WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Інтерпретація фольклорного образу відьми в українській літературі ХIХ ст. - Реферат

Інтерпретація фольклорного образу відьми в українській літературі ХIХ ст. - Реферат

Реферат на тему:

Інтерпретація фольклорного образу відьмив українській літературі ХIХ ст.

Тема відьомства, широко репрезентована у фольклорі, стала вдячним матеріалом для художньої літератури. Відбулося це порівняно недавно, головно з того часу, коли розпочалися серйозні дослідження цього своєрідного пласту українського фольклору. Сформовані упродовж багатьох століть, оповиті буйною та яскравою фантазією, народні уявлення про відьму ніби виплеснулись на сторінки етнографічних альманахів та спеціальних наукових розвідок. Так було покладено початок опрацюванню у красному письменстві зовсім нової теми, табуйованої аж до ХIХ ст. Українська література придбала живий і цікавий образ відьми, причому письменники, створивши його, майже сліпо йшли за розповідями бувальців чи користувалися науковими джерелами. У літературі відбився загальний погляд на постать відьми, позначений подвійністю сприймання: перше, народжене страхом перед таємничим і мало зрозумілим світом походження відьми, її взаємин з нечистою силою; друге, можливо, похідне від першого, спричинене щирим гумористичним замилуванням, іронією, відвертим несприйняттям усерйоз усього, що було овіяне демонологічними уявленнями. Причиною такого бурхливого розвитку образу стало своєрідне розпруження стисненого віками людського бажання пізнати світ у всіх його проявах. Звідси таке засилля різноманітних свідчень про природу відьми, такий різнобій у тлумаченні цього образу жінки-демона. Те, що заборонялося навіть згадувати, стало предметом художнього змалювання. Перед читачем розкрилася оригінальна картина світу простих смертних та фантастичних істот, здатних своїм надзнанням змінювати людські долі.

Одним з перших "обезсмертив" жінку-демона І. Котляревський у своїй "Енеїді". Переосмислюючи на власний кшталт твір Вергілія, він ототожнив образ Кумської Сівілли з храму бога Аполлона з типовою сільською ворожкою та знахаркою, назвавши її досить промовисто: "відьма злая", "Яга". Змальовуючи її, письменник користувався стереотипними уявленнями про відьму як жінку з досить непривабливою зовнішністю: "Бабище старая, крива, Горбатая, сухая, Запліснявіла, вся в шрамах; Сіда, ряба, беззуба, коса, Розхристана, простоволоса, І, як в намисті, вся в жовнах" [1, c. 68]. Промовистою є й така "самохарактеристика": "На світі всячину я знаю, хоть і нікуди не ходжу, І людям в нужді помагаю, І їм по звіздах ворожу: Кому чи трясцю одігнати, Од заушниць чи пошептати, або і волос ізігнать: Шепчу – уроки проганяю, переполохи виливаю, гадюк умію замовлять" [1, c. 70]. Те, що Сівілла здатна творити добро, служити людям, свідчить про "родимість" відьми (за усталеною класифікацією про два типи відьом).

Прямо протилежною змальовує І. Котляревський фурію Тезіфону: "Яхидніша од всіх відьм, Зла, хитра, злобная, запекла, Робила з себе скрізь содом" [1, c. 136]. Ця відьма здатна до перетворення: "І перекинулась клубочком, Кіть-кіть з Олімпа, як стріла; Як йшла черідка вечерочком, К Аматі шусть – як там була!" [1, c. 138]. Вона миттєво може змінити настрій і переконання людини, призвести до лиха, оскільки "До людських бід вона швиденька, і горе миле їй було" [1, c. 140].

Загалом, у І. Котляревського образ відьми має суто показовий характер. Очевидно, що показ фантастичних картин загробного світу чи піднебесся відвертає увагу від самої відьми; у процесі сприймання жінки-демона немає того ефекту таємничого, потойбічного маєстату, що охоплює слухача при розповіді очевидця про зустріч з нечистою силою. Більше того, письменник малює ці дві різні постаті у творі (Кумську Сівіллу і Тезіфону) нібито з протилежними ознаками, а проте вони логічно взаємодоповнюють одна одну. І. Котляревський не полишив поза увагою такого прояву подвійності природи відьми.

