WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Правописний стандарт української мови: історія та реалії - Реферат

Правописний стандарт української мови: історія та реалії - Реферат

Реферат на тему:

Правописний стандарт української мови: історія та реалії

Сталість орфографічної системи, що є чи не найважливішим критерієм унормування літературної мови, в Україні формувалася у непростих дискусіях упродовж тривалого часу і з погляду концепції, і стосовно суспільно-політичних сил, які домінували у той час у громадському житті, і відповідно до територіальних умов.

Вочевидь тому багатоаспектний аналіз правописних реформ української мови зобов'язує виважено підходити до тлумачення обговорюваних нині правописних змін, позаяк в історії української мови процес усталення орфографічних норм відбувався доволі непросто. Охоплював він чималий хронологічний період і провадився у контексті Австро-Угорської та Російської імперії, УРСР та незалежної України. Напруженість правописних дискусій, різноманіття орфографічних систем, які функціонували в розділеній кордонами Україні, незаперечно свідчать про доволі складний процес прийняття єдиного правопису української мови, а відтак скористатись з уроків власної історії було б незайвим.

Особливе напруження викликають нинішні дискусії, що точаться навколо нової редакції Проєкту українського правопису.

З огляду на це, цікаво буде простежити, що стало предметом гострих правописних суперечок, які точилися століття тому і мають місце сьогодні. В історії розвитку української мови боротьба за усталення єдиного правопису, яка тривала впродовж майже цілого XIX ст. і не вщухала й на початку XX ст., була досить складною.

Не випадково наслідки цих суперечок дали підставу І.Франкові так схарактеризувати той період: "Ідеї, форму вислову, стіль, мову – все ми занедбали за тою боротьбою о букви, немов мертвецким сном проспали європейский і словянский романтизм, і реалізм, і народництво, проспали розвій наук природничих, історичних і суспільних" [Франко 1894: 3].

Однією з перших та найважливіших проблем, яку висунуло життя на початку XX ст., було питання мови періодичних видань. Поява реальних можливостей друкувати українські газети і журнали у Наддніпрянщині вимагала відповіднихмовних засобів публіцистичного характеру. А тим часом "мова публіцистична... в нас була зовсім не вироблена", – писав Б.Грінченко [1906: 18]. Традиції газетної мови існували на той час у Галичині, тому кожний редактор, незалежно від особистих симпатій, змушений був використовувати мовний матеріал, напрацьований у західноукраїнська землях.

Тому І.Нечуй-Левицький зазначав: "Видавництва київських "Записок", "Села", "Засіва", "Літературно-наукового Вісника" – це щось схоже на галицькі мовні школи, заведені на Україні для навчання книжньої галицької мови, стиля й правопису" [Нечуй-Левицький 1912: 35]. Перенесення галицьких мовних елементів у Наддніпрянську пресу особливо гостро поставило питання про унормування правопису на всіх теренах України. І.Огієнко писав тоді про стан української орфографії в Наддніпрянщині: "У нас що письменник, то власний правопис, що вчений – то й своя власна термінологія". І продовжував: "Сумне це видовище і як-небудь ми повинні виплутатись з його, повинні вийти якмога скоріше" [Чапленко 1970: 257], висловлюючи побажання, аби в усій Україні був заведений лише один правопис.

Однак, висуваючи ідею єдиного правопису для всієї України, І.Огієнко наголошував на тому, що "...в нас помітно великий нахил завести до себе мудрого правопису Галичини... наші діти замість навчатися рідної мови, баламутимуть тямки, забиватимуть памороки отими двома крапками та блукатимуть з отим приблудним "ся"" [Чапленко 1970: 257].

Частка "ся" справді була чи не найбільш суперечливим питанням у галицьке-наддніпрянському унормуванні правопису.За винятком М.Грушевського, який, працюючи довгий час у Галичині, призвичаївся до галицької орфографії, та його найближчих співробітників, усі інші наддніпрянські вчені та письменники були проти окремого написання "ся". Тому В.Гнатюк, секретар НТШ, член "язикової комісії", виступив на захист західноукраїнської традиції в написанні частки "ся" з дієсловами, опублікувавши на цю тему окрему розвідку [Гнатюк 1907].

Допускаючи наявність невеликих правописних розбіжностей у кожній мові, вчений наголошував, що, "коли одначе вони (правописні розбіжності – О.Г.) дійшли би до того, що творили б зовсім окремі, незалежні від себе правописи, то се було би непожаданим обявом, бо він з часом міг би дати також основу до літературного розділу. Проти такого обяву треба виступати рішучо, а стреміти до приблизної одностайности правописи" [Гнатюк 1907: 135].

