WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська військова термінолексика ХІV-ХV ст. - Реферат

Українська військова термінолексика ХІV-ХV ст. - Реферат

Розширенню лексичної валентності слова сприяє й наповнення його новим змістом. Якщо зіставити семантичну структуру дієслова служити у давньоруській і староукраїнській мовах, то можна помітити у цьому діахронному зрізі очевидні семантичні зрушення. Успадкувавши від давньоруської мови похідні значення "відправляти богослужіння та інші церковні треби", "бути на службі, бути чиїм слугою, служити", це слово помітно "мілітаризувалось" у 2 набутих значеннях: "виконувати васальні повинності по відношенню до короля або володарного князя, нести військову службу", "належати". Військовій термінологізації семеми "належати" сприяли нові стійкі дієслівно-іменникові сполуки: слоужити копиeмъ"давати із свого маєтку в чиє розпорядження кіннотника з ратищем"; служити стрhльци (стрhльцeмь, стрhлцeма) "давати із свого маєтку в чиє розпорядження воїнів-стрільців" [ССМ ХІV-XV 2:356]; служити конeм "вирядити в чиє розпорядження одного або більше кіннотників" [ССМ ХIV-XV 1: 494].

У зв'язку з тим, що основою на землеволодіння в русько-литовській державі була служба "конно, збройно, часу потребы войны" [Яковенко 1993:34], закономірно розширився семантичний обсяг віддієслівного іменника слоужба.Прагнення конкретизувати базове значення "васальна залежність землевласника від короля або володарного князя, що виражалася в обов'язку нести військову службу" дало поштовх утворенню терміносполук, яких родове поняття служба конкретизується видовими означеннями: слоужба зeмская "військова служба", служба панъцерная "обов'язок служити під час війни в збруї та панцирі" [ССМ ХІV-ХV 1 : 354]. Реалізація семеми "виконувати васальні повинності, нести військову службу" здійснювалася синонімними терміносполуками: служъбу заступовати, службу отправовати, службу служити [ССМ ХІV-ХV 2 : 354]. Ще одне значення терміна слоужба "обов'язок нести військову службу як одиниця обчислювання повинностей землевласника або замлекористувача" [ССМ ХІV-ХV 1 : 354-355] виникло шляхом метонімійного перенесення за моделлю "дія – одиниця виміру дії".

Семантично еволюціонувало і слово боярин, яке сучасна лінгвістика здебільшого виводить із давньотюркського boila "благородний, знатний" [ЕСУМ І : 241].

Якщо у Київській Русі воно вживалось у значенні "великий землевласник, що належав до князівського двору і входив до складу військової дружини князя" [СУМ 1 : 225], то у ХІV ст. стало ще й означати професійного воїна взагалі [Яковенко 1993 : 34], іншими словами: будь-яка людина, яка присвятила себе військовому ремеслу, незалежно від її походження і майнового становища, могла називатись боярином. Оскільки чітких меж між боярством та іншими станами не існувало, то цей прошарок поповнювали як представники вищих, так і нижчих верств суспільства, зокрема так звані слуги – проміжна ланка між боярством і селянством. Різновиди служби (зeмская, панъцерная та ін.) [ССМ ХІV-ХV 1:354] створювали підґрунтя для виникнення терміносполук: панцирні слуги, замкові слуги, ординські слуги та ін. [Крип'якевич 1936 1 : 136], які перебували на військовому становищі. У таких умовах народжується слово бояритися"служити доспехом и конем". Саме військова служба стала тим критерієм, за яким боярська служба стала вирізнятись як привілейована. Внаслідок актуалізації поняття боярин, потреби його конкретизації виникають стійкі сполуки урожоный боярин, подлейшие бояре, у яких видові означення якраз відбивають тенденцію розшарування боярства на "урожоных" (тобто спадкових) і "подлейших". Критерієм розмежування було поняття родовитості: ті, хто "з роду суть бояре", "з веку бояре суть", тобто засвідчували свою "урожоність", отримали назву бояре-шляхта, або рицарство-шляхта (від нім. Slahtе "рід, походження, порода" [СФ ІV:457]. Інша частина боярства мала статус напіврицарів, тобто панцирних бояр [Яковенко 1993 : 37].

Звернемо увагу на варіативність найменувань бояри-шляхта і рицарство-шляхта. Така варіативність зумовлена синонімними відношеннями між родовими поняттями рыцерь і бояринъ, які мали спільне значення "професійний воїн".

Цікавим є подальший розвиток запозичення рыцерь (від свн. ritter) на українському ґрунті. Внаслідок регресивної дистантної дисиміляції (рицарлицар) виник варіант лицар, що набув похідних значень. Так, поряд з основним значеннням "західноєвропейський середньовічний феодал, який належав до військово-дворянського стану", СУМ фіксує ще такі: 2. Вільний козак-запорожець, якому властиві козацька доблесть і воєнне мистецтво. 3. Самовідданий, благородний захисник кого-, чого-небудь. 4. Вихована, підкреслено чемна людина [СУМ ІV : 499]. Неважко помітити, що усі похідні лексико-семантичні варіанти цього слова є емоційно маркованими з характерною позитивною конотацією. Внаслідок семантичної еволюції "професійний воїн" → "почесний титул" такого ж позитивного забарвлення набуло слово лицар і в інших європейських мовах, пор.: англійське esguire "зброєносець" стало означати титулованого дворянина-есквайра нарівні з "джентльменом" (англ.: genteleman "людина шляхетного походження"); французьке chevalier "вершник" перетворилося на титул благороднонародженого [Яковенко 1993 : 37].