Зацікавлення фольклорною тематикою у художній літературі на початку ХІХ ст. призвело до появи у ній фольклорно-фантастичної течії, на що вказує В. Шевчук: "Романтики-оповідачі найбільше черпали саме з джерел демонічного народного оповідання і саме на цій основі створили явище романтичної фантастичної новели. Матеріал вабив їх своєю екзотичністю, яка давала можливість вразити читача, зацікавити його, пострашити, захопити" [2, c. 5]. Такий задум романтиків, за В. Шевчуком, спричинив появу двох типів фольклорно-фантастичного оповідання – екзотичного і дидактичного.

Зачинателем традиції екзотичного фольклорно-фантастичного оповідання на основі народних демонологічних легенд справедливо вважають Миколу Гоголя. Поруч з чортом, улюбленим його персонажем, є відьма. Присутність її на сторінках "Вечора перед Івана", "Травневої ночі, або Утоплениці", "Запропалої грамоти", "Ночі перед Різдвом", "Вія" надає незабутнього чару слову письменника. М. Гоголь прагне показати відьму якнайяскравіше: вона з'являється перед читачем як собака, що раптово перетворюється в кицьку, потім у незугарну стару бабу; в іншому місці – це вже гарна панянка чи поважна молодиця. Письменник не шкодує фарб, аби змалювати жінку-демона, і подекуди страшне і потворне зображення, здатне наганяти панічний страх, змінюється майже карикатурним образком (скажімо, у "Ночі перед Різдвом"). Гоголева відьма чаклує, знається з чортом, літає, гуляє на шабаші – одне слово, забавляє уяву читача.

У М. Гоголя відьма не стоїть осібно від інших фольклорних істот, якими насичені "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", вона сприймається так само логічно і місце її у творі настільки ж виправдане, як і в пісні. М. Гоголь змальовує відьму такою, якою одне покоління передає її іншому: вродлива і потворна, зла добродійка, запекла і хвацька гультяйка, яка мешкає собі то глибоко в пущі, то поруч з найповажнішими людьми. Усе це він робить з однією настановою: "захопити, часом посмішити, донести до нього (читача.– А.Г.) хвилюючу народну поетику українського народу" [2, c. 5]. Оце "хвилююче", певною мірою екзотичне обов'язково передається читачеві через усвідомлення того тісного зв'язку між світом людським і демонічним, який перетинає буття сотнями своїх розгалужень. І обов'язково посилюється після того, як перед читачем відьма постане у різних своїх подобах, де-не-де просто закохуючи в себе; в іншому місці здатна налякати до смерті ("Вій"). Її люблять, на неї зважають, знають, як її виявити й як врятуватися від неї – ось яка постає перед нами Гоголева відьма.

Така традиція показу відьми знайшла у літературі послідовників. Серед них і О. Сомов, автор "Київських відьом". Сповідуючи романтичні принципи та наслідуючи Гоголів спосіб реінкарнації народного демонологічного оповідання в барвисту картину фантастичного твору, О. Сомов додав нових штрихів до загальних обрисів відьми в українській літературі. В оповіданні "Київські відьми" він уже не брався, як М. Гоголь, викладати з маленьких камінчиків блискучу смальту образу відьми, вихоплюючи майже випадково ту чи іншу рису й досягаючи так ефекту несподіваного, неочікуваного, таємничого. У О. Сомова жінка-демон цілком відображає народні уявлення, вона "передбачувана" у своїх діях, бо різко конкретизується в постаті Марусі Ланцюгівни, доньки відьми. Письменник майстерно покаже і кагал київських відьом, аби відкрити систему уявлень про юрбу дияволиць (зокрема, шабаш – епізод, який фольклорною фактурою та жвавістю показу значно переважає сцену сатанинського балу в "Запропалій грамоті" М. Гоголя). Але головна увага письменника прикута до образу Катрусі. Як і в народних переказах, у творі О. Сомова відьма-мати силоміць відводить доньку на шабаш, і та з чотирнадцяти років відьмує, готує чарівне зілля й літає на зібрання: "Коли вода в горщику завирувала білим джерелом, то над ним наче грім проторохтів. Нарешті, звідки не візьмись пискливий і різкий голос, що нагадував вищання заліза... тричі пролунало одне слово: "Лети, лети, лети!" Ураз Катруся хутенько вимастилась якоюсь мастю і вилетіла в каглу" [3, c. 57].

