WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Правописний стандарт української мови: історія та реалії - Реферат

Правописний стандарт української мови: історія та реалії - Реферат

Суперечливі орфографічні норми української мови С.Томашівський вважав за доцільне вирішити таким чином:

1. Голосний [і] будь-якого походження варто передавати не двома буквами і та ї (ріка, сїно), а однією буквою і (ріка, сіно), залишивши ї для позначення звукосполучення [йі].

У словах іншомовного походження він радив звук [і] передавати скрізь через [й], "як каже дух української мови" (публика, университет). Щодо передачі звукосполучення [іа] в іншомовних словах, то пропонувалось в усіх випадках писати -ия(арі/я, матириял).

2. У запозичених словах писати перед о букву л, а не ль (філологів).

3. Обстоював написання суфіксів -ськ-, -зьк-, -цьк- (український), а не-ьск-, -ьзк-, -ьцк- (україньский).

4. Допускав подвійне написання іменників середнього рилу (питанє // питаннє).

С.Томашівський, намагаючись підтримати впорядкування правопису, поширеного у виданнях Галичини, одночасно прагнув наблизити його до орфографічної практики Наддніпрянщини (маємо на увазі правопис суфіксів -ськ-, -зьк-, -цьк- та позначення твердого [і] у запозичених словах).

В обговоренні пропозицій, висловлених С.Томашівським, участь узяв один із авторів галицького шкільного правопису), член "язикової комісії" НТШ С.Смаль-Стоцький (1912). Не погоджуючись з думкою, що в галицькій видавничій практиці існує правописна анархія, учений вважав за доцільне вести мову лише про незначну кількість неузгоджених питань. При цьому він акцентував, що деякі з них належать не до орфографії безпосередньо, а до питань фонетики та граматики (наприклад, написання -ови чи -ові в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду, написання м'якого знака в прикметникових суфіксах -ськ-, -зьк-, -цьк- та інше).

Загалом С.Смаль-Стоцький обстоював "желехівку" і вважав за доцільне зберегти:

- м'який [л'] у словах іншомовного походження (лямпа, полєміка),

- м'який знак після з, ц, с перед пом'якшеними губними (сьвіт, зьвір, цьвіт).

Щодо правопису слів іншомовного походження, то вчений докладно зупинився на передачі голосного [і]. На його думку, після букв на позначення приголосних [т], [д], [с], [з], [ц], [р] потрібно писати й (партия, поезия); після букв на позначення приголосних [п], [б [в], м], ф, [ч], [к], [х й у сполученні з о – писати і (патріот), після л та н ї (лїтература). До букв т, д, р, з, с, ц, після яких в іншомовних словах треба писати й, вчений додав шиплячі [ж], [ч], [ш], тобто сформулював „правило дев'ятки", однак воно дещо відрізняється від подібного правила в сучасній орфографії, бо вимагало написання й не тільки перед приголосним, а й перед й(критичний, партийний).

Як наслідок, С.Томашівський вдруге виступив на сторінках газети Діло (1912), він, зокрема, ще раз підкреслив, що правописна неодностайність існує, тому першочерговим є завдання унормувати галицькі й буковинські видання, тим самим зближуючи їх орфографію з орфографією Наддніпрянщини. Учений рішуче відстоював написання слів типу звір, цвіт без м'якого знака перед губними, мотивуючи це тим, що тверда вимова більш поширена і властива говорам Буковини, Покуття й Холмщини. Не погоджувався автор із написанням ль в іншомовних словах, оскільки, на його думку, воно поширене лише в Галичині й на Буковині і є наслідком польською впливу, а отже, не відображає властивостей української фонетики.

Виступив на сторінках газети й В.Сімович (1912). Аналізуючи граматику С.Смаль-Стоцького, він наголошував, що в третьому виданні й автори повинні позбутися компромісів, на які вони погодились під натиском "естетів". Такий варіант посібника вдовольнить усіх.

Підсумовуючи полеміку, що велась на сторінках газети Діло навколо правописних питань, І.Верхратський зазначав: "Щоби скрізь на Україні і у нас писали однако, се дуже бажана була би річ". Але сподіватися на це найближчим часом нереально, бо "наш язик розвиває ся в так некорисних обстановах, що годі про те тепер навіть і думати. Задля правописи тепер розчинати надто сильну борбу було би кроком нерозважним, а навіть шкодливим" [Верхратський 1913: 16].

