WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Іван Франко і сербські епічні пісні - Реферат

Іван Франко і сербські епічні пісні - Реферат

Реферат на тему:

Іван Франко і сербські епічні пісні

Різних аспектів цієї теми в українській фольклористиці уже торкалися М. Гольберг, М. Гуць, О. Микитенко, Т. Руда, П. Рудяков, М. Яценко та інші вчені, але вона є настільки багатоаспектною, широкою, що полишає великий простір для ще багатьох наукових досліджень. Окрім того, ще дотепер нема спеціального монографічного (а відтак і всебічного) дослідження цієї теми – усі зазначені вище автори торкалися проблеми осмислення Іваном Франком сербського фольклору лише принагідно, у контексті досліджень іншого матеріалу.

Південнослов'янський, у тому числі й сербський фольклор (головно сербські епічні пісні) зацікавив Івана Франка ще під час навчання в Дрогобицькій гімназії, про що свідчить його лист до В. Давидяка (1850–1922) від 27 травня 1874 р.: ''... рад би-м прочитати збірник пісень сербських Вука Степановича Караджича або інших, бо слов'янська поезія народна мене найбільше занимає" [1].

Закономірно, що вже через кілька років, у 1877 р., у журналі "Друг" з'явилося, здається, його перше серйозне наукове дослідження сербського фольклору: розгорнута рецензія на відоме свого часу видання сербських пісень М. Старицького (Київ, 1876), у якій ці пісні названі найвеличнішими між усіма, що утворила фантазія слов'янських народів [1, 26, c. 520].

Після загальних вступних зауважень щодо особливостей видання М. Старицького Франко переказує зміст тих сербських пісень, які вважає найдовершенішими (йдеться про пісні "Банович Страхиня" і "Косове поле"), називаючи останню з них сербською "Іліадою". Епічна розповідь "Косового поля" уявляється вченому "широкою лицарською бесідою, супокійним глибоким Дунаєм, рівною, барвною, поєдинною". Таке зіставлення, на нашу думку, походить від оцінок Вука Караджича, котрий сербські народні пісні порівнював із "Одіссеєю" та "Піснями Оссіана" Дж. Макферсона. Висловлювання Франка вдало й обґрунтовано коментує український вчений М. Гольберг у праці "Іван Франко та українсько-сербські культурні зв'язки" (Львів, 1991), згадуючи аналогічні висловлювання з цього приводу Досифея Обрадовича, Копітара та інших учених. Водночас хотів би додати, що таке порівняння національного епосу з безсмертними творіннями античності було властиве й українським фольклористам.

Захоплення Гомером, довершеністю форми і змістом українських народних дум та історичних пісень були поширеними серед українських письменників і фольклористів ще на початку XIX ст., а П. Куліш навіть спробував із записаних ним дум створити поему-епопею "Україна", вважаючи, що функція Гомера власне зводилася до збирання і систематизації складених народним генієм творів. П. Куліш писав: "Він (Гомер.– В.І.) позбирав поміж народом усі старовинні пісні да й зложив з них дві книжки, "Іліаду" да "Одіссею". Отож минуло вже тому три тисячі літ, а ще й досі нема да й не буде, може, луччої книжки на всім світі над "Іліаду" да "Одіссею" (опріч святої Біблії), бо то видумала не одна голова, а весь люд грецький" [2, c. 97]. Ці думки П. Куліша були не лише у дусі епохи, а й аналогічними поглядам В. Караджича, для якого, "як і для братів Грімм, поняття поезія та народ були рівнозначними, адже саме народ творить поезію" [3, c. 286].

Таке розуміння суті фольклору як творіння колективного народного генія у П. Куліша, здається, іде передусім від концепцій російського фольклориста П. Прейса (1810–1846), викладених у праці "О эпической народной поэзии у сербов" (1845). Зазначу, що думки цього вченого залишилися майже цілком поза увагою дослідників сербського фольклору (Іван Франко один раз згадує його прізвище саме у зв'язку із сербською проблематикою). Так, П. Прейс вважав, що авторство великих за обсягом сербських епічних пісень належить не одній особі, а цілому народові.

Цікаво, що Куліш згодом навіть зазначав, що старовинні українські народні звичаї "удивительно сходствовали с обычаями патриархальных народов, изображенных Гомером в "Одиссее" [4, c. 177]. Характерно, що таке зіставлення зроблене саме з "Одіссеєю", загалом "мирною", часом ідилічною епопеєю, а не "Іліадою". Це позначилося і на характеристиці національних рис сербів у романі П. Куліша "Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад" (1843).

Повертаючись до праці І. Франка, зазначу, що, на його думку, за формою "сербські пісні найскорше пригадують билини великоруські". Дослідник має на увазі спокій, об'єктивність викладу, що не полишили в них ніякого індивідуального забарвлення, нічого такого, що могло б нагадувати самого творця [1, 26, c. 58].

