WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Становлення моделі української культурно-історичної школи у фольклористиці - Реферат

Становлення моделі української культурно-історичної школи у фольклористиці - Реферат

Український романтизм – художній і науковий – датою свого народження умовно може вважати рік 1827-й. Саме тоді з'являються друком перші романтичні балади українською мовою – П. Гулака-Артемовського та Л. Боровиковського, а також епохальне видання Михайла Максимовича – "Малороссийские песни". "Предисловие" до нього самого видавця М. Грушевський назвав "маніфестом українського народництва". Адже тут "народня українська маса, як продукт певних географічних, економічних і культурних умов, ставала в центрі дослідчої уваги і культурної праці" [5, c. 2]. Ми ж трактуватимемо це Максимовичеве "Предисловие" як маніфест української культурно-історичної школи. Ідеї цієї наукової школи, які в афористичній формі та з енергійною упевненістю висловив М. Максимович, не народилися в один день. Вони на стадії ферментації давали про себе знати якоюсь мірою і раніше.

Які ж основні ідеї – концепції висловлені у маніфесті української культурно-історичної школи?

Виокремлюємо чотири таких сутнісних констант.

1. Конпепція історизму усної словесності. Поняття "історизм" широке. Воно містить у собі критерій соціально-історичної зумовленості твору і його значення як історичного документа, тобто встановлення співвідношення між конкретними історичними подіями, епохами та їх художнім відображенням і визначення можливості оперувати літературними й фольклорними текстами як певними історичними матеріалами, що віддзеркалюють у собі діяльність реальних історичних осіб, історико-культурні колізії, соціально-побутові обставини та морально-етичні настанови на окремому проміжку історичного буття народу чи в процесі його еволюції. Історизм виявляється у М. Максимовича у трактуванні пісень як "пам'ятників". Виражають вони народність (національність) і відображають "поверья, обычаи, нравы и не редко события действительности" [8, c. II]. Простежуємо тенденцію до "разыскания следов народной мифологии, обрядов", до дослідження у мові "остатков от прошедшего". Накреслюється, отже, генетичний метод, який конкретизується у погляді на історично складений етногенез українців. Їх національний характер зумовило "скоропостижное соединение трех первоначальных образов жизни – некогда наезднической, буйной, беззаботной, с ленивым однообразием й скудостью жизни пастушеской и оседлостью земледельческой" [8, c. VI]. У піснях українських відобразились "схватки боевые, а потом воспоминания о них". Пісні про гайдамаків "столь же удалые, как и сам предмет". Особливо відчутний історизм дум. Вони – "героические песнопения о былинах, относящихся преимущественно ко времени Гетманства – до Скоропадского" [8, c. VII]. М. Максимович зазначає, що кожна дума присвячена певній історичній події або особі, особливо Хмельницькому, Палію, Мазепі.

2. Концепція національної самобутності, зокрема дослідження національної ментальності і зумовленої нею художньої специфіки фольклору українського народу.

Цьому питанню у "Передмові" М. Максимовича приділено найбільше уваги. Уже в першому абзаці, у першому реченні, заманіфестовано вимогу народності, самобутності поезії, яка "долго была заглушаема пересадками иностранными" (виділення наше.– Я.Г.). Саме в контексті понять "самобутність" та "пересадки иностранные" розкривається Максимовичеве розуміння поняття "народності". З усією очевидністю він мислить його як "національність" за аналогією до польського "narodowość". Пракореня національної ментальності українців М. Максимович пошукує в обставинах їхнього етногенезу. Важливо, що вчений виявляє широке розуміння всієї складності цього процесу, враховуючи багатоукладність життя – наїзницького, пастушого та землеробського, а також наявність домішок інших народів до основного етнічного типу (поліетнічність). В етнічних домішках до корінного, автохтонного населення України не сумнівався й М. Грушевський, та й сучасна історична наука вважає, що національно "чистого" народу не існує взагалі, що інгаляція допливів сторонньої крові оздоровлює етнічний генотип. Таким чином, М. Максимович дав картину ментальності українця неодноманітну, спостеріг у психіці його енергію, яка зумовила відповідний характер такої експресивної української народної творчості. До М. Максимовича, на жаль, не доросли деякі діаспорні дослідники української ментальності, які у збірнику "Українська душа" (Торонто, 1956) у вдачі нашого народу не побачили нічого, крім інфантильності, зумовленої, мовляв, тільки землеробським способом його життя.

