WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Концепт “Рідний край” у творчості Ю.Федьковича - Реферат

Концепт “Рідний край” у творчості Ю.Федьковича - Реферат

Реферат на тему:

Концепт "Рідний край" у творчості Ю.Федьковича

Авторську картину світу відтворює текст, визначаючи систему духовних цінностей письменника, його світоглядні та естетичні критерії. "Творчість письменника, як зазначав В.Виноградов, – його авторська особистість, його герої, втілені в його мові і тільки в ній, і через неї можуть бути осягнуті" [Виноградов 1959: 155]. У мовознавстві постало завдання вивчення образу автора як категоріальної об'єднуючої одиниці тексту.

Лінгвістичну категорію образу автора запропонував саме В.Виноградов ще в 20 роках ХХ століття й обґрунтував у своїх пізніших працях, в яких передбачалося комплексне дослідження мови художнього твору. Одним із аспектів дослідження образу автора є вивчення мовних одиниць, їх взаємодії та конкретні вияви у текстовому вираженні і сприйнятті читачами. Відповідно до цього завдання Ю.Караулов вказував на необхідність "розглядати загальні (теоретичні або звично-життєві) поняття, значні концепти, ідеї [Караулов 1987: 52].

Наше дослідження присвячене вивченню своєрідності мовного образу автора у творчості Ю.Федьковича через призму концепту "рідний край".

Ономатворчість як прикмета ідіостилю визначається ступенем навантаження номінаційного поля в художньому тексті й стає найважливішою ознакою авторського письма. "Специфічною особливістю української літературної ономастики є вагомість макротопоніма "Україна", що у творах багатьох митців став символом, втіленням національної гідності українців" [Немировська 1992: 24]. Що ж до творчості Юрія Федьковича, то образ України має своєрідне сприйняття і відповідно мовне відтворення та певною мірою протиставляється образу Буковини.

"Хоч він (Ю.Федькович – О.К.) покинув родимі сторони і рідний край так рано, – писав Денис Лукиянович, – гірська природа лишила вже в його душі незатертий слід. І той був перший задаток його поетичної вдачі" [Лукиянович 1913: 9].

Справді, у своїх творах Ю.Федькович виспівував любов до рідних зелених гір, "бистреньких річечок", гуцульського народу, та й себе називав "співцем", "бояном". У вірші "Співацька доля", в якому визначає своє призначення в житті, залишає своє прізвище: "Куди ж ти їдеш, поручнику-пане, Федьковичу молоденький?". Поет бачить смисл свого життя у тому, щоб співати, "за кілько сам знаю" і повернутися "туди, де би ми добре бути...". Звичайно ж, найкраще у рідному краї:

І будувам співати, що Підгір'є діє,

Як тамки сонце світить, як там місяць гріє,

Як тамки раз бувало, як колись там буде;

І буду вам співати, як жиють там люде,

Як там флояра грає, як трембіта тужить,

Як там ся щастє, доля, слава, радість дружить ("До руського боянства")

О. Маковей писав: "Чим близше до Сторонця-Путилова, тим гори щораз низші, так, що можна зрозуміти, чому Федьковичеві свої родинні сторони називав лиш Підгір'єм" [Маковей 1911: 64].

Асоціативні відношення автор будує за допомогою звичних для нього лексем, використовуючи діалектні риси гуцульської, рідної для Федьковича говірки: "Підгір'є", "тамки", лексеми на позначення побуту: "флояра", "трембіта", але асоціативні образи, які виникають у читача, дають підстави сприймання не стільки прямого опису побуту гуцулів, їх життя, а набувають глибокого психологічного підтексту, тим самим розкриваючи духовний світ, настрій автора. Залюбленість у рідний край передається лексемою: "співати" (пісня ж прекрасніша за будь-яку оповідь – О.К.). Світлий настрій створюють словосполучення: "сонце світить", "флояра грає" й особливої асоціативності набуває словосполучення "місяць гріє". Дієслово "гріти", у значенні "передавати своє тепло", вжите щодо "місяця" – небесного об'єкта, якому це є неприродно, але в контексті є стилістично виправданим, оскільки звертає увагу читача і переконує в незвичайності описуваного об'єкта, тобто рідного Федьковичевого Підгір'я. Вживає автор і лексему "тужить" – сумує, нудьгує з причини втрати кого- або чого-небудь, вказуючи на розлуку з кимось, але стосовно трембіти – національного інструмента гуцулів, який є оповісником трагічних подій – смерті, стихійного лиха, хоча може сповіщати й про радість – весілля, родини, початок свята. Але, не дивлячись на це, елегійну картину рідного краю довершують лексеми : "щастя", "доля", "слава", "радість", що вказують на безкрайню любов письменника до отчого краю. Даний аналіз є підтвердженням слів А.Потебні: "Слово утворюється із суб'єктивного сприйняття і є відбитком не самого предмета, а його відображення в душі [Потебня 1999: 39].

