WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Становлення моделі української культурно-історичної школи у фольклористиці - Реферат

Становлення моделі української культурно-історичної школи у фольклористиці - Реферат

Реферат на тему:

Становлення моделі української культурно-історичної школи у фольклористиці

Гортаючи сторінки історії світової гуманітарної науки, ми ще раз переконуємось, якого масштабного резонансу досягла у минулому сторіччі культурно-історична школа як одна з найбільш солідних наукових теорій інтерпретації процесу словесної творчості. Але водночас нас не може не занепокоїти той факт, що серед іменного реєстру адептів цієї наукової фольклористичної та літературознавчої школи до останнього часу фактично не було знайдено місця для українських діячів філологічної науки. Хоча, як ще у 1925 р. слушно зауважив Леонід Білецький, котрий почав систематично осмислювати науково-методологічні основи нашого літературознавства та фольклористики, необхідно вивчати історію української науки за її внеском у світову теоретичну думку, тобто "на перше місце висунути ідеї та методологічні принципи українських учених, з'ясувати їх значіння не лише в українській науці, але взагалі, й цим дати зрозуміти молодим сучасним і майбутнім ученим, що перш аніж наслідувати західноєвропейські ідеї, треба конче заглянути в нашу наукову скарбницю, яка ці ідеї перетворила українським генієм чи талантом, видобула звідтам своєрідну науково-ідейну іскру, яка, може, й краще освітила темряву наукової праці, котру молодше покоління не так добре знає" [1, c. 6].

Крім того, у процесі вирішення поставленого перед нами завдання треба спростувати ще одне стереотипне уявлення, що ніби українські вчені, зокрема фольклористи, мали великі здобутки на емпіричному рівні – у виданні колосального "сирого" матеріалу, але дуже мало зробили для його осмислення, для аналізу й синтезу. Приступаючи до висвітлення несправедливо зігнорованого радянською фольклористикою наукового доробку українських фольклористів ХІХ ст. (М. Максимовича, О. Бодянського, П. Куліша, М. Костомарова), вважаємо за доцільне найперше схарактеризувати теоретичну загальноєвропейську модель культурно-історичної школи, для того, щоб з'ясувати своєрідність її українського варіанту, а також довести хронологічний пріоритет окремих наукових ідей, проголошених українськими вченими-романтиками.

У середині ХІХ ст. у європейській науці відчутним стає вплив позитивізму – теоретичної підвалини культурно-історичної школи, основоположником якої вважають французького вченого Іпполіта Тена. Утвердженню позитивістського напряму у філософії передували ідеї Просвітництва, що проголосили могутність людського розуму, визначивши його як велику акумулюючу силу, вищий критерій оцінки в усіх сферах людського буття. Система наукових поглядів позитивістів стала універсальною схемою дослідницької діяльності вчених, з різним ступенем адекватності відображаючись у їх пізнавальних студіях. Отож і в основі концепції І. Тена, яка репрезентує філологічну науку, лежить постулат позитивізму про єдність законів і причин, що породжують явища фізичні й моральні.

Беззаперечною заслугою представників філософії позитивізму стало те, що вони забезпечили побудову всіх наукових дисциплін на об'єктивних міркуваннях і сприяли виникненню культурно-історичної школи як теорії тлумачення генези й становлення людської творчості, фольклорної в тому числі. На противагу формально-нормативним теоріям ХVII–ХVIII ст., що базувались на позачасовому протиставленні "правильного", допустимого мистецтва й мистецтва "дикого", "незрілого", культурно-історична школа почала розглядати народнопоетичний твір "як органічний відбиток духу народу в різні історичні моменти його життя" [2, c. 173]. Звідси принципове виправдання й утвердження рівноправного трактування творчості будь-якого народу, епохи, жанру, а також переорієнтація фольклористики на вивчення закономірностей, що керують розвитком культурно-історичного світу.

Ще однією прикметною ознакою культурно-історичної школи є генетичний підхід до вивчення уснословесних творів, намагання поєднати емпіричну зовнішність фольклорного тексту з "невидимими", першопочатковими силами, які стоять за ним. Такими, за І. Теном, є "раса" (вроджений національний темперамент), "середовище" (природа, клімат, соціальні обставини) і "момент" (досягнутий рівень культури та традиція). Цей своєрідний триєдиний комплекс у підході до студій над явищами народної словесності дав змогу представникам культурно-історичної школи виступити проти "побудови традиційної онтологічної філософії історії та мистецтва, а також зробити позитивістський акцент на дослідний, конкретний аналіз соціального знання й уподібнення наук про "дух" до наук про природу" [2, c. 174].

