WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Становлення моделі української культурно-історичної школи у фольклористиці - Реферат

Становлення моделі української культурно-історичної школи у фольклористиці - Реферат

У фольклористичній концепції О. Бодянського історія і фольклор перебувають у взаємозумовлених зв'язках. Для нього цілком зрозумілим і чітко вираженим є те, що народна поезія визначається історією народу, і, знаючи цю історію, враховуючи, який період свого буття проходить народ, наперед можна окреслити характер його поезії. І, навпаки, у випадку, коли народ, з тих чи інших причин, не має повних цілісних історичних літописів, то фольклор пояснює собою історію, замінює її. Звичайно, думка про заміну історії поезією – то вже романтичний гіперболізм на грані метафорики, і згодом наш найбільший історик М. Грушевський заявить про неможливість створення історії українського народу за його піснями, як того прагнув суворий реаліст М. Драгоманов.

О. Бодянський уперше в термінологію культурно-історичної школи вводить поняття документа як синоніма фольклорного твору. Усна словесність, підкреслює він, "имеет документальное историческое значение, по ней можно судить о степени жизни народа" [9, c. 18].

Розроблення методологічного комплексу проблем, висунутих М. Максимовичем, продовжив універсальний діяч української культури Пантелеймон Куліш, що проявив себе як оригінальний фольклорист у рамках культурно-історичної школи. Реалізуючи той постулат культурно-історичних студій, що фольклор, зумовлений історично, є теж інструментом для вивчення історії та ментальності народу, П. Куліш поширив його на оточення твору, на його конкретного виконавця й фольклориста-записувача. Жанр фольклорного твору унікалізується саме моментом його виконання та особистістю виконавця. Дослідник намагався подати тривимірний образ процесу збирання усної словесності – образ народу, виражений у змісті фольклорного твору, образ конкретного його виконавця у своєрідних обставинах та образ фольклориста-збирача й видавця згромадженого матеріалу, виявлений у його медитативних супроводах до цього матеріалу.

Настанова культурно-історичної школи на вивчення минулого через фольклор, її генетизм і поцінування твору усної словесності як своєрідного історичного документа – усе це виражено у Куліша в чіткій афористичній формулі: "Етнографія для мене зливалась в одну науку з історією, а історія розкривалась переді мною в своїх етнографічних матеріалах" [10].

П. Куліш обґрунтував взаємодію фольклору з літературою. Поезія свідомих її творців мусить органічно виростати з попередніх усних традицій народних рапсодів, ідучи за законом загального розвитку. Цю свою теорію дослідник розвивав на основі романтичної концепції Гердера про носіїв народного духу, покликаних плекати його для вищої мети цілої нації. В одному з листів до О. Барвінського Куліш писав, що Шевченко читав українські історичні пісні й думи стоячи на колінах і що без дум не було б Шевченка. А думи – наш Гомер. У статті "Погляд на усну словесність українську" ця думканауково зрівноважена: "Шевченкодо самої смерті почитував, дивуючись, сі твори народної музи і величав їх українським Гомером. Сими словами засвідчив він, що українська словесність обперлась на народню так само, як грецька на Гомерові поеми, що вона мала базис дуже широкий і корінь самородний" [11, c. 430]. І в цій же праці висловлена важлива думка про те, що Шевченко "додавав орлових крил народньому генієві" [11, c. 440], тобто підносив його вище силою своєї творчої індивідуальності. Тут же, у цій статті, акцентується проблема національної самобутності української народної словесності. Автор робить спробу систематизації українських казок, класифікуючи їх "у три типища": 1) "казки з прасвіту про зміюк та людоїдів"; 2) "розважливі" (у значенні медитативності, філософічності); 3) "посміховні". Характерність української казки полягає в тому, що вона не кохається у потворності, а "налягає на щоденщину". Демонологічних істот (відьом, чортів і всіляку нечисту силу) людина у них перемагає своїм розумом.

Завершує період становлення української культурно-історичної школи фольклористична діяльність Миколи Костомарова. У своїх студіях з поля фольклору та історії українського народу вчений широко застосовував культурно-історичні принципи дослідження явищ словесності. Так, працюючи над вирішенням проблеми історизму фольклору, М. Костомаров зробив спробу періодизації української народної творчості і в монографії "Историческое значение южнорусского народного песенного творчества" виділив такі чотири етапи українського фольклору: 1) первісний (доісторичний); 2) дружинно-князівський, або докозацький; 3) козацький; 4) післякозацький, або селянський.

Новизною тут було виділення етапу "Период языческий. – Отдаленная древность". За неувагу до цього періоду М. Костомаров критикував В. Антоновича та М. Драгоманова в рецензії на їхнє видання "Исторические песни малорусского народа". Як і вони, вчений, переглянувши свої попередні погляди, теж виділяє в окрему історичну групу український фольклор Київської Русі.

М. Костомаров є також автором першої ґрунтовної розвідки про український та російський національний характер, що була опублікована у 1861 р. під назвою "Дві руські народності". З огляду на лімітований обсяг статті відсилаємо читача до розвідки "Об'єкт дослідження – українська ментальність", у якій детально проаналізована праця М. Костомарова [12].

Ідучи самостійно в інтерпретації питання фольклоризму художньої літератури, М. Костомаров, по суті, розробляє програму П. Куліша. Відзначаючи велику подібність між усною народною поезією й віршами Шевченка, дослідник пише про підпорядкованість першої Кобзареві й надання їй нових форм, можна думати, літературних. Але Костомаров не розрізняє чітко фольклору і літератури як двох систем, які можуть співдіяти, але можуть існувати й самостійно. Питання фольклоризму вчений подекуди підміняє проблемою народності літератури як зворотного впливу письменника на народ.

Отже, вже такий стислий аналіз окремих фольклористичних праць О. Бодянського, П. Куліша та М. Костомарова може засвідчити формування доктрини української культурно-історичної школи в епоху романтизму. "Передмова" до першого збірника українських пісень М. Максимовича стала маніфестом цієї наукової школи, а монографії його послідовників забезпечили їй досить суворий і високий ступінь апробації.

Література

  1. Білецький Л. Основи літературно-наукової критики.– Прага, 1925.– Ч. 1.

  2. Кожевников В. Культурно-историческая школа // Литературный энциклопедический словарь.– М., 1987.

  3. Токарев С. Венская школа этнографии // Вестник истории мировой культуры.– М., 1958.– № 3.– С. 24-37.

  4. Коккьяра Дж. История фольклористики в Европе.– М., 1960.

  5. Грушевський М. "Малороссийские песни" Максимовича і століття наукової праці // Україна.– 1927.– Кн. 6 (25).

  6. ТелігаІ. Куліш – критик // Україна.– 1929.– Кн. 4.

  7. Драгоманов М. Промова про М. А. Максимовича // Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство.– Львів, 1899.– Т. 1.

  8. Українські пісні, видані М. Максимовичем (Фотокопія з видання 1827 р.).– К., 1962.

  9. БодянскийО. О народной поэзии славянских племен.– М., 1837.

  10. Кулиш П. Записки о Южной Руси.– СПб, 1856.– Т. 1.

  11. Куліш П. Погляд на усню словесність українську // Твори Пантелеймона Куліша: У 6 т.– Львів, 1910.– Т. 6.– С. 430.

  12. Гарасим Я. Об'єкт дослідження – українська ментальність // Монастирський острів.– Дніпропетровськ, 1996.– № 5.– С. 137-158.

Loading...

 
 

Цікаве