WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Екзистенціал мовчання в етнології та культурі - Реферат

Екзистенціал мовчання в етнології та культурі - Реферат

Про те, про що не можна сказати, треба мовчати.

Л. Вітгенштайн

Функціонально протилежною до мовчання є мова (точніше,– мовлення як "суто індивідуальна частина мовленнєвої діяльності" [26, c. 116]). О. Потебня писав, що мова ставить людину над усіма іншими тваринами [27, c. 9], тобто вивищує її, виокремлює з природи. Тут виявляється певна амбівалентність мовчання: з одного боку, воно поєднує людину з природою, певною мірою уподібнюючи її до навколишнього, звичайно, мовчазного середовища, а з іншого боку, мовчання – це шлях до відчуження, усамітнення.

Людство протягом усієї своєї історії прагнуло відмежуватись від природи, окультурити її закони. Певною мірою це вдалось, проте "всемогутність природи виявляє свій вплив на людину у сексі і смерті" [28, c. 330]. Людське суспільство робило все можливе, щоб "пом'якшити несамовитість кохання і агресивність смерті" [28, c. 330]. Ці два чинники відіграли чи не найважливішу роль у формуванні ритуалу.

Час давнього ритуалу – це час свята, час, коли перед стабілізацією, нормуванням, яке вносить ритуал, "відкривались шлюзи" заборон і правил, щоб "випустити пару", зняти напруження; час, коли в людині брало верх природне начало, яке виявляється у двох напрямах:

  1. занурення у природу, причому домінують інстинкти;

  2. самозаглиблення, своєрідна ізоляція від навколишнього середовища. Така ізоляція відбувається за допомогою мовчання, коли людина входить в інший світ. Втрачається негативна енергія, активізується підсвідома сфера. Це вихід із часу історичного у час сакральний, повернення до "яйця", саме під час такого повернення людина наповнюється енергією і повертається у час історичний оновленою, сильною.

У цьому значенні мовчання близьке до музики. Музика – це досконале Слово, вона з'являється тоді, коли не вистачає слів.

Діонісій Ареопагіт у "Містичному богослов'ї" пише: "...По мірі опускання від світу вишнього до долішнього і мова моя, відповідно стає більш багатослівною; [...] а по мірі піднімання від світу долішнього до неосяжних вершин мова стає небагатослівною, щоб після досягнення кінця шляху досягнути повної безсловесності, повністю розчинившись у (божественному) безмов'ї". Тоді досконалим Логосом буде не конкретне слово чи музика, а власне їх відсутність чи мовчання [29, c. 110].

Поети здавна відчули недостатність слова – стан, коли певні явища, відчуття, переживання не можливо висловити. З часом це підтвердили і мовознавці. Зокрема, Р.Барт писав, що мова "взагалі не здатна "виражати" будь-що, вона здатна тільки називати, "іменувати", тому все підводиться під загальні категорії".

Будь-яке слово спрощує, узагальнює, тому висловлення бідніше, ніж переживання, яке за ним стоїть. Ф. Тютчев ці відчуття передає такими віршованими рядками:

Как сердцу высказать себя?Другому как понять тебя?Поймет ли он, чем ты живешь?Мысль изреченная есть ложь [30, c. 126]

У поезії експериментували з поетично-музичним рядом. Найліпше це вдалося Верлену. Мало хто пробував йти далі. Щасливий приклад – Малларме, який увів у тканину вірша порожнечу між словами, тобто апелював до неомовленого, не вбраного у слово [29, c. 111].

"Для реальної людини проза [існування в універсумі культури] є несвободою – в ній вона задихається. Тоді, може, наше місце в мовчанні? У позамов'ї? Теж, очевидно, ні. Це вимір божественного [...]. Вимір людський [...] єднає прозу і мовчання, суще і божественне". Людина – медіатор між прозою і мовчанням [29, c. 112]. Простір мови не збігається з простором думки. Осoбливо яскраво це виявляється у мистецтві: творча думка художника, скульптора, композитора не піддається висловленню і створюється без слова [27, c. 36]. Багатство творчих переживань виражається звуками, фарбами, об'ємними формами, бо слово забідне, щоб передати деякі відтінки людських почуттів.

Л. Вітґенштайн – відомий австрійський філософ-неопозитивіст, основоположник лінгвістичної філософії – писав: "Мова маскує думку. І маскує так, що з зовнішньої форми маски не можна скласти уявлення про форму замаскованої думки, бо форму маски утворено зовсім не для того, щоб з неї можна було впізнати форму тіла" [31, c. 36].