На початку ХХ ст. тенівська концепція виникнення твору мистецтва дещо занепадає й розщеплюється на низку методологічних течій, однією з яких була так звана університетська критика у Франції. Крім того, саме у цей час зароджується в Австрії модифікація культурно-історичної школи, відома у науково-критичній літературі ще під назвою Віденської школи етнографії [3]. Італійський фольклорист Відоссі дає їй таку характеристику: "Ця школа, що визнає своїми попередниками Ф. Ратцеля, Я. Фробеніуса, В. Фоя і Ф. Гребнера, виходить із концепції одноразового виникнення в одному місці й подальшому поширенні елементів культури в результаті культурних зв'язків" [4, c. 489]. Неокультурно-історична школа ставить собі за мету окреслити географічну зону кожного елемента для об'єктивного аналізу нашарування, якого він стосується, і встановити його хронологію. Окремі випадки полігенези та її наслідків, незалежних від культурних зв'язків, визнаються можливими, інколи навіть вірогідними. Але, на думку представників цієї фольклористичної школи, гіпотеза множинного виникнення явищ перебуває у плані історичному в суперечності з досвідом і не повинна бути прийнята за методологічний принцип, проте не позбавляє дослідника необхідності займатися історико-географічними студіями у протилежному напрямі. Те, що має цінність для етнології, набуває ще більшого значення у фольклористиці, яка розглядає первісні елементи у переплетенні з елементами літературного походження.

Як бачимо, загальноєвропейська модель культурно-історичної школи викристалізувалась лише в епоху панування позитивістської філософії, а Віденська школа етнографії – взагалі на початку нашого сторіччя. Проте в українській філологічній науці ще в романтичний період, тобто у перших десятиріччях ХІХ ст., зародилися наукові ідеї, які своїм семантичним наповненням відповідають загальноєвропейським культурно-історичним вимогам, а інколи навіть перевершують їх. Найвизначнішими виразниками цих ідей були відомі українські фольклористи-етнографи М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш та М. Костомаров.

Ферментація національної ідеї в добу романтизму виявляється в універсальному захопленні усною народною творчістю, у конкретній увазі до її оригінальності в культурі кожного народу, що реалізується у збиранні етнографічних матеріалів, їх публікації та вивченні, в інтенсифікації фольклоризму художньої літератури. Ідея національної самобутності стимулює також українських фольклористів до створення певної системи народознавчих поглядів, які б обґрунтували рацію самостійного буття своєї нації, тим більше, що й інші слов'янські народи пробуджувалися з історично зумовленої летаргії до активного самоутвердження. "Українське громадянство, – констатує Михайло Грушевський, – на втрату гетьманства зреагувало "обґрунтуванням української традиції, української окремішности, або, вживши пізнішого російського терміна, – "самобытности" [5, c. 2]. Народознавчі науки на початку ХІХ ст. ще не розчленовані й трактуються сумарно як етнографічна наука, або, коротше, – етнографія. "Реставрація народности, як неминучий етап всякого етнографізму, стає тут на першому місці, – пише Іван Теліга. – Етнографія як наука проходить у всі ділянки роботи, творить специфічну етнографічну атмосферу, захоплює все передове коло суспільства, залучаючи до себе найкращі культурні сили. Не лише фахівці-етнографи, а й історики, публіцисти, літератори, – всі, хто був зацікавлений культурним життям, студіюють етнографію. Максимович, Бодянський, Костомаров, навіть ще й Потебня і Драгоманов, будучи видатними істориками, критиками, філософами, разом з тим є й видатнішими працівниками української етнографії" [6, c. 188].

Оригінальні концептуальні ідеї видатних талановитих фольклористів М. Максимовича, О. Бодянського, П. Куліша та М. Костомарова стосовно вивчення фольклору і літератури послужили основоположними принципами української культурно-історичної школи, викристалізовували її національну модель. На початку ХІХ ст. фольклористика як наука щойно починалася взагалі, і праці такого типу, як "Малороссийские песни" (1827) Михайла Максимовича (передмова й добірка фольклорного матеріалу), на думку М. Грушевського, "високо піднімались над рівнем сеї початкуючої наукової літератури" [5, c. 2]. Михайло Драгоманов наголошував на тому, що романтизм впливав на появу фольклористичних досліджень на східнослов'янських землях і що "тут, на цілині Європи, в сім згляді слов'янські землі йдуть не за инчими, як воно майже завсігди буває, а самостійно і навіть у багато чому попереду инчих" [7, c. 1]. Думку М. Драгоманова необхідно особливо виділити, оскільки багато хто з дослідників українського фольклористичного та художнього процесу перебільшував вплив "гердеризму" на нього. Виокремивши праці М. Максимовича, О. Бодянського, П. Куліша та М. Костомарова як методологічно-концептуальні, ми й зробимо спробу розглянути їх положення у певній системі – системі наукової доктрини як теоретично-методологічного фонду наукової школи.

Loading...

 
 

Цікаве