У О. Сомова жінка-демон здатна глибоко відчувати (а досі цього ще не траплялось!), кохати і страждати. Відбувається своєрідне роздвоєння (отже, знову роздвоєнність природи!): Катруся-відьма і Катруся-любляча дружина, що хоче боротися за свою людськість, почуття, хоче позбутися огидного ремесла і зазнати спокою у сімейному щасті. Отак за досить загальним і неквапливим описом дій, ритуалів Катрусі-відьми, зображеним за традиційними народними уявленнями та ще й під впливом М. Гоголя, О. Сомов на крок ближче підступає до висвітлення психологічного прояву трактування відьомства. Протест на вчинене з боку матері зло підказує якісь порухи боротьби десь усередині самої Катрусі (душі ж нема!) – і не більше. Відьомське начало перемагає, перемагають "київські відьми" як сила, яку не здатне перемогти почуття серця відьми.

Але О. Сомов несподівано відкриває цікавий аспект: сімейна ідилія неможлива, бо чар-зілля, що його готують відьми, має зворотну силу – від нього страждає сама чаклунка. Романтичне завершення оповідання – смертний акт – цілковита вигадка, бо ніде у демонологічних оповіданнях не зазначено, щоб відьми пили кров з серця своїх жертв. Однак наскільки логічною є ця вмотивованість такого сюжетного кроку письменника! Він ніби "вбиває двох зайців": карає за відьомськими приписами Федора за підглядування і смертним мукам героя надає романтичного, зловіщого, несамовитого освітлення.

Продовжував традицію опису екзотичного у народному житті й О. Стороженко – великий майстер трансформації уснопоетичних мотивів та образів. Правда, "Закоханий чорт" письменника не вражає читача страшними сценами сваволі відьомського кодла чи неймовірними жорстокостями демонічної сили. Змальовуючи нечисть, О. Стороженко протиставляє насиллю сміх. Він створив досить пікантну сценку розмови дівчини з козаком, свідком якої став оповідач. І – о дивні метаморфози! Дівчина починає роздягатися, і при місячному світлі стає помітним хвостик! Дівчина – відьма, – робить висновок оповідач. А поруч з нею – не козак, а чорт! Ось так! Відьма знається з чортом – це відомо, але О. Стороженко наважується змалювати пікантну сценку – результат таких взаємин, під час якої "чортенята народжуються найневиннішим у світі способом. Чорт ледь торкнувся пальцями рук дівчини, моментально спадають з її долоні в калюжу чортенята-немовлята..." [4, c. 377]. Вигадати такий "найневинніший у світі спосіб" плодження нечистої сили О. Стороженкові вдалося, переосмисливши деякі деталі у народних повір'ях про те, що нібито чортенята народжуються під час струшування води з мокрих рук. Але найцікавішим видається те, що О. Стороженко змішує поняття про відьму "вроджену" і "вчену". Хвостик у дівчини вказує на "аристократичне" походження відьми – у творі бідна дівчина зізнається, що укласти шлюб з дияволом її спонукала мати [5].Таке свідоме змішування, на наш погляд, письменник робить не випадково: не відбулась би інтрига у творі. Відтак О. Стороженко змінює вже усталений погляд на відьму: на відміну від попередників, він показує розрив з нечистою силою, на який зважується Одарка. Тому зі сторінок "Закоханого чорта" відьма постає насамперед людиною з нещасливою долею, яка здатна викликати співчуття і оповідача, і читача.

Loading...

 
 

Цікаве