Широкі правописні дискусії на сторінках періодичних видань беззаперечно допомагали творити наукові підвалини єдиної української орфографічної системи через подолання розбіжностей, які існували в правописній практиці Наддніпрянщини та Галичини на зламі XIX таXX ст.

І лишень відновлення української державності спонукало до вироблення загальноприйнятного нормативного правописного кодексу української мови. Перший міністр освіти Центральної Ради І.Стешенко доручив І.Огієнкові укласти стислі правила української орфографії. Було утворено й спеціальну Правописну комісію. У 1919 році вийшли друком Головніші правила українського правопису з ухвалою Міністерства народної освіти, згодом побачили світ Найголовніші правила українського правопису, які було затверджено Академією наук України в 1920 р. Власне з'ява цього правопису спонукала "правописну комісію" НТШ переглянути запропонований нею проект. Як наслідок цієї ревізії з'явився правопис 1922 року, який отримав назву "переходового до єдиного українського". Однак цей правопис не зміг повністю розв'язати орфографічну проблему в Галичині. Неповна й надмірна стислість Найголовніших правил також стали очевидними. Наступним кроком стало створення у 1925 році при Народному комісаріаті освіти України державної правописної комісії, якій доручалось, поклавши в основу діючі правила, виробити нові. Після опублікування цієї постанови на сторінках періодики питання графічної нормалізації української мови почали дискутуватися ще ширше й докладніше.

Як завершальний етап обговорення (було подано 60 проектів правопису, з Галичини 37) у Харкові (26 травня – 6 червня 192" р.) відбулась Всеукраїнська конференція в справі упорядкування українського правопису, що її скликав Народний комісаріат освіти. Матеріали зредагував і скодифікував Олекса Синявський, так зредагований правопис підписав у 1928 р. нарком освіти Микола Скрипник. Таким чином, Український правопис 1928 р. кодифікував фонетичну й морфологічну структури української мови, ставши соборною українською орфографією. УП–28 був обов'язковий менше, ніж 5 років. Подальші зміни в орфографічному кодексі української мови (УП–33, УП–45, УП–60) були лишень ще одним підтвердженням того, що українська ідентичність сама собою (а українська мова й правопис як головні вияви цієї ідентичності) дуже часто розглядалися як потенційно небезпечні в середовищі русифікації, тому ставали об'єктом для репресій.

З кінця 80-х рр. XX ст. унаслідок значних суспільних змін виникла тенденція до перегляду кодифікованих норм. Показово, що громадське обговорення цієї проблеми (про це свідчить аналіз аналогічних ситуацій не лише в українській мові) почалось саме із правописних питань.

Очевидно, що в царині орфографії завжди відчутною була й залишається нормотворча діяльність людини. І тому сьогодні стосовно до цілої низки розвинутих писемних мов дуже гостро стоїть проблема орфографічних реформ. То ж, можливо, це є закономірний та природній процес: із поступом та розвитком мови час до часу спокійно і виважено обговорювати питання стану і статусу її правопису.

Либонь тоді майбутнє й української мови буде мати підґрунтям глибокі національні традиції, що постійно живляться науковим поступом та розвитком комунікативної системи.

Література

  1. Верхратський І. Наша правопись. Львів, 1913.

  2. Гнатюк В. Як писати займенник ся при дієсловах // Записки НТШ. Львів, 1907. Т.ХХХ. Кн.6.

  3. Грінченко Б. Три питання нашого правопису. Київ, 1908.

  4. Грінченко Б. Тяжким шляхом. Київ, 1906.

  5. Грушевський М.Про українську мову і українську справу. Київ, 1907. О.Томашівський. Діло. 1912. Ч.153, 158, 168, 174, 186, 191.

  6. Смаль-СтоцькийC. Діло. 1912. Ч.210, 211.

  7. Томашівський C. Діло. 1912. Ч.215, 220, 221.

  8. СімовичВ. Діло. 1912. Ч.224.

  9. Нечуй-Левицький І. Криве дзеркало української мови. Київ, 1912.

  10. Стешенко І. Про українську літературну мову. ЛНВ. 1912. Кн.2.

  11. Франко І. Етимологія і фонетика в южноруський літературі. Коломия, 1894.

  12. Чапленко В. Історія української літературної мови (XVІІ ст. – 1933р.). Нью-Йорк, 1970.

Loading...

 
 

Цікаве