аналізувалися однорідні об'єкти (чи то класи форм, чи частини мови, чи типи конструкцій), тому за своєю суттю це були системно-диференційні, а ще ширше – традиційні граматики звичайного типу**.

Завдання граматик сьогодні оцінюємо як закономірні: носії української мови не володіли основами її літературної форми, а усне мовлення мало свої особливості, тому за таких умов потрібно було сформувати лінгвістичне чуття до граматичного ладу рідної мови. Отже, ідею "правильно говорити і писати" в момент зародження і первинної еволюції української літературної мови треба вважати виправданою. Граматики доносять класифікації мовних явищ (окреслені способи словотворення, типи відмін і відмінювання іменників, дієвідмінювання дієслів, перші структурні схеми речень тощо), які здійснювалися за формальними ознаками, що знаходилися на поверхні (тим самим вони уможливили майбутній поступ граматичної науки до осмислення функціонального навантаження мовних елементів). У текстах зберігся узагальнений і систематизований мовний матеріал, що відповідає найнижчому рівню адекватності граматичного опису. Водночас до зібраного матеріалу застосована граматична абстракція з метою окреслення повної характеристики мови (в сучасному розумінні – її системи і структури). Тому граматики ілюструють другий, вищий рівень адекватності граматичного опису – він досягається, коли "граматики правильно враховують мовну інтуїцію носіїв мови і описують зібраний матеріал в узагальнених термінах, що відображають внутрішні властивості конкретної мови" [Хомский 1965 : 482–483].

Закономірності та особливості творення форм слів, поєднання їх у межах речень різної структури розкривають, як відомо, два напрями наукового аналізу і практичного вчення – морфологія і синтаксис. У згаданих граматиках теорія морфології розглядалася в окремому розділі, етимології. Наприклад, І.Могильницький традиційно виділяв чотири частини – "Ороепія", "Етимологія", "Орографія", "Снтаkисъ", кожна з яких мала своє завдання. "Етимологія", як уважав дослідник, "єстъ наука познаня поединчихъ частей мовы въ обще и свойствъ каждои части съ особна" [Грамматыка #зыка ...1910 : 90] (як бачимо, знання про об'єкт аналізу узагальнювалося до рівня наукового і визначення автора окреслювало теорію морфології в тогочасному розумінні). Звичайно, не всі автори граматик обґрунтовували завдання цього розділу. Наприклад, М.Лучкай оминув його увагою, Й.Лозинський фіксував без будь-якого пояснення під заголовком "Etymologiczna część grammatyki", і тільки І.Вагилевич та Я.Головацький спеціально окреслили завдання морфологічного вчення.

Аналіз частин мови в розділі "етимологія" був даниною граматичній традиції ХVІ–XVII ст., започаткованій у відомих галицьким дослідникам працях, зокрема в рукописній пам'ятці "Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка", або "Адельфотес", у граматиках Л.Зизанія й М.Смотрицького*. Однак мовознавці першої половини ХІХ ст. поглибили розуміння морфології: знання про частини мови вже трактувалося як наука (І.Могильницький), сама ж теорія збагачена універсальним компонентом – ідеєю граматичних знань про частини мови усіх мов взагалі (І.Могильницький) і конкретномовним компонентом – про частини мови (І.Могильницький, І.Вагилевич, Й.Лозинський, Й.Левицький, Я.Головацький) чи частки (І.Вагилевич) української мови зокрема з огляду на їх слово- чи формотворення та етимологію.

Неоднозначне трактування мав розділ з синтаксису. І.Могильницький розумів синтаксис, як "науку выраженя поєдинчихъ частей мовы въ певномъ порядку и звязh", для чого вживав терміни "сvнтаkисъ" або "сочинене" [Там само : 192]. Учений постав перед проблемою вираження внутрішньосинтаксичної сфери структури речень, тому після лаконічної характеристики зовнішньосинтаксичної сфери він розглянув різновиди синтаксичних відношень підпорядкування, зокрема узгодження ("согласованіе") і керування ("правленіє"), а також третю величину, окреслену з огляду на врахування внутрішньосинтаксичної сфери структури речення, тобто порядок слів ("розположеня"). Подібну концепцію синтаксичного вчення знаходимо і в граматиці Й.Левицького.

Граматика М.Лучкая, до якої апелювали галицькі кодифікатори, хоч і не містила дефініції терміна "синтаксис", однак розглядала синтаксичні поняття, пояснюючи "узгодження дієслова із зв'язкою", "узгодження прикметника з іменником", "синтаксис числівників", "синтаксис керування", "керування родового" тощо [Лучкай 1989 : 154–164]. І.Вагилевич вважав синтаксис самостійним розділом граматики, який містив правила поєднання різних частин і часток мови задля зрозумілості мовлення [Grammatyka języka Małoruskiego...1845 : 8], у той час як Й.Лозинський та Я.Головацький не аналізували синтаксичні поняття (розділи з синтаксису в їхніх граматиках відсутні).

Ставлячи за завдання визначити граматичні норми української літературної мови, мовознавці поглибили трактування морфології і зробили певні спроби в осмисленні синтаксичних понять. Цю теоретичну особливість кодифікації можна пояснити характером інтерпретації граматичної проблематики: і в античній, і в європейській лінгвістичних традиціях основні аспекти змісту морфології першими потрапили в поле зору дослідників завдяки синтетичній природі граматичної будови грецької, латинської, церковнослов'янської мов [Мечковская 1987 : 57]. Однак вона могла бути продиктована теоретичним дефіцитом опису граматичної системи української мови, досвіду в осмисленні ознак якої ще не було. (Але і граматики другої половини ХІХ ст. не вирішили проблему адекватного відображення синтаксичних понять і категорій, це вдалося зробити лише першому поколінню кодифікаторів української мови в ХХ ст., насамперед О.Курило, яка вивела властиві українській мові синтаксичні закони, співзвучні її "духу" [Шерех 1954 : 47]; водночас і сам жанр традиційних граматик є невдячним для висвітлення синтаксичної системи мови, найкраще це роблять граматики тексту взагалі чи семантичних відмінків зокрема [Пещак 1988 : 19]).

Loading...

 
 

Цікаве