Обґрунтовуючи написання частки "ся" окремо від дієслова, В.Гнатюк покликався на:

– практику інших словенських правописів;

– можливість між "ся" та дієсловом вимовляти інші слова;

– поширеність вживання "ся" перед дієсловами.

Останнє, на думку вченого, було найважливішим аргументом, який промовляв за написання окремо. Аналізуючи давні пам'ятки, В.Гнатюк зазначав, що в них частка "ся" пишеться звичайно разом із дієсловом, однак пояснював це тим, що там "нинішнє відділюванє поодиноких слів від себе не знане".

Проти статті В.Гнатюка виступив Б.Грінченко з розвідкою Три питання нашого правопису [Грінченко 1908], яку перед друком переглянув А.Кримський, зробивши до неї свої додатки. У статті автор рішуче заперечував окреме написання "ся" з дієсловами, стверджуючи, що це вигадка, яка "просто таки псує, калічить рідну мову величезної більшості українського народу" [Грінченко 1908: 10]. Поряд з цим В.Грінченко виступав за використання букви ї тільки для позначення звукосполучення [йі] (їхати, їжак), заперечував вживання ї для передачі на письмі м'якої вимови зубних приголосних перед [і] – [е] та [ъ], а також не підтримував написання типу: ніс: носа, але нїс: несу.

Нову мовну дискусію спричинила поява публікації І.Нечуя-Левицького Криве дзеркало української мови. У ній автор негативно відгукнувся про видання у Наддніпрянщині українських газет, які, за його словами, "були написані галицькою мовою, неначе їх писали й видавали не українці, а захожі галичани" [Нечуй-Левицький 1912, 9].

Письменник не міг зрозуміти причин такого явища, розмірковуючи, чи українська літературна мова руйнується заходами галичан, чи М.Грушевського. Він дорікав ученому, який нібито "заповзявся нахрапом завести галицьку книжню мову й чудернацький правопис в українському письменстві й на Україні і зробить їх загальним і для Галичини, і для українців" [Нечуй-Левицький 1912: 4]. На думку І.Нечуя-Левицького, галицька мова погана і антинародна, а тому у "Львові не можна навчитись української мови, а можна тільки збавить свою чисту українську мову дорешти" [Нечуй-Левицький 1912: 16]. Виступ І.Нечуя-Левицького викликав досить широкий резонанс. У тій чи іншій формі з відповідями виступили І.Стешенко, М.Жученко, М.Левицький, І.Верхратський.

І.Стешенко в статті Про українську літературну мову (1912) наголосив на історичних причинах галицького впливу, підкресливши, що "молодші українці засвоювали галицькі мовні придбання, бо других не було. Старші патріоти, що тепер, подібно Нечую, ганять мову нашої преси, не створили для України вищої мови, чим же в пресі та інстітуціях треба було користуватись" [Стешенко 1912: 311]. Оцінюючи позицію І.Нечуя-Левицького як обмежену і безперспективну, І.Стешенко застерігав: "Силує не Грушевський других до сії мови, а його й других – потреба вислову духа, – та стіхійна сила, перед якою нічого не значать лементи людей, що низько хотять затримати нашу націю "для домашнього обиходу", при мові "баби Палажки"" [Стешенко 1912: 315].

М.Грушевський з цього приводу стверджував, що "...Ігнорувати сю культурну мову (галицьку – О.Г.), вироблену такими тяжкими трудами кількох поколінь, відкинути її, опуститися наново на дно й пробувати незалежно від тої "галицької" мови, творити нову культурну мову з народніх українських говорів наддніпрянських чи лівобережних, як деякі хочуть тепер – се був би вчинок страшенно шкодливий, хибний, небезпечний для всього нашого національного поступу" [Грушевський 1907].

Аналізуючи тогочасні мовні непорозуміння, М.Грушевський відзначав, що кожен із правописів має "своє добре й лихе". Тому якийсь час вони можуть використовуватись разом, доки толерантність, яка виробляється спільно позитивною працею, а не передиранням та амбітним суперництвом, не дозволить поволі згладити наявні розбіжності" [Грушевський 1907: 21].

Полеміка навколо правописних негараздів вилилась і на сторінки газети Діло, де своїми поглядами на питання орфографії ділились члени Наукового товариства ім. Шевченка.

Найбільший з дописів, опублікований під заголовком В справі нашої правописі, належав С.Томашівському (1912). Як зазначав автор, поштовхом до написання статті стало те, що офіційного правопису в Галичині дотримувались лише в шкільних підручниках, та й то непослідовно, поза школою ж і в Галичині, і на Буковині всі видавництва "мають свої окремі правописі, кожде іншу".

Loading...

 
 

Цікаве