Мовчання – це стан, у якому людина самозаглиблюється, вдосконалюється, а тому стає мудрішою. У мистецтві, яке генетично пов'язане з первісним міфо-ритуальним кодом, мовчання з'являється тоді, коли відчувається нестача слів, їх неспроможність адекватно і повно передати переживання, почуття.

Людська культура – це синкретична єдність акціонального, вербального, речового кодів. Вона також дає змогу означити (маркувати) сферу мовчання. У контексті культури, як бачимо, мовчання не позбавлене змісту. Тому ритуальне мовчання – це необхідний, важливий щабель обрядової дії, який позначає лімінальну ситуацію і є, певною мірою, способом ПЕРЕХОДУ поміж окремими важливими ланками соціокультурного життя.

Література

  1. Суходуб Т. "Щоденник спокусника" в контексті життєвих ситуацій та літературних тем ХХ ст. // Українська К'єркегоріана. Доповіді міжнародного семінару, присвяченого пам'яті Григорія Маланчука.– Львів, 1998.

  2. Фразеологічний словник української мови: У 2 т.– К., 1993.– Т. І.– C. 500.

  3. Етимологічний словник української мови: У 7 т.– К., 1989.– Т. 3.– С. 493.

  4. Трубачев О. "Молчать" и "таять"// Проблемы индоевропейского языкознания.– М., 1964.

  5. Чубинський П. Українські народні казки: У 2 т.– Київ; Відень; Львів.– (без року вид.).– Т. 1.

  6. Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етнографічний збірник.– Львів, 1912.– Т. 31.– № 18. Тут і надалі тексти голосінь подаємо за цим виданням, зазначаючи в дужках номер тексту.

  7. Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди // Етнографічний збірник.– Львів, 1912.– Т. 31.

  8. Фройд З. Тотем и Табу.– Москва; Петроград (без року вид.).

  9. Britannica Macropaedia.– Chicago.– 1993.– V. 29.– Р. 1087.

  10. Чистов К. Семейные обряды и обрядовый фольклор // Этнография восточных славян. Очерки традиционной культуры.– М., 1987.

  11. Смирнова Я. Семейный быт и общественное положение абхазской женщины (ХІХ–ХХ вв.) // Кавказский этнографический сборник.– М., 1995.

  12. Троицкая А. Некоторые старинные обычаи, обряды и поверья таджиков долины Верхнего Зеравшана // Занятия и быт народов Средней Азии.– Л., 1971.

  13. Пропп В. Исторические корни волшебной сказки.– Л., 1986.

  14. Еремина В. Ритуал и фольклор.– Л., 1991.

  15. Евсюгин А. Свадебные обряды европейских ненцев в ХІХ – начале ХХ века // Советская этнография.– 1975.– № 1.

  16. Фрейденберг О. Поэтика сюжета и жанра.– Л., 1936.

  17. Законы Ману.– М., 1992.

  18. Андерсен Х. Сказки. Истории.– М., 1973.

  19. Про семантику орнітоморфних уявлень про душу див.: Маєрчик М. Орнітоморфні уявлення про душу (проблеми ґенезису та семіозису) // Студії з інтегральної культурології. 1. Thanatos. – Львів, 1996. – С. 92-104.

  20. Гируцкий А. Тайна имени.– Минск, 1996.

  21. Андрієвський О. Бібліографія з українського фольклору.– К., 1930.

  22. Голан А. Миф и символ.– Москва; Иерусалим, 1994.

  23. Зубрицька М. Онтологізація смерті у творчості Василя Стефаника // Студії з інтегральної культурології. 1.Thanatos.– Львів, 1996.

  24. Энциклопедический словарь Ф.А.Брокгауза и И.А.Эфрона.– СПб., 1896.– Т. 38.

  25. Общежительная Сваровская пустынь и достопамятные иноки, в ней подвизавшиеся.– М., 1996.

  26. Барт Р. Основы семиологии // Структурализм: "за" и "против".– М., 1975.

  27. Потебня А. Мысль и язык.– К., 1993.

  28. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти.– М., 1992.

  29. Возняк Т. "Народження трагедії з духу музики" та "Лісова пісня". Слово–Музика–Мовчання // Сучасність.– 1992.– № 2.

  30. Тютчев Ф. Полное собрание стихотворений.– Л., 1957.

  31. Вітґенштайн Л. Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження.– К., 1995.– С. 36.

Loading...

 
 

Цікаве