Д.Лукиянович зазначав, що "не багато добра зазнав потім у житю, то гадав, що був би щасливий, якби не покидав був гір, але чи так би було справді – не знати" [Лукиянович 1913: 9].

Тільки у світлих, радісних тонах змальовує своє рідне "Підгір'є" поет. Ось приклади лише з однієї поезії "Вечір на Підгір'ю" – славне Підгір'є, шовкові трави, світле сонце, щастя, Підгір'є красне, як тут весело, піснь щасливу... такими яскравими фарбами змальовує автор рідний край і зовсім інші лексеми вживає на позначення свого теперішнього стану, адже зараз вінжовнір і тільки в мріях може полинути в рідні гори:

А на Підгірю пісня не втихає,

Бо тут і камінь заспівати знає,

Бо тут і пуга свою думку піє,

Як нічов в літі місяць їй пригріє,

Або як ворон смерти де закружит,

А вна то видит, тай з жалю затужить,

Шо вже комус би тутки не тривати ("Сонні мари").

Надзвичайно великим було замилування письменника у рідний край. І.Франко підкреслював "той світлий настрій, тоту можна сказати ідилічну картину життя гуцульського, які малює нам Федькович у своїх повістях і поезіях" [Франко 1955: 209].

На підтвердження цієї думки наведемо цитату з повісті Ю.Федьковича "Штефан Славич": "Най каже хто шо хоче, я все своєї: нема й нема кращого світа понад гуцульські гори. Небо над ними чисте, як дорогий камінь, смеречина зеленіє як зимі так літі, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелиться по шовкових травах, що цілу Буковину своїми запахами обвіяли. О, панство моє миле! Як у кого серденько заболить, най лиш іде до нас, а коли тут не подужає, то немає йому ліку в Господа милосердного..." Із синонімічним значенням до Підгір'я Ю.Федькович вживає словосполучення гуцульський край:

Бо я не їхав з гуцульського краю

До вас браття, до обіду ("Співацька доля").

Отже, на позначення краю, де народився і зріс, письменник вживає ононім Підгір'є, яке і є найчастіше вживаним та словосполучення гуцульський край.

Досить часто вживається і назва Буковина:

В Буковині добре бути,

Бо і Шипіт в Буковині.

.......................................

Гей! То славна Буковина!("Юрій Гінда").

Але ця назва вжита у значенні регіонального поняття. Або ще:

Ходжу-блуджу по дорозі,

Серденько ми мліє,

Обернуся к Буковині,

Чи вітер не віє ("Думки").

Назва Україна, або ж Вкраїна також досить часто зустрічаються в мовостилі письменника. Але автор, це ми можемо спостерігати навіть з даного вислову, вживає його, вкладаючи зміст історичного славного минулого, як те, до чого повинні прагнути. Але важливим є те, що все-таки письменник не відділяв Підгір'є, Буковину від України, а сприймав, як одне ціле, як єдиний народ. "Україною" в часи Федьковича на Буковині, Закарпатті, в Галичині називали Наддніпрянщину. Федькович був палким поборником возз'єднання українських земель, проте Наддніпрянщини йому не судилося побачити.

У вірші "Україна" він пише:

Україно, Запороже, годі вас забути,

Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,

Де ті трави шовковії славні степи криють,

Де ся квіти поза квіти в зимних росах миють,

Де стада ржуть, де соколи, де вірли співають,

З буйним вітром у заміжку козаки літають.

Як бачимо, поряд з "Україною", як наголошення про славне минуле козацької доби, вживає і Запороже. "Мило тамки жити, мило тамки бути", але не тільки тому, що гарна природа, а тому, що козаки там живуть, лицарі волі. Їхню свободу підкреслює автор тим, що вони можуть з "буйним вітром" літати. Але минули ті героїчні часи і тільки пісні кобзарів та високі могили залишилися та:

священик-старець ходить по святій контині.

Молить слави Запорожу, щастя Україні або ще:

А та мати Україна,

Та болізна мати

Вмивається кривавими,

Під крестами стоя ("Осьмий поменник Т.Г.Шевченкові" ).

Болить серце письменника за безславне сучасне України-матері, і нічого їй не залишається, як вмиватися "кривавими" над своїми загиблими дітьми. Авторові не була байдужа доля України, він мріє про те, що давня слава все-таки повернеться

Loading...

 
 

Цікаве