3. Концепція художньої специфіки фольклору. Художню особливість усної народної творчості М. Максимович мислить у тісному зв'язку з національною ментальністю її носія. Динамізм, енергія, здатність до поривів пристрасті в характері українця позначилися на такій істотній категорії поетики, як викладова форма твору. Посилаючись на князя Цертелєва, автор "Передмови" констатує, що у росіян "превосходнее описательная поэзия, что в них встречаем рассказ сочинителя, между тем как в песнях Малороссийских находим драматическое изложение предмета. – Сила их много зависит от лаконизма самого языка" [8, c. XV]. Прикметною властивістю російських народних пісень Максимович вважав негативні порівняння, натомість українські "отличаются положительностью своих сравнений". Пісні українські тонічним розміром схожі з російськими й відмінні від польських, до яких уподібнюються, проте, рясною римою, принаймні співзвуччям, а також багатством зменшувальних форм слів. Художню якість фольклору автор передмови та упорядник збірки має весь час на увазі. Він підкреслює, що слов'янські пісні "видимо отличаются своим изяществом", а українські "несомненным достоинством" "между песнями племен Славянских занимают одно из первых мест" [8, c. III].

4. Концепція зв'язку фольклору та літератури. Увагу до народних пісень М. Максимович обґрунтовує інтенцією оновити літературну поезію її зв'язком із словесністю, яка виросла на рідному ґрунті, тобто з усною народною поезією. Він сподівається, що звернення до народних джерел сприятиме національній самобутності літератури.

Про українських фольклористів типу М. Максимовича М. Грушевський писав: "Своєю безпосередньою ув'язкою з романтично-народницькою течією, з відродженським рухом, і надзвичайно багатою на свій час – першою збіркою народньої поезії в ріжних її проявах – вони вповні переконуюче для сучасників доводили як необхідність повороту від штучних літературних канонів до безпосереднього джерела творчости – народнього, так і особливу цінність з свого погляду народности – української – вартої особливої уваги, дослідження і культивування. Вона була епохою" [5, c. 2].

М. Максимович, як бачимо, уже першим своїм фольклористичним виступом засвідчив правомірність застосування у вивченні фольклору загальнофілософських категорій детермінації, зв'язку, продемонстрував каузальність явищ словесності ментальністю їх творця й носія, сформованою у свою чергу умовами сучасного його середовища й історичного буття. Тут "прорізуються" зовсім незалежно від пізнішого Іпполіта Тена триєдині постулати культурно-історичної школи: раса, середовище і момент. Щоправда, такий елемент, як географічний простір, клімат, природа вгадується скоріше підтекстом, коли мова йде про географічних сусідів українців, які взяли певну участь у їхньому етногенезі. Ми відчуваємо український степ теж як арену пастушого й землеробського життя, проте виразно сказано, що природа є джерелом образів-символів українських пісень, вона впливає на їх настроєвість. Дух українця звертається до природи, з якою він здружений.

Через десятиліття після виходу з друку "Малороссийских песен" Максимовича була надрукована монографія Осипа Бодянського "О народной поэзии славянских племен: Рассуждение на степень магистра философского факультета первого отделения" (Москва, 1837.– 154 с.).

У цьому дисертаційному дослідженні основоположні принципи культурно-історичної школи, що їх виклав у вищепроаналізованій нами "Передмові" М. Максимович, знайшли дальшу детальну розробку на матеріалі слов'янських пісень з найбільшою увагою до українських. Майбутня "тенівська формула" по-своєму висловлена вже у 1837 р. у О. Бодянського: поезія несе на собі "отпечаток века, народа й страны" [9, c. 12]. Постулат "раса" у Бодянського мав, отже, такий еквівалент, як "народ", а ще – "физиономия народа" (що складається з фізичних і духовних властивостей). Поняття "середовище" він виражає словосполученнями "местность страны и ее свойства", "бесчисленные житейские условия", а "момент" – це історія на даному етапі, "возраст народа", "характер возрастной жизни народа", а також традиції – "дух прожитой жизни" тощо. Особливий натиск цей дослідник робить на географічно-кліматичні умови життя, рельєф країни й намагається довести їх опосередкований вплив не лише на зміст, а навіть на форму поезії чи на співвідношення змісту і форми.

Loading...

 
 

Цікаве