Щодо слова шляхта, то воно теж успішно прижилося на українському ґрунті, породивши новотвори: шляхтичъ "належний до дворянського шляхетського стану", шляхотнє "шляхетського роду", шляхетныи "шляхетний, благородний, достойний; вірогідний, правильний" [ССМ ХІV-ХV 2 : 561]. Дериваційну потенційність термінослово шляхта продовжило уже в сучасній українській мові: шляхетність, шляхетство, шляхтянка, шляхтяночка [СУМ ХІ : 495-496].

Значно меншу словотвірну активність виявив лицар, від якого утворилися лицарський, лицарство [СУМ ІV : 499].

Тенденція до семантичного зближення дериватів лицарський і шляхетний простежується у порівнянні їх семантичних структур, де лицарський охоплює такі лексико-семантичні варіанти: 1. Стос. до лицаря. 2. Вихований і підкреслено чемний; благородний" [СУМ ІV : 499]. Слово шляхетний теж уживається у двох значеннях: 1. Прикм. до шляхта і шляхтич. 2. Який відзначається високими моральними якостями; який дістав добре виховання; благородний [СУМ ХІ : 195]. Як бачимо, семантична структура обох слів перехрещується у значенні "благородний". Тож закономірно, що вони формують синонімний ряд, зафіксований у "Практичному словнику синонімів української мови" С.Караванського: лицарський, шляхетний, благородний, геройський [Караванський 1995 : 185].

У всуціль змілітаризованих умовах тогочасного історичного буття набував особливої ваги рицарський кодекс. Він сприяв життєдіяльності військово-ієрархічної піраміди Русько-Литовського князівства, утверджуючи ідеали військової доблесті і честі, дух лицарства, засади сильної особистості загалом. Ці ідеали особистості як явища західного світу формувалися передусім в елітарному середовищі, створюючи підґрунтя для виникнення поняття шляхетської честі. Складовою ж цього поняття є розвинене почуття власної гідності, примат особистісного. Перший Литовський Статут у тій частині, де говориться про норми поведінки шляхтича у військовому поході, акцентує: феодал-землевласник, який безпідставно залишив похід, втрачає маєток, а безземельний шляхтич "честь свою тратит, якобы з битвы втек" [Яковенко 1993 : 51] Іншими словами: статус зобов'язував до певних моральних засад. Як слушно зауважив Я.Гуревич, благородство, військова доблесть, щедрість є в очах загалу обов'язковими прикметами поведінки родовитої людини, гідної своїх знаних предків, не тому, що представники нижчих груп таких чеснот ніколи не мали, а тому, що ці риси, на відміну від знаті, не складали їхньої невід'ємної ознаки [Гуревич 1970 : 135].

На те, що присяга і честь ідуть поряд, вказують й інші джерела. У грамоті 1388 р. київського князя Дмитрія Ольгердовича зафіксовано: "Под присягою и по(д) ч(с)тью" [Ср. ІІ : 1476]. Словник староукраїнської мови ХІV-ХV ст. значення слова честь" сукупність вищих морально-етичних принципів людини і пов'язаних із ними звичаєвих норм" ілюструє прикладом: "Коли ся вороти(м) ... тогда хочeмъ кголдова(т) королe(в) и eго королицы... вhрноe послу(ш)ство дeржа(т) подъ присягою и по(д) ч(с)тью" [ССМ ХІV-ХV 2 : 538].

Пам'ятаючи про шляхетську честь, вирушав "рицарський люд" на битву. Перепис русько-литовського війська 1528 р. подає поіменний склад вищих станів (крім князів) – панів і бояр-шляхти. Оскільки історія не може бути безіменною, то, не зловживаючи переліком згаданих у ньому осіб, назвемо деяких: Берестський, Боговитин, Бронницький, Вербський, Владика, Гулевич, Зубович, Каліш, Котович, Красноселицький, Ласко, Літинський, Лопотко, Мелешко, Охремович, Полукнязевич, Радзивіл, Рудецький, Семашко, Толмач, Ходкевич, Ясеницький та багато інших.

Історія буде ще не раз випробовувати український характер, але вже на цьому етапі зароджувались його прикметні психологічні риси, закладалися підвалини того типу особистості, яка вустами князя Костянтина Вишневецького, молодшого брата засновника Запорозької Січі Дмитра Вишневецького (Байди), на Люблінському сеймі проголосила: "Ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимося".

Література

  1. Антонович В.Б. Киев, его судьба и значение с ХІV по ХVІ столетие (1362-1569) // Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. Киев, 1885. Т 1.

  2. Грушевский М. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІV в. Киев, 1891.

  3. Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська. Львів, 1936. Т.І.

  4. Гуревич А.Я Проблемы генезиса феодализма в Западной Европе. М., 1970.

  5. Караванський Святослав. Практичний словник синонімів української мови. К., 1995.

  6. Русанівський В. Історія української літературної мови. К., 2002.

  7. Словник староукраїнської мови ХІV-ХV ст. К., 1977, 1978. Т.І, ІІ.

  8. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. К., 1993.

1 Приклади подано спрощеною, наближеною до сучасної, абеткою.

Loading...

 
 

Цікаве