У той же час за змістом сербські епічні пісні та билини суттєво різняться. Тут І. Франко іде цілком за думкою О. Пипіна, висловленою у статті "Первые слухи о сербской народной поэзии" [5, c. 698], котрий основну відмінність між ними вбачає в обставинах життя цих народів. Разом з тим, своїм змістом і суспільним значенням сербські юнацькі пісні, за І. Франком, варто зіставити передусім із українськими думами. Це вчений пояснює схожим укладом життя обох народів упродовж багатьох століть: як у Сербії, так і в Україні, "довгі віки ціле життя народне зосереджувалося на боротьбі за свою віру, волю і народність" [1, 26, c. 58].

На думку І. Франка, твори героїчного епосу в українців та сербів поставали у схожих ситуаціях "або під час самих походів у ворожий край, або по них" [1, 26, c. 58]; схожим був і виховний аспект змісту творів.

Учений не обминає і проблеми історизму сербського та українського епосу. Так, у своїй відомій фольклористичній праці "Як виникають народні пісні" (1887) Франко звертає увагу уже на питання достовірності змісту сербських епічних героїчних пісень, зазначаючи, що всі вони (зокрема, твори косівського циклу та пісні про Марка Королевича) не лише "набирають європейського розголосу", а й "стають матеріалом, на основі якого (Йоганн-Хрістіан) Енгель майже дослівно оповідає Європі історію падіння сербської самостійності" [1, 27, c. 58]. Прикметно, що через десять років у рецензії на "Zbornik za narodni život i običaje južnih slovena" (1898) І. Франко на підставі аналогічного конкретного спостереження зробить методологічний висновок: "Наука народовідання (фольклору) є частиною ширшої науки – історії цивілізації людської" [1, 31, c. 122].

І. Франко далі акцентує на відмінностях ритміки українських народних дум та сербських юнацьких пісень: якщо сербські твори "складені переважно п'ятистопним хореєм, то українська дума відзначується великою свободою ритму, складу і стиха" [1, 26, c. 58]. Мінливим є і тон оповіді в наших думах ("із тужного, сумного в жартівливий, а то й їдко насмішливий"), чого "в сербських думах (зрозуміло, що термін І. Франка "дума" щодо творів сербського епосу є неточним – має йти мова про історичну пісню.– В.І.) ніколи не стрічаємо" [1, 26, c. 59].

Таку особливість учений знову ж таки пояснює характерами обох народів, щоправда аргументація молодого тоді Франка видається непереконливою: мовляв, "козацькі думи складалися по більшій часті в козацьких куренях, де кипіло ненастанно воївне життя, де рідко й чутка доходила про тихий супокій життя родинного; лицарям тут ніколи було убирати свої думи в гладку форму, ніколи було думати о однолитнім тоні. Дума задержувала характеристичні признаки іх, їх щоденні поговірки, загалом, фізіономію їх власного розгульного життя. На противагу козакам, сербські воїни після битв вертали додому, і серед тихого родинного життя на основі оповідей-спогадів і творилися пишні співи про давню славу, про теперішню боротьбу" [1, 26, c. 59].

З цього уривка видно, що українські народні думи як жанр Франко нерозривно пов'язує з козацьким "несімейним" побутом, що ніби і спричинилося до астрофічності дум. Не вдаючись у деталі цієї фольклористичної проблеми, зазначу лише, що українські вчені (М. Максимович, П. Куліш, П. Житецький та особливо Ф. Колесса) наголошували, що така форма дум є оригінальним витвором українського національного генія і генетично походить із часів існування Київської держави, себто ІХ–XII ст. При цьому українські дослідники (зокрема, М. Максимович, П. Куліш, М. Возняк та інші) навіть пропонували назвати думою "Слово о полку Ігоревім".

Не надто переконливою є думка Франка про те, що думи описують лише батальні моменти нашої історії – ці твори піднімають ще й морально-етичні та суспільно-побутові проблеми. Крім того, складачами дум не обов'язково були самі учасники боїв чи полонені та утікачі. Ця зовсім не "гладка форма" дум збережена в усіх відомих нам текстах, записаних від кобзарів, котрі жили у ХІХ – на поч. ХХ ст. Отже, така думка молодого Франка є радше експресивною оцінкою змісту окремих (зокрема, героїчних) дум, а не їх форми.

І. Франко спершу не торкається проблеми генетичного зв'язку форми українських народних дум і сербських пісенних розмірів (нагадаю, що така думка деякий час була якщо не визначальною, то принаймні дуже поширеною в українській фольклористиці кінця XIX ст.). Український композитор М. Лисенко навіть писав про чи не генетичну близькість сербських пісенних мелодій з переважно історичним текстом до типу мелодій українських народних історичних дум. Цю думку згодом уточнив Ф. Колесса, доповнивши її болгарськими і турецькими паралелями. Свою концепцію Колесса аргументував не стільки сусідськими взаєминами народів, скільки наявністю (принаймні в українців і південних слов'ян) спільного візантійсько-церковного культурного елемента та сильним і довготривалим впливом музики татар і турків.

І. Франко лише дещо згодом повернувся до цієї проблеми, фактично підтримавши висновок О. Потебні та М. Сумцова щодо безпосереднього зв'язку між думою про Олексія Поповича та сербськими і болгарськими історичними піснями [1, 29, c. 197], не забуваючи і про загальноєвропейський контекст цього твору.

Loading...

 
 

Цікаве